вівторок, 22 грудня 2009 р.

МЕЇР ХАРАЦ у перекладах МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. 1970 рік.


МЕЇР ХАРАЦ
מא'ר חרץ
1912 — 1993

Меїр Харац (1912 — 1993) — видатний єврейський поет. Народився в селі Шури (Молдова), помер в Єрусалимі. З 1934 року жив у Чернівцях, де закінчив педагогічне училище з мови та літератури їдиш. В 1949 — 1954 роках був в’язнем ҐУЛАҐу. По звільненні друкувався в радянському журналі «Совєтіш Геймланд», зазнавав переслідувань як єврейський націоналіст. Жодна книга його поезій не вийшла в Радянському Союзі, але він був членом профспілки письменників України. 1972 року виїхав до Ізраїлю, де працював редактором журналу «Ісроел альманах». В Ізраїлі видано вісім книжок його поезій. Остання вийшла вже по смерті Меїра Хараца. Лауреат літературної премії Атран (США) і премії Фіхмана (Ізраїль).

Меїр Харац
ПОЕЗІЇ
З їдиш переклав Мойсей Фішбейн


ЯК СТАЄ ТИХО

Гомоном, голосом, колесом в брук,
Колом у голову гуркіт і грюк,
Навіть у тиші, навіть у сні
Сниво шумливе сниться мені,
І нескінченна не спиниться мить —
Колесо котиться, торохкотить,
Вітер вітрилами віття трясе.
З’являється жінка. Жінка несе
Кошик високий на голові.
Й вулиці раптом зникають криві,
Жінка іде по високій траві,
Гомони гаснуть, і онде за мить
Жінка в саду яблуневім стоїть,
Яблука линуть, лежать у траві,
Падають в кошик на голові —
Губиться в шатах нечутна луна,
На сповнений кошик хмаринка злина,
Біла, неначе крило снігове, —
І тиша, і тиша, і тиша пливе…


ТИША

І врешті-решт мені явилась тиша,
Яка щомиті марилась мені,
Й остання хвиля, та, найгомінкіша,
Вляглась дрімать сумирливо на дні.
Вітрець куняв, вмостившись край дороги,
Блакитна зупинилась височінь —
І раптом наштовхнулись мої ноги
Під найтихішим деревом на тінь.
Я скинув черевики й сорочину,
І почало — подібно до ножа —
Гостритись моє око об картину,
Що знов постала — свіжа і чужа.
Я ліг в траву. Між хмари білохвості
Мій погляд попаски у небо геть пішов,
І очі бачили: упавши з високості,
Їх затопили золото і шовк…


СУМНИЙ

Скорботну землю болото вкрило,
І небо зранку ридає хмарне,
І сірий обрій — мов сірі крила,
І хто народився в цей день —
Намарне.
Хай завтра земля зелóм зеленіє,
Хай вмиється світ, світанковий і карий,
Та карою день підповзе під вії —
Той перший, де сіра скорбота і хмари.
Й до скону він буде у смуткові жити
Й сконає у сірій скорботі і тузі
У день, як метелик пригублює квіти
І барви шумлять у ранковому лузі.


МОЇ ПЕРШІ ВІРШІ

І ось тепер, опанувавши ноти,
Вслухаюсь я в свій посивілий спів,
Свій голос чую — плетениці слів,
Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти.

Серпневі квіти в глечику навпроти.
Перегортаю роки навісні,
Ті перші вірші — квіти навесні,
Квітневі квіти юності і цноти.

Квітневі квіти. Чисті і ясні,
Незаймано-легкі і безборонні,
Що простромили землю на осонні.
Ті перші вірші — квіти навесні.

Беру перо. Беруся до роботи.
Крокую віршем. Влад. За кроком крок.
Перо танцює звивистий танóк.
Серпневі квіти в глечику навпроти.


ТОНЕНЬКИЙ СНІГ

З-під снігу тонкого асфальт визира,
Де лід — там політ на льоду.
Молода моя жінка, а мати стара,
А я поміж ними іду.

А жінка моя посковзнеться — і в сміх,
Сміється — як сонце в маю,
А мама все крекче і падає в сніг,
А я поміж ними стою.

