90-ЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОГО ГЕНІЯ. МИКОЛА ЛУКÁШ

90-ЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОГО ГЕНІЯ

МИКОЛА ЛУКÁШ

Дев’яносто літ тому, 19 грудня 1919 року, в Кролéвці, що на Сумщині, народився український унікум, український геній. Микола Олексійович Лукáш.

Він знав понад двадцять мов. Лукашева українська, пам’ятаючи рідні джерела, сягає горніх висот. 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир європейської (і не лише європейської) культури в геніальному українському відтворенні.

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир, уся симфонічність, уся божистість, уся богоданість і богообраність Української Мови.

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це й є культурний аспект української євроінтеґрації.

«Генії, звісно, мають сусідів, але чи ладні ви визнати, що ваш сусіда – геній?» Чи ладні ви визнати це за життя, а не над могилою – не після його смерті, не на ювілейних урочистостях? Чи ладні ви не цькувати, не топтати генія з тією ж затятістю, з якою посмертно – в ювілейні дні – співаєте йому осанну? Чи ладні ви бодай посмертно віддавати генієві належну шану? «Вони любити вміють тільки мертвих», – це з пушкінського «Бориса Ґодунова». У нас і мертвих не завжди вміють любити.

1972 рік. КДБ заарештував Івана Михайловича Дзюбу. Микола Лукаш звернувася до державних органів. Він попросив випустити Дзюбу й замість Дзюби заарештувати його – Миколу Лукаша. Цей учинок дорого обійшовся Миколі Олексійовичу. Його виключили зі Спілки письменників України. Його всіляко переслідували. Його перестали видавати. Його позбавили засобів до існування. В його однокімнатному помешканні не було меблів. Він не мав ліжка й спав на розкладачці. Він не міг користуватися своєю бібліотекою, бо не мав книжковик полиць: книги лежали стосами, горою – від підлоги до стелі – закриті дешевеньким запиналом. Так жив у Києві український геній Микола Лукаш. А письменницькі бонзи мали й великі помешкання, й розкішні дачі, й автомобілі, й закордонні подорожі. Бо були при троні. Вони завжди при троні. Вони мають усе це й нині.

Микола Лукаш був поновлений у Спілці письменників на хвилі "перебудови" — 1986 року, практично напередодні смерті. На дев’ятнадцятому році Української Незалежності заходилися видавати повну перекладацьку спадщину Миколи Лукаша та його унікальні словники – цю культурну й мовну скарбницю українського народу.

Миколо Олексійовичу, рідний мій друже, я досі чую Ваш голос. Я чутиму його до скону. Сьогодні в Києві холодно. З хлопцями я майже не бачуся. Коли вряди-годи зустрічаюся з ними при чарці,  кажу наше з Вами  – з українського "будьмо" і єврейського "лехаїм" створене – "Лехаймо!" Моя старшенька Марійка, яку Ви так любили, зберігає подаровану Вами ялтинську мушлю в Мюнхені. У серпні Марійка народила мені онуку.  Ваша мушля перейде до неї. Коли мені дано щось перекласти, я знаю: це Ви попросили Бога. А ганусівки, яка Вам так смакувала, в магазинах київських не бачу.

Микола Лукаш

ПЕРЕКЛАДИ

Сен-Поль Ру

(1861 — 1940)

ТЕЧЕ РУЧАЙ ПОМІЖ ЛЮЦЕРНИ

Вода тече-леліє, жива, наївна, рівна!

Між морогами сонних мрій дівчата маряться часом — з такою от косою.

Ця Річечка-дзюркотонька, свіжесенька, юнесенька,— то, може, ящірка невинного бажання, що тільки оком блим — і вже юрливої нема?

Тож з-під прихильної верби в мовчанці бéрежних навшпиньок дивуймося. Прочанці мови і коріння, любуймо на її леління між люцерни.

Вона дзюрчить по камінцях, обточених увічливою гречністю,— то ніби голомозики в жабо, але без весняних перук.

А вловлена лазур — то, безумовно, спомин зіниць наяди, любої принади.

Дивімося, але не видивляймось — і здалека всміхаймось, щоб не сполохать.

О усміх-сміх крізь верболіз, мов сліз божественних бриніння...

