середу, 31 березня 2010 р.

АПОКРИФІЧНИЙ ДОДАТОК до теми «יציאת מצרים» (Ісход)



АПОКРИФІЧНИЙ ДОДАТОК
до теми «יציאת מצרים» (Ісход)

Той, що у нім побачили Мойсея,
наслав на нас нового фараона.
Чи хочеш повернутись до Єгипту
рабом раба рабів? Чи бути вільним,
аби здобути край обітований?
Погляньмо: засвітився виднокіл!
То поза ним божиста Україна.


вівторок, 30 березня 2010 р.

ЄВРЕЙСЬКА СКРИПКА, ГОЛОСИ Й КЛАРНЕТ. JEWISH VIOLIN, VOICES AND CLARINET.


ЄВРЕЙСЬКА СКРИПКА,
ГОЛОСИ Й КЛАРНЕТ
JEWISH VIOLIN,
VOICES AND CLARINET 

Іцхак Перлман (скрипка).
Джон Вільямс. Музична тема
фільму «Список Шиндлера».
Violin solos by Itzhak Perlman.
John Williams – Schindler's List Theme.


Барбара Страйзанд.
«Авіну Малкейну» (Наш Отче, наш Царю).
Мовою іврит.
Barbra Streisand.
«Avinu Malkeinu» (Our Father, our King).
In Hebrew.

Кантор Іцхак Меїр Гелфґот.
Cantor Yitzchak Meir Helfgot.


Ґіора Фейдман (кларнет)
із Ґершвін-квартетом.
«Єврейське весілля».
Giora Feidman (clarinet)
& Gershwin-Quartet.
«Jewish Wedding».

неділю, 28 березня 2010 р.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА: «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя!»


І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! 
!ואת פעם נאבקת כמו ישראל, אוקראינה שלי
לסיה אוקראינקה

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(1871 – 1913)
 Леся Українка. Фото 1901 року.

* * * 

І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Укрáїно моя! Сам Бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крови,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних,
і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
Смерть Україні! Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці;
брати братів пізнали і з’єднались.
І Дух сказав: «Ти переміг, Богдане,
тепер твоя земля обітована».
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю; свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
Дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі розлилось Червоне море
і розділилося по половині,
і знов злилось докупи й затопило
кого? Ой, леле! Нóвий фараон
пройшов живий поміж Червоне море,
але козак з конем пропав навіки.
Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубон і лети в танок з нестяму,
кінь і їздець в Червонім морі згинув,
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти Укрáїни клейноди,
святкуючи над нею перемогу.

Такий для нас був вихід із Єгипту...
немов потоп. Заграло та й ущухло
Червоне море, висохло, й осталась
безрадісна пустиня після нього.
І став по ній блукать новий Ізраїль,
по тій своїй землі обітованій,
немов якась отара безпричальна,
з отарою блукали й пастухи,
вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у їх з’являвся дух великий,
що вогняним стовпом палав у тьмі,
а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
вони не вірили своїм очам
і в розтіч розбігались манівцями,
і попадали ворогам в полон.

Чи довго ще, о, Господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти Духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсій нас геть по цілім світі,
ачей, тоді журба по ріднім краю
навчить нас, де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
на срібне мариво у далині
і скаже: «Он земля твого народу!
борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею в неславі».
І може, дасться заповіт новий,
і дух нові напише нам скрижалі.

Але тепер? Як маємо шукати
свому народу землю? Хто розбив нам
скрижалі серця, Духа заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине нóвий Вавилон?

1904 р. Зелений Гай

(Друкується за публікацією: «Журнал "Наші дні", Львів, 1943 рік, ч. 8, с. 2. Подала О. Косач-Кривинюк з чернетки, що міститься в архіві Лесі Українки»).

Леся Українка. Київ. Фото 1913 року.

суботу, 27 березня 2010 р.

МИКОЛА ЛУКÁШ. ДВІ СТОРІНКИ РУКОПИСУ: ПЕРЕКЛАД «ДОН КІХОТА».



ДВІ СТОРІНКИ РУКОПИСУ
(1939, 1966)
ПЕРЕКЛАД З ІСПАНСЬКОЇ

Мігель де Сервантес Сааведра 
«Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»

(Для збільшення треба натиснути на зображення).