Сміється і — смик! — і збива мене з ніг
Жіночка, серце моє.
Підводиться мама, обтрушує сніг
І впасти мені не дає.

А жіночка — ніжку, й під носом — земля.
Ой, серце, ой, сонце в маю!
А мама мене піднімає, а я —
Я жінку цілую мою.

З-під снігу тонкого асфальт визира,
Де лід — там політ на льоду.
Молода моя жінка, а мати стара,
А я поміж ними іду.


МОЇ РАДОЩІ

Свої радощі збираю
У новий мішок —
Мов хлопчисько, починаю
Із мішком танóк.

Не глузуйте, люди добрі,
Не кажіть: літа...
Хай дощем дощиться обрій,
Хай собі сльота, —

Не шкодуючи підметок,
Кидаюсь в танóк,
Повний літер і абеток
На плечі мішок.

Повний свят веселих — літер,
Віршів, — над біду.
Не шкодуйте, не жалійте,
Як під ним впаду.


ПЕРЕД ТИМ, ЯК Я ЛЯГАЮ СПАТИ

Ніч. Гай-гай собі за гаєм зірка впала ниць.
Моя мама відганяє снива од зіниць.

Ті, що в ліжку не наснила, ті, що бачила увіч.
Снива-мари понад хмари линуть линвами у ніч.

Злі картини злої хащі — ті, що сняться силоміць,
Відігнала геть від хати, геть прогнала од зіниць.

Мама серцем і рукою снива світлі і ясні
Відшукала, відібрала, щоб розвісить на стіні.

Та єдина та картина, що застав я у ту ніч,
Знагла зникла з мого зору, з хати вилетіла пріч.

Я заснув. Зірки поснули, і шляхи і манівці.
Моя мама задрімала коло мене на стільці.


В САМІМ ОСЕРЕДДІ

Велике і жовтогаряче,
Як соняшник, сонце блука,
І лагідний легіт — неначе
Коханої тепла рука,
Будинки — стрункими рядками,
Неначе поезій рядки,
І небо гуде літаками,
І небом гудуть літаки,
Хвилини, години і днини —
На стріли намотує час
Міський велетенський годинник
Із циферблатом анфас,
Джмелі і дроти над містами
Затягують пісню свою,
І де я сьогодні не стану —
В самім осередді стою.


МАЛЮНКИ

На колючому камінні, весь в блакитному промінні —
Очі лагідні і чисті — день в малюнках, як в намисті.

Перший — то, неначе в рамі, селянин стоїть у брамі.
Другий — то припав до гриви юний вершник чорнобривий.

А на третьому малюнку бачим річку, бачим юнку —
Карі очі, ручки білі, — приміря до стану хвилі.

На колючому камінні, весь в блакитному промінні —
Очі лагідні і чисті — день в малюнках, як в намисті.

А четвертий — знов та сама, вже знайома добре, брама,
Там тепера вершник юний, повідці — неначе струни.

А на п’ятім — знову річка, юнка, крапля сяє з личка,
Плаття в вітрі, вітер в платті, світлий день, хмарки крилаті.

Найдивніший, мабуть, шостий — далебі, малюнок прóстий:
Десь ріка в своєму плині,
Двійко юних у промінні,
Ніжний день — блакитний, синій...


КАТУЄ МЕНЕ НЕЗБАГНЕННА ЖАГА

Катує мене незбагненна жага,
Я п’ю і лишаюся спраглим, —
Так серце незнаного співу жада,
Незнаних мелодій прагне.
Вже день пішов десь перепочить,
Вже морок ляга під ноги,
Вже дощ принишк, і вітер мовчить
І мовчки сушить дороги,
І губиться в темряві стомлений крок,
І змовкли дерева жовтневі,
І тихо танцюють свій вічний танóк
Зорі у вічному небі.
Ми сидимо, ми шукаємо слів,
Бурмочемо щось пророче,
Бурмочем до ночі, до ранку — та спів
Не хоче з’являтись, не хоче.
Десь губиться спраглий і стомлений крок.
Не сам я, бігме, в цій осінній оселі, —
Нас безліч, як безліч у небі зірок,
Як безліч піщинок в пустелі, —
Нас безліч, — нехай же не я і не ти —
Хтось третій в цю мокру годину
Хай зможе мелодію ту осягти —
Могутню, незнану, єдину, —
Хай серцем почує нечуваний спів
І нам понесе, і осінньої ночі
Проллються ті звуки громаддями злив
На висохлі губи, на плечі, на очі!
Катує мене незбагненна жага,
Я п’ю і лишаюся спраглим, —
Так серце незнаного співу жада,
Незнаних мелодій прагне.