Молюсь мов перед плавленою статуєю Діви:

— Водо правдива,

Водо первинна,

Водо чиста,

Водо лілейно-лебедина,

Водо скраплення тіні,

Водо ленто луговини,

Водо невинності-хвилинності,

Водо небесний іверню,

Водо вранішня літаніє,

Водо коханко фонтанів,

Водо жаданко глеків,

Водо милоданко дзбанів,

Водо хрестителько,

Водо статуй свіжителько,

Водо свічадо прозорих душ,

Водо для феїних пальчиків,

Водо для жебраччиних щиколоток,

Водо для янголиних крилець,

Водо для гнаних ідей,

Водо дитино дощів квітневих,

Водо дівчинко з лялькою,

Водо наречена, що листа жемчужить,

Водо кармелітко біля ніг розп'яття,

Водо скнаросте на сповіді,

Водо блискучий списе хрестоносця,

Водо еманаціє мовчазного дзвона,

Водо смиренносте верхівлі,

Водо красномовносте кам'яних сосків,

Водо срібло в сервантах долин,

Водо пасмуго на сільському вітражі,

Водо шарфе притомлений,

Водо клечання й чотки для очей,

Водо милостине простих сердець,

Водо росо зірок мигучих,

Водо цюр-цюр молодика в серпанку,

Водо утіхо сонця-павичевого-хвоста,

Водо подобо голосів коханих із-під мармуру,

Водо леготе затужавілий,

Водо вервечко біжучих поцілунків,

Водо крове Крилатого Раю,

Вітаю тебе з Ельсінора моїх Гріхів! —

Ця Річечка, узнав я потім,

То спомин раннього дитинства.

Вода тече-леліє, жива, наївна, рівна...

ОДИН I ПЛОМІНЬ

То був абстрактний час Одного; ще об'єкт

До грані бравсь, де річ формується з причини;

Душа крилилася, нездатна ще на клект,

I в хоті Автора лиш прагнула до глини.

Одному мрівсь якраз духмяноцвітний Сад,

Що мав шугнуть з крутих борозен його мислі,

Та раптом, таїнству грядущому не в лад,

Став Пломінь перед ним, не знать відкіль заблислий.

«Ти хто? — гукнув Один,— вогонь, що не зачав

Його спокійний мій, самусобійний геній?

Тебе не мислив я, тебе не намічав!

Один — невже нас Два в цілинній цій вселенній?

Так, я лазур создам, виталище звіздам,

Надму громаддя гір, річки поллю в долини,

Діброви гомінкі в сусіди хвилям дам,

Створю оливину про спокій голубиний.

Сяйний апофеоз і жертва настання,

Сповитий навкруги вінчастим ореолом,

Дивись, я велетнем стою на прузі дня

I з себе пелюстки зривать почну глаголом.

Та ще поема вся лежить в самих нулях,

Я їх насиджую, теплом божистим грію;

В хаосі укажу числу і мірі шлях,

Утілю кожну мисль, оформлю кожну мрію.

Сну заперечувач, яскравий абсолют,

Не міг ти вирнути із підсвідомих марив,

I з темряви такий навряд чи виливсь блуд,

З буйного мороку, що прокид мій охмарив.

Ти вже впиваєшся, сліпучий восьминіг,

В зіницю Сущого, розгублену й цікаву,

I скронь жде променя, який би допоміг

Цю несподівану обгрунтувать появу.

I вже гіпотезу висловлює Один

Про тіло з фокусом потужним десь тут близько,

Бо крізь нестворене просяк предивний плин

I стверджує себе незаперечним блиском.

Гадаю я, що ти, незнаний самотвір,

Попереджаючи врочистий День Творіння,

Гвалтовно збурюеш мій передвічний мир,

Щоб був готовий я до бур і до боріння.

Тож розшифруй мені цю загадку вогню,

Що живить його сонм химерних алегорій —

Фанфари, павичі, блюзнірства Всезнанню,

I клятви рубані, й вітчизни у роздорі.

О Сило завтрього! Хто ти, антивидіння?

Уже від гроз, що їх твій блиск заповіда,

Посивіла моя русява борода!»

І пломінь блисконув: «Це я, Людська Гординя».

З французької переклав Микола Лукаш.


Райнер Марія Рільке

(1875-1926)

Із «СОНЕТІВ ДО ОРФЕЯ»

* * *

Устало древо. О гінке зростання!

Орфей співа. О вгору вольний гон!