Присвята Графові Лемоському

       Посилаючи недавнім часом Вашій вельможності мої комедії, оголошені друком до вистави на кону, я писав, здається, що Дон Кіхот припинає собі остроги, аби їхати Вашій вельможності руки поцілувати; нині ж повідомляю, що він їх уже прип'яв і рушив у дорогу – якщо доїде щасливо, то, гадаю, зроблю цим якусь послугу Вашій вельможності, бо вже звідусіль кваплять мене і наглять, аби я пустив його чим скорше між люди і прогнав оскому та нудоту, викликану іншим Дон Кіхотом, що гуляє по світу, взявши на себе машкару другої частини; з найбільшим, мабуть, нетерпінням виглядає мого Дон Кіхота сам великий богдихан китайський, що прислав до мене гінця з листом, по-китайському писаним, а в тім листі просить – де просить, благає! – щоб я свою книгу до нього переслав, бо хочу, каже, завести в себе колегіум для вивчення кастільської мови і щоб вивчали її по Дон Кіхотовій історії, а вкінці каже, що думає настановити мене в той колегіум за ректора. Я спитав у посланця, чи його величність богдихан дає мені якусь грошову запомогу; той відповів, що ні, і на думці того не малося. «Коли так, брате, – одказав я йому, – то вертайся в свою Китайщину, їдь собі по десять чи по двадцять миль денно, чи по скільки там сюди їхав, бо я не змагаю на здоровлі в таку далеку мандрівку пускатися. Тут же недуга мені долягає, а тут і безгрішшя... Та богдихан богдиханом, король королем, а є в мене в Неаполі великий граф Лемоський – він і без того колегіуму, і без того ректорства нещасного спомагає мене і підтримує, такими ласками осипає, що годі бажати кращого». Тими словами попрощався я з гінцем, прощаюсь і з Вашою вельможністю, заповідаючи на ралець книгу мою «Злигодні Персілеса і Сіхізмунди», що маю скінчити, як Бог дасть, за чотири місяці. Буде то найгірша або, може, найкраща книга, створена нашою мовою (певно, що з-поміж тих, які пишуться для розваги); я вже й каюся трохи, що сказав «найгірша», бо, на думку деяких моїх приятелів, вона досягла найвищого ступеня досконалості. Зичу Вашій вельможності якнайліпшого здоровля; незабаром мій Персілес поцілує Вам руки, а я ноги, яко слуга Вашої вельможності.

       Писано в Мадріді року Божого тисяча шістсот п'ятнадцятого, місяця октомврія останнього дня.

                              Вашої вельможності покірник
                               Мігель де Сервантес Сааведра

(Для збільшення треба натиснути на зображення).

Про розмову, що провадили
парох та цилюрник із Дон Кіхотом
за його хворобу

       Повідáє Сід Ахмет Бен-Енхелі в другій частині сієї історії, де описується третій Дон Кіхотів виїзд, що парох і цилюрник майже цілий місяць із нашим гідальгом не бачились, аби не нагадувати йому й не ворушити пам'яті про недавні події, а до небоги його та клюшниці навідувались час од часу, наказуючи пильно, аби добре за ним ходили та їсти все таке давали, щоб на серце й на мозок було йому помічне та покріпне, бо як подумати гаразд, то не звідки, як із серця й мозку все його лихо взялося. Ті відповідали, що так же вони й роблять і надалі старатимуться, бо помітили, що пан їхній, бувають хвилини, справляє враження чоловіка при добрім розумі. Приятелі непомалу тим вістям зраділи – недарма, виходить, привезли вони його додому на воловій підводі, мовби зачарованого, як про те оповідається в останнім розділі першої частини сієї не менш великої, як правдомовної історії. От і вирішили вони перевідати недужого і на власні очі допевнитись, чи справді йому на краще йдеться, хоч воно здавалось їм майже неможливим, – тим і поклали не чіпати в розмові того рицарства мандрованого, не троюдити болючої, незагоєної рани.
       Прийшли, аж він сидить на постелі в зеленій камізельці баєвій, на голові йому толедська ярмулка червона, а сам худий, аж тлінний, чисто на мумію зсохся. Привітав їх чемно й гостинно, коли спитали його за здоров'я, розказав цілком розсудливо і в добірних висловах, як йому здужається. Далі завелася в них мова про так звані громадські справи та державні порядки: одні зловжитки вони викорінювали, другі засуджували, одні звичаї реформували, а другі зовсім касували, і кожен мав себе за новітнього законодавця, сьогоденного Лікурга чи свіжоспеченого Солона, словом, перекували отак весь лад суспільний – у горно одне вкинули, а з горна вийшло щось зовсім інше. Дон Кіхот про всі ті речі розправляв аж надто розважливо, і обидва екзаменатори увірили поза всяким сумнівом, що він цілком здоровий і сповна розуму.
       При тій розмові й небога з клюшницею були і так уже Богові дякували, що пан їхній знову б то при доброму розумі. Але тут парох одмінив свій попередній намір, щоб то нічого за рицарство не згадувати (хотів, бачите, до краю пересвідчитись, чи уздоровлення Дон Кіхотове справжнє було, чи тільки позірне), слово по слову, та й заговорив про останні столичні новини. Сказав, між іншим, що турок суне нібито великими морськими потугами на захід-сонця, та ніхто його замірів не знає допевне і годі вгадати, куди вдарить грім із тої грізної тучі; мало не щороку тривожить він нас, аж по всій християнщині пополох іде – вже й його величність король велів укріпити узбережжя Неаполю, Сіцілії та острова Мальти.

**********
Місце зберігання:
ЦДАМЛМ – Ф. 888, оп. 1, спр. 2, арк. 2 зв., 4

пʼятницю, 26 березня 2010 р.

ПОЕЗІЯ — ГОЛОС — ГРАФІКА. «Коли ми невмирущими були...»


ТЕКСТ, ГОЛОС: Мойсей Фішбейн.

(Для збільшення треба натиснути на зображення).

четвер, 25 березня 2010 р.

ІЗ ЛУКАШЕВИХ «ШПИГАЧОК». «Краще чужість, байдужість, ненáвисть...»


