вівторок, 22 грудня 2009 р.

МЕЇР ХАРАЦ у перекладах МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. 1970 рік.


МЕЇР ХАРАЦ
מא'ר חרץ
1912 — 1993

Меїр Харац (1912 — 1993) — видатний єврейський поет. Народився в селі Шури (Молдова), помер в Єрусалимі. З 1934 року жив у Чернівцях, де закінчив педагогічне училище з мови та літератури їдиш. В 1949 — 1954 роках був в’язнем ҐУЛАҐу. По звільненні друкувався в радянському журналі «Совєтіш Геймланд», зазнавав переслідувань як єврейський націоналіст. Жодна книга його поезій не вийшла в Радянському Союзі, але він був членом профспілки письменників України. 1972 року виїхав до Ізраїлю, де працював редактором журналу «Ісроел альманах». В Ізраїлі видано вісім книжок його поезій. Остання вийшла вже по смерті Меїра Хараца. Лауреат літературної премії Атран (США) і премії Фіхмана (Ізраїль).

Меїр Харац
ПОЕЗІЇ
З їдиш переклав Мойсей Фішбейн


ЯК СТАЄ ТИХО

Гомоном, голосом, колесом в брук,
Колом у голову гуркіт і грюк,
Навіть у тиші, навіть у сні
Сниво шумливе сниться мені,
І нескінченна не спиниться мить —
Колесо котиться, торохкотить,
Вітер вітрилами віття трясе.
З’являється жінка. Жінка несе
Кошик високий на голові.
Й вулиці раптом зникають криві,
Жінка іде по високій траві,
Гомони гаснуть, і онде за мить
Жінка в саду яблуневім стоїть,
Яблука линуть, лежать у траві,
Падають в кошик на голові —
Губиться в шатах нечутна луна,
На сповнений кошик хмаринка злина,
Біла, неначе крило снігове, —
І тиша, і тиша, і тиша пливе…


ТИША

І врешті-решт мені явилась тиша,
Яка щомиті марилась мені,
Й остання хвиля, та, найгомінкіша,
Вляглась дрімать сумирливо на дні.
Вітрець куняв, вмостившись край дороги,
Блакитна зупинилась височінь —
І раптом наштовхнулись мої ноги
Під найтихішим деревом на тінь.
Я скинув черевики й сорочину,
І почало — подібно до ножа —
Гостритись моє око об картину,
Що знов постала — свіжа і чужа.
Я ліг в траву. Між хмари білохвості
Мій погляд попаски у небо геть пішов,
І очі бачили: упавши з високості,
Їх затопили золото і шовк…


СУМНИЙ

Скорботну землю болото вкрило,
І небо зранку ридає хмарне,
І сірий обрій — мов сірі крила,
І хто народився в цей день —
Намарне.
Хай завтра земля зелóм зеленіє,
Хай вмиється світ, світанковий і карий,
Та карою день підповзе під вії —
Той перший, де сіра скорбота і хмари.
Й до скону він буде у смуткові жити
Й сконає у сірій скорботі і тузі
У день, як метелик пригублює квіти
І барви шумлять у ранковому лузі.


МОЇ ПЕРШІ ВІРШІ

І ось тепер, опанувавши ноти,
Вслухаюсь я в свій посивілий спів,
Свій голос чую — плетениці слів,
Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти.

Серпневі квіти в глечику навпроти.
Перегортаю роки навісні,
Ті перші вірші — квіти навесні,
Квітневі квіти юності і цноти.

Квітневі квіти. Чисті і ясні,
Незаймано-легкі і безборонні,
Що простромили землю на осонні.
Ті перші вірші — квіти навесні.

Беру перо. Беруся до роботи.
Крокую віршем. Влад. За кроком крок.
Перо танцює звивистий танóк.
Серпневі квіти в глечику навпроти.


ТОНЕНЬКИЙ СНІГ

З-під снігу тонкого асфальт визира,
Де лід — там політ на льоду.
Молода моя жінка, а мати стара,
А я поміж ними іду.

А жінка моя посковзнеться — і в сміх,
Сміється — як сонце в маю,
А мама все крекче і падає в сніг,
А я поміж ними стою.

Сміється і — смик! — і збива мене з ніг
Жіночка, серце моє.
Підводиться мама, обтрушує сніг
І впасти мені не дає.

А жіночка — ніжку, й під носом — земля.
Ой, серце, ой, сонце в маю!
А мама мене піднімає, а я —
Я жінку цілую мою.