I вмовкло все. I з того от мовчання

Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,

Ринули звірі з леж своїх і гнізд;

Не лють їх гнала і не хижий хист,

Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик

Змалів їм у серцях. I де допіру

Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,

Де темна хіть чаїлась потай миру,—

Їм храм воздвиг співливий чарівник.

З німецької переклав Микола Лукаш.

Ґійом Аполлінер

(1880—1918)

ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

Царя небесного харцизе

Високорогий сатано

Не годимося ми в підлизи

Жери-но сам своє лайно

Воно нам в пельку не полізе

Крамарю грецький просмердівсь

Ти тюлькою на честь ісламу

І палями обгородивсь

Швидка напала твою маму

І ти в дрислинах уродивсь

Подільський кате струп’я вкрило

Тобі все тіло мов шпориш

Конячий зад свиняче рило

Побережи дурний свій гріш

На масті та святе курило

З французької переклав Микола Лукаш.

Федеріко Ґарсія Лорка

(1898 — 1936)

З «ШІСТЬОХ ПОЕЗІЙ ПО-ГАЛІСІЙСЬКИ»

СПІВАНКА ПРО БОГОРОДИЧКУ-МОРЕХОДОЧКУ

Гой ти храме, славний храме

Богородички малої,

що їздит човнами!

Богородичка малая,

в ней коруна срібляная.

Штири воли, як соколи,

везут єї дунаями.

Несут шкляні голубойки

в сині гори дощі-хмари,

а мерлеці й умерлиці

долом сунут, гей тумани.

Чиста Діво, ти корівкам

ласки в очі влий рахманні,

заквітчай пресвітлі ризи

похоронними квітками.

Над Галісієв у небі

вже світає зоря рання.

Чиста Діва плине в море —

там же єї дому брама.

Гой ти храме, славний храме

Богородички малої,

що їздит човнами!

З іспанської переклав Микола Лукаш.

Поль Верлен

(1844 — 1896)

ЗНЕМОГА

Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада,
Ласкава, як сестра! I в розпалі хотінь
Віддання яросне — то влади тільки тінь,
А ніжна відданість — любові справжня влада.

В твоїм голубленні така мені відрада!
Миліш від захватів і пристрасних зомлінь
Цілунку млосного сумирлива теплінь,
Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада.

Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!

Без дрожі й трепету до мене пригорнись
I, як клялась колись, так і тепер клянись,
I плачмо до зорі удвох, моя коханко!

ГАМЛЕТ МОВИТЬ

Минувся, брате, час гітар, люльок, балів,

Утеч від лихварів, дуелей прешляхетних,

Двобоїв ні про що і жартів іскрометних,

Що в них юнацький шал кохатись нам велів.

Дивись, Гораціо, улюбленцю шинків,

Грозо всіх шулерів і любий всім бешкетник,

Найкращий друже мій, найперший співбенкетник,

Знавець крутих слівець на сотню словників,—

Дивися: устає з туманів Ельсінора

Щось несподіване, щось грізне і нове.

То не Офелія, дитина винозора,

То привид царствений! Очима він зове,

Хода, мов грім, гримить, рука вказýє владно,

I мусиш діяти — негайно, невідкладно!

ДОН КІХОТОВІ

О Дон Кіхоте мій, натхненнику богеми!

Хай з тебе юрмами глузують мудраки,

А нам твоє життя — понад усі поеми:

Не мали рації, їй-богу, вітряки!

Рушай же з вірою до правди напрямки,

На тім чуднім коні так любимо тебе ми...

Як і в старі часи, закони скрізь ламкі,

А кривди вистачить на всі, як є, системи.

Ура! З тобою ми, юроди і співці,

Не з лавра носимо, а з дурману вінці —

Веди на подвиг нас, в шаленості тверезий.

Ще буде втрат і зрад, ми знаєм, та дарма:

Замайорить колись крилатий стяг поезій

Над сивим черепом нездарного ума!
 

З французької переклав Микола Лукаш.

Юліан Тувім

(1894—1953)

БАЛ В ОПЕРІ

I

В опері сьогодні бал —

Всяке хоче бути гостем,

Бо дає той бал не хтось там —

Сам державний принципал.