«ШПИГАЧКИ»
 

ІЗ ЛУКАШЕВИХ «ШПИГАЧОК». «Прогрес»


МИКОЛА ЛУКÁШ
«ШПИГАЧКИ»


середу, 24 березня 2010 р.

ІЗ ЛУКАШЕВИХ «ШПИГАЧОК». «Увага: акценти!»


«ШПИГАЧКИ»


вівторок, 23 березня 2010 р.

ПОЕЗІЯ — ГОЛОС — ГРАФІКА. «... ще невтаємничені... ще ниці...»


ТЕКСТ, ГОЛОС: Мойсей Фішбейн.

(Для збільшення треба натиснути на зображення).

понеділок, 22 березня 2010 р.

«ТРИ КОНСТАТАЦІЇ». НЕВІДОМИЙ АВТОР ХІ СТ. у переспіві МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА.



НЕВІДОМИЙ АВТОР ХІ СТ.
У ПЕРЕСПІВІ МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА

ТРИ КОНСТАТАЦІЇ

І

Не для мене владна пика
Рохка, мýка, гавка, гика.
Неписьменне. Незнаменне.
Не для мене. Не для мене.

ІІ

Щойно знову ми з вождем –
На вождя нового ждем.

ІІІ

У чім, братове, сьогоденна сіль?
Запроданство і зрада звідусіль.

© Зі старогерманської переспівав Мойсей Фішбейн.


неділю, 21 березня 2010 р.

ФРАНЦ ШУБЕРТ – ВІЛЬГЕЛЬМ МЮЛЛЕР. «ДОБРАНІЧ» у перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. Franz Schubert – Wilhelm Müller. «Gute Nacht», übersetzt ins Ukrainische von Moses Fishbein.


«ДОБРАНІЧ»
Із циклу «ЗИМОВА МАНДРІВКА»
«Gute Nacht»
Aus der Sammlung Die Winterreise 

МУЗИКА: Франц Шуберт 
ПОЕЗІЯ: Вільгельм Мюллер

ФРАНЦ ШУБЕРТ
Franz Schubert
Франц Шуберт (1797 – 1828) – великий австрійський композитор, один із основоположників романтизму в музиці.
 
ВІЛЬГЕЛЬМ МЮЛЛЕР
Wilhelm Müller
Вільгельм Мюллер (1794 – 1827) – німецький поет-романтик, знаменитий автор текстів до вокальних циклів Франца Шуберта. Батько славетного лінґвіста Макса Мюллера (1823 1900).

ДОБРАНІЧ
Із циклу «ЗИМОВА МАНДРІВКА»

З німецької переклав
Мойсей Фішбейн

Зустріли як чужинця,
Чужинцем провели.
Заквітчані по вінця
Травневі дні були.
Дівча мені: «кохання»,
Матуся: «шлюб». Тепер
Похмурий світ ізрання
Сніжища розпростер.

І мушу сам собі я
Для мандрів однайти
І час, і шлях – завія
Оповила світи.
І кличе місяченько
Цю тінь мою – верни.
Шукаю далеченько
Я сліду звірини.

Навіщо ждать, коли ще
Геть виженуть мене?
Хай виє панський псище,
Допоки ніч мине;
Мандрівка безнастанна –
Коханню справжній рай.
Так Бог велів. Кохана,
Добраніч, засинай.

Твойого супокою
Не зрушу, люлі-лю...
Я двері за собою
Тихенько притулю.
«Добраніч!» на ворітті
Накреслю, зникне мла –
Збагнеш: тієї миті
Зі мною ти була.

© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.

ЧОТИРИ ВИКОНАННЯ

Thomas Quastoff


Dietrich Fischer-Dieskau


Ian Bostridge


Barbara Sukowa

Wilhelm Müller

Gute Nacht
Aus der Sammlung Die Winterreise

Fremd bin ich eingezogen,
Fremd zieh ich wieder aus.
Der Mai war mir gewogen
Mit manchem Blumenstrauß.
Das Mädchen sprach von Liebe,
Die Mutter gar von Eh' –
Nun ist die Welt so trübe,
Der Weg gehüllt in Schnee.

Ich kann zu meiner Reisen
Nicht wählen mit der Zeit:
Muß selbst den Weg mir weisen
In dieser Dunkelheit.
Es zieht ein Mondenschatten
Als mein Gefährte mit,
Und auf den weißen Matten
Such ich des Wildes Tritt.

Was soll ich länger weilen,
Bis man mich trieb' hinaus?
Laß irre Hunde heulen
Vor ihres Herren Haus!
Die Liebe liebt das Wandern, –
Gott hat sie so gemacht –
Von einem zu dem andern –
Fein Liebchen, Gute Nacht!

Will dich im Traum nicht stören,
Wär Schad um deine Ruh,
Sollst meinen Tritt nicht hören –
Sacht, sacht die Türe zu!
Ich schreibe nur im Gehen
Ans Tor noch »Gute Nacht«,
Damit du mögest sehen,
Ich hab an dich gedacht.

пʼятницю, 19 березня 2010 р.

СТЕПАН БАНДЕРА. Інтерв’ю перед загибеллю. СТЭПАН БАНДЭРА. Интервью перед гибелью.