З-під снігу тонкого асфальт визира,
Де лід — там політ на льоду.
Молода моя жінка, а мати стара,
А я поміж ними іду.


МОЇ РАДОЩІ

Свої радощі збираю
У новий мішок —
Мов хлопчисько, починаю
Із мішком танóк.

Не глузуйте, люди добрі,
Не кажіть: літа...
Хай дощем дощиться обрій,
Хай собі сльота, —

Не шкодуючи підметок,
Кидаюсь в танóк,
Повний літер і абеток
На плечі мішок.

Повний свят веселих — літер,
Віршів, — над біду.
Не шкодуйте, не жалійте,
Як під ним впаду.


ПЕРЕД ТИМ, ЯК Я ЛЯГАЮ СПАТИ

Ніч. Гай-гай собі за гаєм зірка впала ниць.
Моя мама відганяє снива од зіниць.

Ті, що в ліжку не наснила, ті, що бачила увіч.
Снива-мари понад хмари линуть линвами у ніч.

Злі картини злої хащі — ті, що сняться силоміць,
Відігнала геть від хати, геть прогнала од зіниць.

Мама серцем і рукою снива світлі і ясні
Відшукала, відібрала, щоб розвісить на стіні.

Та єдина та картина, що застав я у ту ніч,
Знагла зникла з мого зору, з хати вилетіла пріч.

Я заснув. Зірки поснули, і шляхи і манівці.
Моя мама задрімала коло мене на стільці.


В САМІМ ОСЕРЕДДІ

Велике і жовтогаряче,
Як соняшник, сонце блука,
І лагідний легіт — неначе
Коханої тепла рука,
Будинки — стрункими рядками,
Неначе поезій рядки,
І небо гуде літаками,
І небом гудуть літаки,
Хвилини, години і днини —
На стріли намотує час
Міський велетенський годинник
Із циферблатом анфас,
Джмелі і дроти над містами
Затягують пісню свою,
І де я сьогодні не стану —
В самім осередді стою.


МАЛЮНКИ

На колючому камінні, весь в блакитному промінні —
Очі лагідні і чисті — день в малюнках, як в намисті.

Перший — то, неначе в рамі, селянин стоїть у брамі.
Другий — то припав до гриви юний вершник чорнобривий.

А на третьому малюнку бачим річку, бачим юнку —
Карі очі, ручки білі, — приміря до стану хвилі.

На колючому камінні, весь в блакитному промінні —
Очі лагідні і чисті — день в малюнках, як в намисті.

А четвертий — знов та сама, вже знайома добре, брама,
Там тепера вершник юний, повідці — неначе струни.

А на п’ятім — знову річка, юнка, крапля сяє з личка,
Плаття в вітрі, вітер в платті, світлий день, хмарки крилаті.

Найдивніший, мабуть, шостий — далебі, малюнок прóстий:
Десь ріка в своєму плині,
Двійко юних у промінні,
Ніжний день — блакитний, синій...


КАТУЄ МЕНЕ НЕЗБАГНЕННА ЖАГА

Катує мене незбагненна жага,
Я п’ю і лишаюся спраглим, —
Так серце незнаного співу жада,
Незнаних мелодій прагне.
Вже день пішов десь перепочить,
Вже морок ляга під ноги,
Вже дощ принишк, і вітер мовчить
І мовчки сушить дороги,
І губиться в темряві стомлений крок,
І змовкли дерева жовтневі,
І тихо танцюють свій вічний танóк
Зорі у вічному небі.
Ми сидимо, ми шукаємо слів,
Бурмочемо щось пророче,
Бурмочем до ночі, до ранку — та спів
Не хоче з’являтись, не хоче.
Десь губиться спраглий і стомлений крок.
Не сам я, бігме, в цій осінній оселі, —
Нас безліч, як безліч у небі зірок,
Як безліч піщинок в пустелі, —
Нас безліч, — нехай же не я і не ти —
Хтось третій в цю мокру годину
Хай зможе мелодію ту осягти —
Могутню, незнану, єдину, —
Хай серцем почує нечуваний спів
І нам понесе, і осінньої ночі
Проллються ті звуки громаддями злив
На висохлі губи, на плечі, на очі!
Катує мене незбагненна жага,
Я п’ю і лишаюся спраглим, —
Так серце незнаного співу жада,
Незнаних мелодій прагне.

© З їдиш переклав Мойсей Фішбейн.