Клеопатри й Аретузи

Нашвидку перуть рейтузи,

Скрізь по місту люду тиск,

Дзенькіт шпор і касок блиск,

Скрізь шикуються жовніри,

I гусари, й кірасири,

Коні дибляться і ржуть,

Без угаву юрби пруть,

Аж ревуть автомобілі —

Пробки скрізь, ні верть ні круть.

Вина грають нетерпляче,

Модне панство як не плаче —

Всюди черги в перукарні,

Мліють панночки шикарні:

Жижки-дрижки балу ждуть.

На афіші — вождь верховний,

У театрі квітів повно,

Всюди розкіш, де не гляньсь,

Блиск, і шик, і лоск, і глянс...

Ось на сходи мармурові

Стелять килим пурпуровий;

Розпорядник, грубий гриб,

Галасуючи, охрип,

Поліцмейстер пружним кроком

Походжає, мружить око;

Ну й статура, ну й фігура,

Ну й бравура — c'est si beau,

Над'їжджають шуби, фраки,

Макінтоші, шапокляки,

Там краватки, тут жабо;

Скрізь снують шпики-філери,

Як холери, їй же бо...

Увихаються філери,

Матюхаються шофери:

— Куди прешся, осади,

Розтуди твою туди! —

Над'їжджають горностаї

Й чорнобурки,

Барбароси, оксенстьєрни

Й люксембурги,

I «фіати», і «ролс-ройси»,

Й «мерседеси»,

Пишні бюсти, аксельбанти,

I грандеси,

I бульдоги повноважні,

I тер'єри,

I шиньйони, і шиншили,

I венери,

I бурбони, й чемберлени,

I медалі,

Еполети, і лампаси,

I так далі,

Генерали й адмірали,

Й інша братія,

Можновладці, товстозадці,

А!

Ри!

Сто!

Кратія!

Раз!

Два!

Ура, панове!

I знову й знову —

Ура, панове!

У гардеробі

Публіки — пробі!

Із номерком! Без номерка!

I дама в люстерко

Іще раз зирка,

Іще раз помадою губи торка,

I знову стане —

Підправить кудрі.

I знову гляне —

Підбавить пудри,

I вже — до ложі, до партеру,

I філер морга філеру,

Наліво, направо, налі, напра,

А в центрі вже музика гра,

Музика гра! Музика гра!

Грімко гра музика-зика,

Стоголоса, стоязика,

Мідно, срібно, джазко, різко,

Блиском плюска, брязком бризка;

Всіх прибулих ловлять сітьми

Б'ючі, звучі, рвучі ритми.

Вже взялись месьє за дам

I вже — дай! Дам, дам!

Зір, як магній, миттю жахне,

Мов кастетом раптом трахне,

Туберозно б'є у ніздрі,

Тягне спорзно в льоті бистрім

Плоть на плоть і хіть на хіть...

Скоком-боком хить та хить,

Дриг та дриг ногами-гами,

Гене орде дзенька нами,

Панна тонно шилить губки,

До партнера щирить зубки,

На маестро зизом зирка,—

Гра музика, гра музика!..

ІІ

Всі астрóноми Європи

Чудо вздріли в телескопи

(Голим оком не впіймав би):

На небесній тверді — мавпи!

Йде вистава балаганна

З «Одкровення» Іоанна...

Не леви, не козероги,

Скрізь лиш мавпи нечупарні

Сіють гидь без остороги

У простори планетарні.

Розгойдали сфери горні

Мацапури ці потворні;

Кожна скаче, в'ється, гзиться,

Ськається, як в себе в клітці,

Виставляє — всі дивіться! —

Розрум'янену гузицю...

Звір єдиний в зодіаці —

Мавпа може й задаваться!

Під несвітським тим кошмаром

Хороводять зорі шпарко;

Бал у опері недаром

Розгоряється пожаром —

Небу жарко, небу жарко!

III

А на сцені Сатанелла

Зорі ловить тамбурином:

Тарантелла, тарантелла

Метеорним током рине...

Сатанелла — кулька ртуті

У космічній каламуті,

Сатанелла — веремія,

Блиску смуга, іскор фуга,

Срібним сяєвом струміє

Стану й стегон центрифуга...

«От стервига — чисто дзига!»—

Шпиг підморгує до шпига.

Сатанеллу місяць викрав,

Зніс у небо громовинно

I повис над залом прикро

Блискотливим тамбурином.