СТЕПАН БАНДЕРА
(1909 – 1959)
СТЭПАН БАНДЭРА
(1909 – 1959)

Степан Андрійович Бандера (1909 – 1959) – український політичний діяч, ідеолог українського національного руху ХХ століття, голова Проводу ОУН-Б. Герой України (2010 р.). Народився в Старому Угринові (Станіславівщина, нині Івано-Франківська область). 5 липня 1941 року заарештований нацистами в Кракові. Від 1941 до 1944 року – в’язень нацистського концтабору Заксенгаузен. Брати Степана Бандери – Олександр (доктор політекономії) та Василь (випускник факультету філософії Львівського університету) – загинули в нацистському концтаборі Аушвіц (Освенцім). Сестер Оксану та Марту-Марію 1941 року заарештували органи НКВС. Їх було заслано до Сибіру (Красноярський край). Керівництво СРСР десятиліттями не дозволяло їм повернутися до України – Марта-Марія Бандера померла на чужині 1982 року, а літня Оксана Бандера повернулася на Батьківщину лише 1989 року – після майже 50 років життя в Сибіру. Вона померла 24 грудня 2008 року. Третя сестра Степана Бандери – Володимира – була ув’язнена й перебувала в радянських таборах від 1946 до 1956 року. Степан Бандера загинув 15 жовтня 1959 року в Мюнхені – від рук аґента КДБ Богдана Сташинського.
Стэпан Андриевич Бандэра (1909 – 1959) – украинский политический деятель, идеолог украинского национального движения ХХ века, глава Провода (руководства) ОУН-Б. Герой Украины (2010 г.). Родился в Старом Угрынове (Станиславивщина, ныне Ивано-Франковская область). 5 июля 1941 года арестован нацистами в Кракове. С 1941 по 1944 год – узник нацистского концлагеря Заксенхаузен. Братья Стэпана Бандэры  – Олэксандр (доктор политэкономии) и Васыль (выпускник факультета философии Львовского университета) – погибли в нацистском концлагере Аушвиц (Освенцим). Сестёр Оксану и Марту-Марию в 1941 году арестовали органы НКВД. Они были сосланы в Сибирь (Красноярский край). Руководство СССР десятилетиями не позволяло им вернуться в Украину – Марта-Мария Бандэра умерла на чужбине в 1982 году, а престарелая Оксана Бандэра вернулась на Родину лишь в 1989 году – после почти 50 лет жизни в Сибири. Она умерла 24 декабря 2008 года. Третья сестра Стэпана Бандэры – Володымыра – была узницей советских лагерей с 1946 по 1956 год. Стэпан Бандэра погиб 15 октября 1959 года в Мюнхене – от рук агента КГБ Богдана Сташинского.

 СТЕПАН БАНДЕРА
ІНТЕРВ’Ю ПЕРЕД ЗАГИБЕЛЛЮ
1959 рік
СТЭПАН БАНДЭРА
ИНТЕРВЬЮ ПЕРЕД ГИБЕЛЬЮ 
1959 год
 
Слава Україні! 
Героям Слава!

ПОЕЗІЯ — ГОЛОС — ГРАФІКА. «МУЗИКАНТ. 1943»


ТЕКСТ, ГОЛОС: Мойсей Фішбейн.

 (Для збільшення треба натиснути на зображення).

ПОЕЗІЯ — ГОЛОС — ГРАФІКА. «AB ANTIQUO III»


ТЕКСТ, ГОЛОС: Мойсей Фішбейн.

(Для збільшення треба натиснути на зображення).
____________________
Ab antiquo – споконвіку, з давніх-давен (лат.).

четвер, 18 березня 2010 р.

ПОЕЗІЯ — ГОЛОС — ГРАФІКА. «... пошепки: „Димовища, сірчані...»


ТЕКСТ, ГОЛОС: Мойсей Фішбейн.

(Для збільшення треба натиснути на зображення).

вівторок, 16 березня 2010 р.

МИКОЛА ЛУКÁШ. АВТОБІОГРАФІЯ (з особової справи).



АВТОБІОГРАФІЯ
(З ОСОБОВОЇ СПРАВИ)
(Для збільшення треба натиснути не зображення).

Місце зберігання: 
ЦДАМЛМ – Ф. 590, оп. 5, спр. 561, арк. 22, 22 зв.

понеділок, 15 березня 2010 р.

АНДРІЙ ТАРКОВСЬКИЙ. Хресна путь. Інтерв'ю. АНДРЕЙ ТАРКОВСКИЙ. Крестный путь. Интервью.


