четвер, 1 вересня 2011 р.

Райнер Марія Рільке. «ЮДЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР». З німецької переклав Мойсей Фішбейн.



ЮДЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР

Травневий смерк. Яскрить небесний вітер
поміж вогнів, поміж палахкотінь.
Надгробки сірі мох на вітрі витер,
весінній квіт укрив могильну тінь;
отак на мамин лик між давніх літер
кладе сирітка молоду цвітінь.
Ні колотнечі, ані тупотінь,
ні гуркоту, ані трамвайних колій,
і нині біла стежка днині кволій
туди, де смерті пурпуровий пруг.
Юдейський цвинтар Праги надовкруг.
Кутастий двір між сутінкових лип,
де Шпіро спить, пройшовши бойовище,
і той, кого до сонця, щонайвище
здіймала мудрість, онде гробовище
старого ребе Лева, онде схлип
осиротілих, онде вітер свище.

Вже у вікні сторожки світло тьмяне,
вечеря вбога, а подалі, де
могила Ліви, неквапливо йде
Ісус. Не Спас – юдей, не осіянне,
не всміхнене обличчя, а бліде.
В очах пекельні ночі, сотні, може,
іде й шепоче, й чути де-не-де:
«Твій гнів на мене, Ягве, тут паде,
тут найвірніші мають вічне ложе,
тут будуть наші позви, древній Боже!
Тут на двобій з тобою стану я.
Хто дав тобі усе, що нам сія?
Уже ворожим ратищем твоя
стара наука скровлена, а ти ще
над ратище здіймись, над попелище,
і твій божистий образ там заблище –
там, де моєї віри течія.
І я жбурнув у юрмище шалене
«великий Він» – сяйне твоє ім’я.
Там, де земна гризотна крутія,
порожня, змерзла, наче нічия,
душа злетіла в небо понад мене,
не був ти чи не будеш – наче я
приречений у світі до осмут.
Мій смуток – то осмута людства тут,
коли його не можеш привести
до власного престолу, і сліпма
ці молитовні жебри – шал, і ти
себе не явиш – то тебе нема.
Я голос твого замислу, мети…
Хотів я біля тебе, Отче, йти…
Хіба що не існуєш ти. Дарма.
Тебе любов і біль од самоти
могли б у Гетсиманії знайти».

Віконце звільна згасло, понад ним,
понад могильним ложем кам'яним
од місяця блакитна хвиля плине,
вдивляння зір сяйливе і дитинне,
так дивиться грайливе немовля.

Тоді Христос до ребе промовля:
«Ти, старче, уподобав теж колись
на Божу славу сплетені цитати,
безумцю, хто велів тобі читати
псалми біблійні, кажучи «молись»?
О, як вони в тобі переплелись,
між мудрості провів свої літа ти.
Виходь! І дай проклін послати ввись,
щоб там олжі полотна розтялись
блакитні, щоб уже не залатати.
Чи досі ти у присмеркові печі
алхіміка не бачив палахтінь,
чи очі не побачили старечі
вогню, що мстиво лиже порожнечі
всесвітні і оту всесвітню тінь?
Чи ти не знав трутизни, що вона,
солодша від солодкого вина,
вбиває, коли випито до дна?
О, щастя – дати світові отрути.
Чи ти не міг ненависті здобути
і з кожного створити хижака?
Не міг у тихі плеса повернути
криваві рубанини вояка?
Не міг науку люті осягнути,
тієї, що шалена і жаска?
Здійми у безмір пагіння незгинне,
нашли чуму, хай буде моровиця,
аби на ложе блуду задивиться,
бо цілий світ на нім з любові згине!»

Він раптом засміявся. Так, неначе
в камінні крикнув передсмертно звір.
Вінець на травень ляже поміж зір.
Летить метелик чорний, бачить зір:
Христос упав навколішки і плаче.

Мюнхен, 6 жовтня 1896 року.

© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.

Київ, 25 серпня – 1 вересня 2011 року.
____________________

ПРИМІТКА ПЕРЕКЛАДАЧА: Ребе Лев (Ліва)Єгуда Ліва (Лев, Леб) бен Бецалель (бл.1512, Познань – 1609, Прага) – рабин, талмудист, мислитель і вчений. Від 1597 року до кінця життя був головним рабином Праги. Похований у Празі.