Але ось — нові забави,

Сцена світиться без смерку,—

Там злітають білі пави

Феєричним фейєрверком,

Там біжать рожеві свинки

(Балетмейстера новинки!),

Вичеберюють ці чучі

I мачичі, і качучі

З диким вереском і виском,

Так же хвацько,

Так же хвисько!

Потім місяць на Таїті

I гітари на Гаїті,

Потім тенор Печалотті

Серенаду нявка Лотті,

Потім пара — Пітт і Кітті:

Б'ються клоуни в лахмітті

I співають:

«I am Pitty,

I am Pitty,

I love you, Kitty!»—

Та у вухо, та по писку,

  Так же хвацько,

    Так же хвисько!

«Гля, що вигадав, латрига!»

Шпиг підморгує до шпига...

Животом вихля гітана,

Надить в рай магометана;

Із мандрилячим ревінням

Під банановим ботвинням

Зліз кентавр на кентавресу,

Між музик, для інтересу,

Огир дибиться картинно,

Рже конячу каватину;

Між сиренами в басейні

Виграє Сілен веселий...

Браво! Браво! Браво! Браво!

Як цікаво! Як яскраво!

Сотні тіл в одно з'єднало,

Диким шалом обуяло!

Масно, спорзно, хтиво, жваво,

Браво! Браво! Браво! Браво!

Спорзно, хтиво, зло, зухвало,

Мало! Мало! Мало! Мало!

Хол чи зал, партер чи ярус,

Скрізь та сама буїсть, ярість!

Все вирує морем п'яним,

Гуртовим левіафаном,

Многозадим павіаном,

Птерозавром-великаном,

Шампанканом, панканканом,

Адом, гадом, влад, без ладу —

Всі танцюють до упаду,

  До упаду,

    До упаду!

IV

У буфеті — жлуктанина,

Безупинна лопанина,

У Бурбона в шлунку тоне

Смачно смажена свинина,

На тарілці в донни Анни

Аж реве «телець закланний»;

Шах в оточенні французок

Тлить баранячий огузок;

Нахабідзе, князь мінгрельців,

Видув рому два графини

Й помилково ткнув видельцем

В бюст графині Дистрофіні.

Плачуть жиром качки-дички,

Верещать в зубах індички,

Трохи далі — за кав'яром —

В'ється панство роєм ярим;

Хто допався — усміхався,

Ненажерно запихався,

Не один барон і князь

Маже губи в чорну мазь,

А білугу жруть сирою,—

Котрі, звісно, при здоров'ю...

(«Ще, гляди, поїде в ригу!» —

Знишка шпиг моргає шпигу).

Граф Манджарі із П'яченци

Тягне сарняче стегенце,

Естергазі, п'яний в дошку,

Всіх ковбас набрав потрошку

Та, спіткнувшись по дорозі,

Бух у соус панні Розі!

I сміються всі бурбони,

Аж трясуться аксельбанти,

I снуються скрізь гарсони —

Мотомехофіціанти.

А в навколишніх готелях,

Де задарма, де за шеляг,

На загальнім бальнім фоні

Скрізь дуети сексофонні.

Шпиг моргає до щвейцара:

«Примічай, яка де пара!»

Просто з балу пишні кралі,

Та у шалі, та в вуалі,

На часинку втишить пал,

На хвилинку — й знов на бал.

Князь Сапіга й Травіата,

Оксенстьєрна й пані Ада,

Зільберштейн і донна Рада —

Півгодинки, пару па!

Потім знову у громаду,

Всі танцюють до упаду,

  До упаду,

    До упаду!

Всі танцюють до упа...

Льотом линуть «мерседеси»,

Аксельбанти і грандеси,

I бульдоги, і тер'єри,

I шиншили, і венери,

Чемберлени й генерали,

Еполети й адмірали,

Дипломати і медалі

I так далі...

Шик!

Блиск!

Ех!

Чудово!

Раз!

Два!

  Ура, панове!

    Браво, панове!

      Мало, панове!

...Раз... Два... Друга, панове...

V

Б'є вже друга, ніч — як циган,

Шпиг підморгує до шпига,

I на сцені, і у залі,

На горищі і в підвалі,

У вбиральні, в костюмерній,

У курильні і в гримерній,

У фойє і у буфеті,

В гардеробі і в клозеті,—

Скрізь філер, агент чигає,

Шпиг до шпига, знай, моргає...