АНДРІЙ ТАРКОВСЬКИЙ
(4 квітня 1932 – 29 грудня 1986)
АНДРЕЙ ТАРКОВСКИЙ
(4 апреля 1932 – 29 декабря 1986)

Андрій Арсенійович Тарковський (1932 – 1986) – геніальний кінорежисер. Син великого поета Арсенія Тарковського. Автор фільмів «Іванове дитинство», «Андрій Рубльов», «Солярис», «Дзеркало», «Сталкер», «Ностальгія», «Жертвопринесення». Вважав генієм Олександра Довженка. На початку кожного знімального періоду чи не щоранку переглядав Довженкову «Землю». Народився в Юр'євці (Росія). Похований під Парижем. На його надгробному пам'ятнику (роботи Ернста Нєізвєстного) – напис: «Людині, що побачила янгола».  
Андрей Арсеньевич Тарковский (1932 1986) гениальный кинорежиссёр. Сын великого поэта Арсения Тарковского. Автор фильмов «Иваново детство», «Андрей Рублёв», «Солярис», «Зеркало», «Сталкер», «Ностальгия», «Жертвоприношение». Считал гением Александра Довженко. В начале каждого съёмочного периода чуть ли не каждое утро просматривал Довженковскую «Землю». Родился в Юрьевце (Россия). Похоронен под Парижем. На его надгробном памятнике (работы Эрнста Неизвестного) надпись: «Человеку, который увидел ангела».

АНДРІЙ ТАРКОВСЬКИЙ
ХРЕСНА ПУТЬ
АНДРЕЙ ТАРКОВСКИЙ 
КРЕСТНЫЙ ПУТЬ

АНДРІЙ ТАРКОВСЬКИЙ. ІНТЕРВ'Ю
Частина перша.
АНДРЕЙ ТАРКОВСКИЙ. ИНТЕРВЬЮ
Часть первая.

АНДРІЙ ТАРКОВСЬКИЙ. ІНТЕРВ'Ю
Частина друга.
АНДРЕЙ ТАРКОВСКИЙ. ИНТЕРВЬЮ
Часть вторая.


неділю, 14 березня 2010 р.

НЕВІДОМИЙ АВТОР ХІV СТ. у переспіві МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. «Всі – від еліти до шпани...».



НЕВІДОМИЙ АВТОР ХІV СТ.
У ПЕРЕСПІВІ МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА

* * * 

Всі – від еліти до шпани –
Помчали, гублячи штани!
Парад забрьоханих персон:
Усі осанну в унісон!
Змінявши пару шаровар
На самовар (який навар!),
Усіх продавши за рубля,
Ой, бля, персона заробля!
Бо Сам дає високий сан
За повну пригорщу осанн!

© Зі старофранцузької переспівав Мойсей Фішбейн.


суботу, 13 березня 2010 р.

Лист професора ПЕТРА ПОТІЧНОГО до ДМИТРА ТАБАЧНИКА (2007 рік).


Лист професора Петра Потічного
(університет McMaster, Канада)
до Дмитра Табачника
(2007 рік)
(Для збільшення треба натиснути на зображення).

Відповіді Дмитра Табачника
професор Петро Потічний не отримав досі.
 

пʼятницю, 12 березня 2010 р.

ІЗ ЦИКЛУ "ЦИТАТИ". СЄРҐЄЙ ДОВЛАТОВ.


четвер, 11 березня 2010 р.

АРСЕНІЙ ТАРКОВСЬКИЙ. Фільм. Поезії. АРСЕНИЙ ТАРКОВСКИЙ. Фильм. Стихотворения.


Арсеній Тарковський
(1907 – 1989)
Арсений Тарковский
(1907 – 1989)
Арсеній Тарковський. 1988 рік. Фото Алєксандра Крівомазова.
Арсений Тарковский. 1988 год. Фото Александра Кривомазова.

Арсеній Олександрович Тарковський (1907 – 1989) – великий російський поет і перекладач. Батько геніального кінорежисера Андрія Тарковського. Народився в Україні: в Єлисаветграді (нині – Кіровоград) – тодішньому повітовому місті Херсонської губернії. Батько Арсенія Тарковського – Олександр Карлович – був вихованцем одного з корифеїв українського національного театру – Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) та його дружини Надії (Тарковської), що була старшою сестрою Олександра Карловича Тарковського. Арсеній Тарковський до кінця життя тужив за рідним краєм. У його віршах зустрічаємо не лише цей край, а й українські слова. В одному з листів 1972 року Арсеній Тарковський писав: «... Як мені хочеться на Україну, до Києва та до мого Кіровограда, – я поїхав би на батьківщину по сльози, більше мені в моє місто їхати нема по що. Та хіба ще по дитинство, що таке потрібне на старість. Мабуть, у моєму віці впадають у дитинство за покликом серця. Якщо і я впаду в нього, не дивуйтеся, є не лише простір – батьківщина, є й час – батьківщина». 1955 року Арсеній Тарковський востаннє приїхав до рідного міста, на хутір «Надія», з яким пов'язане життя його родини. По дорозі попросив зупинитися. Став на коліна і поцілував рідну землю. Востаннє.

Арсений Александрович Тарковский (1907 – 1989) – великий русский поэт и переводчик. Отец гениального кинорежиссёра Андрея Тарковского. Родился в Украине: в Елисаветграде (ныне – Кировоград) – тогдашнем уездном городе Херсонской губернии. Отец Арсения Тарковского – Александр Карлович – был воспитанником одного из корифеев украинского национального театра – Ивана Карповича Тобилевича (Карпенко-Карого) и его жены Надежды (Тарковской), которая была старшей сестрой Александра Карловича Тарковского. Арсений Тарковский до конца жизни тосковал по родному краю. В его стихах встречаем не только этот край, но и украинские слова. В одном из писем 1972 года Арсений Тарковский писал: «... Как мне хочется на Украину, в Киев и в мой Кировоград, – я поехал бы на родину за слезами, больше мне в мой город ехать не за чем. Да разве ещё за детством, которое так нужно в старости. Верно, в моём возрасте впадают в детство по влечению сердца. Если и я впаду в него, не удивляйтесь, есть не только пространство – родина, есть и время – родина». В 1955 году он в последний раз приехал в родной город, на хутор «Надія» (Надежда), с которым связана жизнь его семьи. По дороге попросил остановиться. Стал на колени и поцеловал родную землю. В последний раз.