© З їдиш переклав Мойсей Фішбейн.

Виступ Віце-прем'єр-міністра України Івана Васюника на вечорі пам'яті МИКОЛИ ЛУКАША


ВИСТУП 
ВІЦЕ-ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРА УКРАЇНИ ІВАНА ВАСЮНИКА
НА ВЕЧОРІ ПАМ'ЯТІ МИКОЛИ ЛУКАША
Національний академічний театр ім. Івана Франка
Київ, 21 грудня 2009 року

Шановне товариство!

Дев’яносто років тому, на Святого Миколая, в Кролевці, що на Сумщині, народився поет, перекладач, лексикограф. Український геній. Микола Лукаш.

Він знав понад двадцять мов. Мав феноменальне лінґвістичне обдарування, дивовижну ерудицію. Його переклади – живі. Вони ніби змагаються з оригіналами. Не дивно, що Миколу Лукаша називають «Моцартом українського перекладу»!

Микола Лукаш зробив переворот у свідомості мільйонів людей. Не дискусіями, а власною працею довів: українська мова настільки багата, соковита, багатогранна і висока, що їй під силу найкращі та найскладніші переклади із світової літератури.

«Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир європейської (і не лише європейської) культури в геніальному українському відтворенні.

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир, уся симфонічність, уся божистість, уся богоданість і богообраність Української Мови».

Це слова українського поета Мойсея Фішбейна. Краще і не скажеш.

Микола Лукаш завжди виступав на захист тих, кого утискали. Після арешту Івана Дзюби він вимагав його звільнення. Він запропонував заарештувати себе замість нього. Він заплатив за свою позицію дорого. Дуже дорого. Виключенням зі Спілки письменників. Переслідуваннями. Творчою ізоляцією.

Цього року виповнилося 90 років від дня народження Миколи Олексійовича Лукаша.

А чи відомі наші генії Україні та світові? Чи ми самі оцінюємо їх належно? На жаль, прірва «українських Бермудів» поглинає свої таланти...

Ім’я українського унікуму Миколи Лукаша до цього часу перебуває в такому, я б сказав, «українському забутті».

Як голова Оргкомітету з відзначення 90-річниці від дня народження Миколи Лукаша, хотів би висловити слова подяки всім, завдяки кому ім’я Миколи Олексійовича постає із забуття. Окремо: Вадиму Скуратівському, Леоніду Череватенку, Мойсеєві Фішбейну, Вірі Соловйовій, Борису Чернякову та багатьом іншим.

Переконаний, що завдяки нашим спільним зусиллям нарешті буде видано повну перекладацьку спадщину Миколи Лукаша і його унікальні словники – цю воістину культурну й мовну скарбницю Українського народу.

Буде відкрито меморіальну дошку в Києві, упорядковані місця, пов’язані з його життям та творчістю, видані книги спогадів, бібліографічний покажчик, словник лексичних раритетів…

І ця спадщина має бути не просто видана – вона повинна «жити». В бібліотеках, шкільних та вузівських програмах…

Ще до кінця року буде видано марку та конверт.

Нам ще багато треба зробити, щоб віддати належне нашому, українському генію.

Завдяки йому сьогодні з нами Сервантес і Флобер, Ґете і Шіллер, Тувім і Бернс, Лорка і Верлен, Бокаччо і Рільке, Аполлінер і Сен-Поль Ру...

Їх привів до нас Микола Лукаш. Сьогодні з нами чи не вся Європа.

Її привів в Україну Микола Лукаш.

Сьогодні з нами в цій залі він, наш український геній, наш неповторний, наш незабутній Микола Олексійович Лукаш.