У дежурці ловлять гави

Два приватні, три лягаві,

Позіхають та базікають,

Походжають та триндикають,

Сюди-туди проходжаються,

На штиблети роздивляються.

Словік з третього участку

Виставляє жовті хвастко —

Чорні зношуються швидко,

Та й негарні — глянуть гидко.

«Що там жовті? Хвастать нічим! —

Каже Мацек, що при слідчім.—

Ні, мої таки найлуччі —

Гостроносі та лискучі!»

Шульц обох убив, сказавши,

Що у нього верх із замші:

«Другий рік ношу, панове,

I вважайте — ніби нові!»

Ваньчак, шпик на кличку Швиндя,

Хвалить ваксу марки «Індія»

I насвистує із хистом:

— Удібінді, удібіндія...—

Детектив приватний Машек

У коричневих гамашах

Позіха: «Закурим, Швиндя?»

Удібінді, удібіндія...

VI

Б'є вже й третя, день покволом

Устає над сонним полем —

Світ світає...

Овоч сонця дозріває,

Світло темінь розриває,

В гаї пташка спів заводить,

Грає вітер з яриною...

До столиці йдуть підводи

З новиною.

Гарби сунуться рипучі,

Люди хиляться дрімучі...

На березах білостанних

Шелестить зелене листя,

Йдуть підводи раннім-рано

В передмістя.

Грузовик реве, підводи

Обганяє

I рожевий на бруківці

Пил збиває.

Йдуть тітки, сухі й поважні,

Босі, ясно,

На базар несуть сметану,

Сир і масло.

Крикнув півень, другий, третій

Із-за тину.

Діти в череду погнали

Вже скотину.

Ось іще одна машина

Проревіла;

Дід на торг веде корову:

Окривіла.

Йдуть вози, скриплять, хиляються

З боку на бік,

Люди сплять — не сплять, валяються

З боку на бік.

Спить в рову, в траву уткнувшись,

П'яна ряжка,

На леваді кінь пасеться,

Путом брязка.

На дзвіниці киснуть дзвони

Од безділля,

Під хрестом у огорожі

В'яне зілля.

Дядько в спідніх вийшов з хати

За повітку,

Мружить очі ізпросоння,

Мне борідку.

Онде школа на майдані,

В школі парти,

В кожнім класі чорні дошки,

Гарні карти.

Йдуть співаючи на муштру

Новобранці:

«Ой заграли сурми, ой заграли мідні

У неділю вранці...»

Йдуть вози, риплять колеса...

Ну, вже близько...

«В місті ниньки добрі ціни

На редиску».

Щиплють травку білі кози

Вименисті.

Сизий дим і пил злотистий —

День над містом.

Сонце червінню залляло

Все в тісній міській юдолі...

Шпиг, підвішений над залом,

Задрімав у жирандолі.

VII

По вулиці Переможців,

Каяфи і Месії,

По Сивій, по Святій Теклі

I пророка Осії,

По Кримській, по Дикарській,

По Гномській, по Стародівській,

По Мишачій, по Коцарській,

По Ново-Лукашівській,

По Сорокового Квітня,

По бульвару Місійнім —

За місто йдуть обози

Асенізаційні.

Із вікна мезоніна

Якась гладуха питає культурно:

— Котра година, пане гівновозе?

— П'ята, пані курво!

Золотарські обози

Їдуть далі і далі...

Закурила гладуха,

У вікно виглядає.

Навпроти — дім червоний

Недавньої споруди,

Іще не отинкований,

А вже живуть там люди.

В однім вікні красуються

З вишнівкою сулії,

А за вікном, гойдаючись,

Балончик рожевіє.

Он на балконі заєць

Висить догори ногами,

В останній раз любується

Перевернутими лугами.

А на другім балконі

Пузань зітхає тяжко,

Знічев'я в небо дивиться.

Застібує підтяжки.

Внизу — кіно, реклама:

Фанерний Чарлі Чаплін...

Поліцай на велосипеді

Їде ходом неквапним.

На тріснутій вітрині

Будинку моди «Лоло»

Видно шматок газети:

Літери ІДЕОЛО...

Ось вивіска перукарні

Із кучерявим франтом,

По другий бік — табличка

З докладним прейскурантом.

Таксі біжить за місто,

По брукові підстрибує;

У пасажира вудка,

Отож, мабуть, по рибу.