АРСЕНІЙ ТАРКОВСЬКИЙ

Фільм до 100-ліття від дня народження
(2007)
АРСЕНИЙ ТАРКОВСКИЙ
Фильм к 100-летию со дня рождения
(2007)

АРСЕНІЙ ТАРКОВСЬКИЙ
ПОЕЗІЇ
АРСЕНИЙ ТАРКОВСКИЙ
СТИХОТВОРЕНИЯ


* * * 

Во вселенной наш разум счастливый
Ненадёжное строит жильё,
Люди, звёзды и ангелы живы
Шаровым натяженьем её.
Мы ещё не зачали ребёнка,
А уже у него под ногой
Никуда выгибается плёнка
На орбите его круговой.

1968

* * *

И я ниоткуда
Пришёл расколоть
Единое чудо
На душу и плоть.

Державу природы
Я должен рассечь
На песню и воды,
На сушу и речь

И, хлеба земного
Отведав, прийти
В свечении слова
К началу пути.

Я сын твой, отрада
Твоя, Авраам,
И жертвы не надо
Моим временам,

А сколько мне в чаше
Обид и труда...
И после сладчайшей
Из чаш –
никуда?

1967

* * *

Мне бы только теперь до конца не раскрыться,
Не раздать бы всего, что напела мне птица,
Белый день наболтал, наморгала звезда,
Намигала вода, накислила кислица,
На прожиток оставить себе навсегда
Крепкий шарик в крови, полный света и чуда,
А уж если дороги не будет назад,
Так втянуться в него и не выйти оттуда,
И в аорту, неведомо чью, наугад.

1967

* * * 

Когда вступают в спор природа и словарь
И слово силится отвлечься от явлений,
Как слепок от лица, как цвет от светотени,
Я нищий или царь? Коса или косарь?

Но миру своему я не дарил имён:
Адам косил камыш, а я плету корзину.
Коса, косарь и царь, я нищ наполовину,
От самого себя ещё не отделён.

1966

* * *

Пляшет перед звёздами звезда,
Пляшет колокольчиком вода,
Пляшет шмель и в дудочку дудит,
Пляшет перед скинией Давид.

Плачет птица об одном крыле,
Плачет погорелец на золе,
Плачет мать над люлькою пустой,
Плачет крепкий камень под пятой.

1968

ПОЭТЫ

Мы звёзды меняем на птичьи кларнеты
И флейты, пока еще живы поэты,
И флейты на синие щётки цветов,
Трещотки стрекоз и кнуты пастухов.

Как странно подумать, что мы променяли
На рифмы, в которых так много печали,
На голос, в котором и присвист и жесть,
Свою корневую, подземную честь.

А вы нас любили, а вы нас хвалили,
Так что ж вы лежите могила к могиле
И молча плывёте, в ладьях накренясь,
Косарь и псалтырщик, и плотничий князь?

1958

* * *

На чёрной трубе погорелого дома
Орёл отдыхает в безлюдной степи.
Так вот что мне с детства так горько знакомо:
Видение цезарианского Рима 
Горбатый орёл, и ни дома, ни дыма...
А ты, моё сердце, и это стерпи.

1958

ЗИМА В ДЕТСТВЕ 

I

В жёлтой траве отплясали кузнечики,
Мальчику на зиму кутают плечики,
Рамы вставляют, летает снежок,
Дунула вьюга в почтовый рожок.
А за воротами шаркают пильщики,
И ножи-ножницы точат точильщики,
Сани скрипят, и снуют бубенцы,
И по железу стучат кузнецы.

ІІ. Мерещится веялка 

А в доме у Тарковских
Полным-полно приезжих,
Гремят посудой, спорят,
Не разбирают ёлки,

И сыплются иголки
В зеркальные скорлупки,
Пол серебром посолен,
А самый младший болен.

На лбу компресс, на горле
Компресс. Идут со свечкой.
Малиной напоили?
Малиной напоили.

В углу зажгли лампадку,
И веялку приносят,
И ставят на площадку,
И крутят рукоятку,

И сыплются обрезки
Жестянки и железки.
Вставай, идём по краю,
Я всё тебе прощаю.

То под гору, то в гору
Пойдём в другую пору
По зимнему простору,
Малиновому снегу.

1967

ЧЕТВЁРТАЯ ПАЛАТА

Девочке в сером халате,
Аньке из детского дома,
В женской четвёртой палате
Каждая малость знакома

Кружка и запах лекарства,
Няньки дежурной указки
И тридевятое царство
Пятна и трещины в краске.

Будто синица из клетки,
Глянет из-под одеяла:
Не просыпались соседки,
Утро ещё не настало?