З сосисочної пара

Угору йде, як хмарка...

В вікно гладуха дивиться,

Докурює цигарку.

VIII

Уночі — лиш у касах станційних,

Апатичні, ледь чутні, спокійні,

А в картярнях — азартно громаджені в кучі,

А в борделях — падлючі, липучі, текучі,

А в шантанах — шампанно-шипучі,—

З блиском дня розворушені і нашорошені,

Брані, давані, крадені, зичені, прошені,

Розточились по світу

Роз'юшені гроші.

Із кишень, з гаманців, із шкатулок

До шухляд, портмоне і кишень,

За хліб, за трамвай, за притулок,

За шпінат, за шпагат, за жень-шень,

До кас і з кас,

За мито й промито,

Із міста у місто,

В повіт і з повіту,

За світло, за газ,

За дрова, за гас,

До банків, крамничок, до баз і до кас,

А з баз, із банків, із кас, із крамничок,

До кравців, офіцерів, актрис, провідничок

I знов од актрис до шевців і кравців,

Од шоферів, монтерів до продавців,

За курс, за стіл, за гоління, за дріт,

За сіль, за спів, за цеглу, за шріт,

Від пекаря до токаря, від токаря до аптекаря,

Від аптекаря знов до цирульника й пекаря,

I знов,

I знов,

Ще раз і сто раз,

За квиток, за ніж, за воду, за газ,

За гармату, гірчицю, підкову, протекцію,

За зуб, за шлюб, за гроб, за лекцію,

За клямку, за кліпси, за баржі, за біржі,

За папір, на якому пишу я ці вірші,

За ручку й чорнило, за шрифт і за друк,

За бомбу, за румбу, за рибу, за брук,

Поету — за хист, за імення, за час,

Усім за все, з кишень і до кас,

Із кас до кишень, далеко і близько,

Лабіринтом заплутаним, ворушким муравлиськом,

Чорториєм вируючи, смерчем вибухаючи,

Ростучи і спадаючи, киплячи і всихаючи,

У мільйони розбухлі й на шаги розпорошені,

Закружляли диявольськи ненажерливі гроші.

Ад'ютанти діянь, починань і завершень,

Атакують Верден, завойовують Цешин,

Пливуть трансатлантиком до Порто-Ріко,

Пливуть риштаком по вулиці Дикій.

Булка — гріш,

Війна — мільярд:

Цок!

Бух!

Девіз:

«Бонапарт».

«Станьмо в незламне

Крицеве коло!

Гарт,

Дух!»

ІДЕ

ОЛО...

В'ється Левіафан злотолуский,

Перевивається на срібні молюски,

Копишиться вошками, вистрибує блішками,

Повзе більйонними багатоніжками,

Скрізь гроші, як воші, в кишенях кишать,

Мишвою шамочуть, щурами пищать,

Залазять у душу, там шашелем шиються,

Риються, криються, віються, сіються

I знову зливаються в люту потвору,

Що, плодячись, пнеться все вгору і вгору,

Од міста до міста, од двору до двору,

Мільярдно кружляє од біса до чорта,

Од чорта до біса безкраїм сувоєм,

Суне нахабно лепрозним ескортом,

Яросно скаче пархатим конвоєм.

IX

Везуть до міста із села

Хліб, овочі і м'ясо,

Везуть із міста до села

Взамін фекальну масу.

За шлагбаумом розминулись

Два обози,

Як весілля з похороном,—

Сміх і сльози!

Завезено зелень на ринки столичні,

На поле — свіже угноєння...

Країна встає,

Щоб виконать гідно роль історичну,

Якої вона удостоєна.

X

Тою роллю без краю вдоволені,

Журналісти всю ніч фугували:

Ідеоло — ідеоло — ідеоло —

А гуляки серед зали

Танцювали, гопцювали,
    гарцювали,

    дрібцювали...

А вже люди всюди встали:

Скот в різницях забивали,

Ятки з крамом розбивали,

Карабіни набивали,

Воріженьків убивали,

Ближнім зуби вибивали,

До хреста їх прибивали,

Руки, ноги одбивали,

Грошенята все збивали

Та банкноти друкували,

Друкували, друкували:

Геть недолю, злидні й голод!

Хай пишає все навколо,

Квітне праця й капітал!