Востренький нос, восковые
Пальцы, льняная косица.
Мимо проходят живые.
–  Что тебе, Анька?
–  Не спится.

Ангел больничный за шторой
Светит одеждой туманной.
–  Я за больной.
–  За которой?
–  Я за детдомовской Анной. 

1958 

КАК СОРОК ЛЕТ ТОМУ НАЗАД 


I


Как сорок лет тому назад, 
Сердцебиение при звуке 
Шагов, и дом с окошком в сад, 
Свеча и близорукий взгляд, 
Не требующий ни поруки, 
Ни клятвы. В городе звонят. 
Светает. Дождь идёт, и тёмный, 
Намокший дикий виноград 
К стене прижался, как бездомный, 
Как сорок лет тому назад.


ІІ


Как сорок лет тому назад, 
Я вымок под дождём, я что-то 
Забыл, мне что-то говорят, 
Я виноват, тебя простят, 
И поезд в десять пятьдесят 
Выходит из-за поворота. 
В одиннадцать конец всему, 
Что будет сорок лет в грядущем 
Тянуться поездом идущим 
И окнами мелькать в дыму, 
Всему, что ты без слов сказала, 
Когда уже пошёл состав.
И чья-то юность, у вокзала
От провожающих отстав,
Домой по лужам как попало
Плетётся, прикусив рукав.

ІІІ 


Хвала измерившим высоты
Небесных звёзд и гор земных,
Глазам за свет и слезы их!


Рукам, уставшим от работы,
За то, что ты, как два крыла,
Руками их не отвела!

Гортани и губам хвала
За то, что трудно мне поётся,
Что голос мой и глух и груб,
Когда из глубины колодца
Наружу белый голубь рвётся
И разбивает грудь о сруб!

Не белый голубь только имя,
Живому слуху чуждый лад,
Звучащий крыльями твоими,
Как сорок лет тому назад.

1969

* * *

Ещё в ушах стоит и звон и гром:
У, как трезвонил вагоновожатый!

Туда ходил трамвай, и там была
Неспешная и мелкая река
Вся в камыше и ряске.
                                                  Я и Валя
Сидим верхом на пушках у ворот
В Казённый сад, где двухсотлетний дуб,
Мороженщики, будка с лимонадом
И в синей раковине музыканты.

Июнь сияет над Казённым садом.

Труба бубнит, бьют в барабан, и флейта
Свистит, но слышно, как из-под подушки:
В полбарабана, в полтрубы, в полфлейты
И в четверть сна, в одну восьмую жизни.

Мы оба
             (в летних шляпах на резинке,
В сандалиях, в матросках с якорями)
Ещё не знаем, кто из нас в живых
Останется, кого из нас убьют.
О судьбах наших нет ещё и речи,
Нас дома ждёт парное молоко,
И бабочки садятся нам на плечи,
И ласточки летают высоко.

1976

* * *

Река Сугаклея уходит в камыш,
Бумажный кораблик плывёт по реке.
Ребёнок стоит на песке золотом,
В руках его яблоко и стрекоза.
Покрытое радужной сеткой крыло
Звенит, и бумажный корабль на волнах
Качается, ветер в песке шелестит,
И всё навсегда остается таким...

А где стрекоза? Улетела. А где
Кораблик? Уплыл. Где река? Утекла.

1933

БЕЛЫЙ ДЕНЬ

Камень лежит у жасмина.
Под этим камнем клад.
Отец стоит на дорожке.
Белый-белый день.

В цвету серебристый тополь,
Центифолия, а за ней
Вьющиеся розы,
Молочная трава.

Никогда я не был
Счастливей, чем тогда.
Никогда я не был
Счастливей, чем тогда.

Вернуться туда невозможно
И рассказать нельзя,
Как был переполнен блаженством
Этот райский сад.

1942

ПОРТНОЙ ИЗ ЛЬВОВА,
ПЕРЕЛИЦОВКА И ПОЧИНКА
(Октябрь, 1941)

С чемоданчиком картонным,
Ластоногий, в котелке,
По каким-то там перронам,
С гнутой тросточкой в руке.

Сумасшедший, безответный,
Бедный житель городской,
Одержимый безбилетной
Иудейскою тоской.

Не из Лодзи, так из Львова,
Не в Казань, так на Уфу.
  Это ж казнь, даю вам слово,
Без фуфайки, на фуфу!

Колос недожатой нивы
Под сверкающим серпом.
Третьи сутки жгут архивы
В этом городе чужом.

А в вагонах  наркоматы,
Места нет живой душе,
Госпитальные халаты
И японский атташе.

Часовой стоит на страже,
Начинается пальба,
И на город черной пряжей
Опускается судьба.

Чудом сузилась жилетка,
Пахнет снегом и огнём,
И полна грудная клетка
Царским траурным вином.

Привкус меди, смерти, тлена
У него на языке,
Будто сам Давид из плена
К небесам воззвал в тоске.

На полу лежит в теплушке
Без подушки, без пальто,
Побирушка без полушки,
Странник, беженец, никто.

Он стоит над стылой Камой,
Спит во гробе город Львов,
Страждет сын Давида, самый
Нищий из его сынов.

Ел бы хлеб, да нету соли,
Ел бы соль, да хлеба нет.
Снег растает в чистом поле,
Порастёт полынью след.

1947

ПОЛЕВОЙ ГОСПИТАЛЬ

Стол повернули к свету. Я лежал
Вниз головой, как мясо на весах,
Душа моя на нитке колотилась,
И видел я себя со стороны:
Я без довесков был уравновешен
Базарной жирной гирей.
Это было
Посередине снежного щита,
Щербатого по западному краю,
В кругу незамерзающих болот,
Деревьев с перебитыми ногами
И железнодорожных полустанков
С расколотыми черепами, чёрных
От снежных шапок, то двойных, а то
Тройных.
В тот день остановилось время,
Не шли часы, и души поездов
По насыпям не пролетали больше
Без фонарей, на серых ластах пара,
И ни вороньих свадеб, ни метелей,
Ни оттепелей не было в том лимбе,
Где я лежал в позоре, в наготе,
В крови своей, вне поля тяготенья
Грядущего.
Но сдвинулся и на оси пошёл
По кругу щит слепительного снега,
И низко у меня над головой
Семёрка самолетов развернулась,
И марля, как древесная кора,
На теле затвердела, и бежала
Чужая кровь из колбы в жилы мне,
И я дышал, как рыба на песке,
Глотая твёрдый, слюдяной, земной,
Холодный и благословенный воздух.
Мне губы обметало, и ещё
Меня поили с ложки, и ещё
Не мог я вспомнить, как меня зовут,
Но ожил у меня на языке
Словарь царя Давида.
А потом
И снег сошёл, и ранняя весна
На цыпочки привстала и деревья
Окутала своим платком зелёным.

1964

ГРИГОРИЙ СКОВОРОДА


Не искал ни жилища, ни пищи,
В ссоре с кривдой и с миром не в мире,
Самый косноязычный и нищий
Изо всех государей Псалтыри.

Жил в сродстве горделивый смиренник
С древней книгою книг, ибо это
Правдолюбия истинный ценник
И душа сотворённого света.

Есть в природе притин своеволью:
Степь течет оксамитом под ноги,
Присыпает сивашскою солью
Чёрствый хлеб на чумацкой дороге,

Птицы молятся, верные вере,
Тихо светят речистые речки,
Домовитые малые звери
По-над норами встали, как свечки.

Но и сквозь обольщения мира,
Из-за литер его Алфавита,
Брезжит небо синее сапфира,
Крыльям разума настежь открыто.

* * *

                    Мир ловил меня, но не поймал.
                           Автоэпитафия Гр. Сковороды

Где целовали степь курганы
Лицом в траву, как горбуны,
Где дробно били в барабаны
И пыль клубили табуны,

Где на рогах волы качали
Степное солнце чумака,
Где горькой патокой печали
Чадил костер из кизяка,

Где спали каменные бабы
В календаре былых времен
И по ночам сходились жабы
К ногам их плоским на поклон,

Там пробирался я к Азову:
Подставил грудь под суховей,
Босой пошёл на юг по зову
Судьбы скитальческой своей,

Топтал чебрец родного края
И ночевал – не помню где,
Я жил, невольно подражая
Григорию Сковороде,

Я грыз его благословенный,
Священный, каменный сухарь,
Но по лицу моей вселенной
Он до меня прошел, как царь;

Пред ним прельстительные сети
Меняли тщетно цвет на цвет.
А я любил ячейки эти,
Мне и теперь свободы нет.

Не надивуюсь я величью
Счастливых помыслов его.
Но подари мне песню птичью
И степь – не знаю для чего.

Не для того ли, чтоб оттуда
В свой час при свете поздних звёзд,
Благословив земное чудо,
Вернуться на родной погост.

ПРИАЗОВЬЕ

На полустанке я вышел. Чугун отдыхал
В крупных шарах маслянистого пара. Он был
Царь ассирийский в клубящихся гроздьях кудрей.
Степь отворилась, и в степь как воронкой ветров
Душу втянуло мою. И уже за спиной
Не было мазанок; лунные башни вокруг
Зыблились и утверждались до края земли,
Ночь разворачивала из проёма в проём
Твёрдое, плотно укатанное полотно.
Юность моя отошла от меня, и мешок
Сгорбил мне плечи. Ремни развязал я, и хлеб
Солью посыпал, и степь накормил, а седьмой
Долей насытил свою терпеливую плоть.
Спал я, пока в изголовье моём остывал
Пепел царей и рабов, и стояла в ногах
Полная чаша свинцовой азовской слезы.
Снилось мне всё, что случится в грядущем со мной.
Утром очнулся и землю землёю назвал,
Зною подставил ещё не окрепшую грудь.

1968

ОХОТА

Охота кончается.
Меня затравили.
Борзая висит у меня на бедре.
Закинул я голову так, что рога уперлись в лопатки.
Трублю.
Подрезают мне сухожилья.
В ухо тычут ружейным стволом.

Падает на бок, цепляясь рогами за мокрые прутья.
Вижу я тусклое око с какой-то налипшей травинкой.
Чёрное, окостеневшее яблоко без отражений.

Ноги свяжут и шест проденут, вскинут на плечи...

1944