Ідеоло — ідеоло —

Ах, який чудовий бал!

Ідеоло — ідеалі —

Станьмо всі міцніш за сталі!

Гей, до гурту! До громади!

Гей, до бою! Гей, до влади!

Духу, дії! Що в словах?

Трах, бах по головах!

Пуляй, заряд,

Гуляй, приклад,

Валяй, наряд,

Стріляй підряд

Всіх, кому наш лад невлад!

Раз!

Два!

Ура, панове!

Духу, панове!

Дії, панове!

Раз! Два! Соло! Соло!

Панна Тютька й граф Рамоло!

Гоп! Туп! Святі скрижалі,

алі,— алі,— алі,— алі,

I складальники повсюди

Крупним кеглем набирали:

ІДЕОЛО, ІДЕОЛО

Ідеоло ідеалі

Тралі-валі, тринди-риндія,

Удібінді, удібіндія!

Дай! Дам! Оля й Толя

П'ють лікерчик коло столу,

А машина смале й смале:

ІДЕОЛО, ІДЕОЛО

Мало мало соло соло

Мало соло мало браво!

Пунш, коктейль, із ромом кава,

За куліси напівголу

Тягне Дусьо міс Віолу.

А надворі в цій порі

Вже кричать газетярі:

«Бал в театрі оперо...!»

«Видатна ...сторична ро...!»

«...шавський вісник! для нароо...!»

«...більша ...дія цього рооо...!»

«Ідеоло десять грооо...!»

«Повний опис без скороооо...!»

«...жавний вісник! Всі подроооо...!»

Хвалить всяк своє добро!

XI

Знов ротаційка гігантом відтискує:

ІДЕ

ОЛО

  «Почім

  редиска?»

Мудрі

Кадри

Духу

Дії

  «Прошу на десять грошів олії»

Меч

Хрест

Дух

Історії

  «Прошу на десять грошів цикорії»

Духу

Історії

Мудрі

Кадри

  «Зважте, будь ласка, півкіло лярду»

Голову вгору

Нація пава

  «Порцію морозива, прошу пана»

Чудо

Розквіт

Диво

Цвіт

  «Обер, ще одну пляшку на лід!»

I — трах! Бах! Пустіє площа,

Брили бруку кров полоще...

Мах-мах палашами,

Туп-туп копитами!

Рубай,

Січи,

Валяй,

Топчи!

Та й сам мовчи,

Втихомирюючи!

Раз!

Два!

  Ура, панове!

    Мало, панове!

Взять їх у руки!

Трах! Бах!

  Сонце на бруку!

    Вбитий на бруку!

      I кров на бруку!

I враз — джаз!

I гра музика,

Стоголоса,

Стоязика,

Мало соло

ІДЕ

ОЛО

I танцюють всі навколо!

I враз — дивіться! Яка сенсація!

Браво, дирекціє! В ложах овація!

Гігантською гусінню, мезозойським глистом,

З золотолуским кільчастим хвостом

Вповзає до залу під лемент литавр

Король карнавалу гладкий Грошозавр,

Лускою ряхтить-мерехтить прерозкішно,

Щуряно, мишано, вошно і блішно!

Ззаду і спереду — шпиг коло шпига,

Поповзом, почовгом суне товпига.

Верхи ж на змії сидить без кульбаки

Гола, в панчохах, в циліндрі набакир,

Нігті лаковані, циці мальовані,

В оці зелений монокль придзигльовано,

А між ногами

Вогні реклами,

Фокстротно гундосить:

  «Кому ще дать?

    Кому ще дать?

      Кому ще дать?»

Скаче на хвилі грошви розшумовано

В сяєві слави Курва — Мать!

I раптом — скопищем, стовпищем, стиском

Кинулось панство з вереском, з виском!

Слиною, піною приска з писка,

Сіпає, шарпає, скалить зубиська,

Давить і топче, розсовує крісла,

Блиска ціпками й ножами зловісно,

На закривавленім сковза паркеті,

Душиться, в'ється в розлюченім сплеті,

Щоб до голячки долізти хоч рачки,

Щоб золотої доп'ясти болячки,

I рве із чудовиська кров'ю зарошені.

Мишвою й вошвою шумуючі гроші,

Мов гайворон стерво, глита ненажерливо,

Аж ходить од реготу Змієве Черево —

Безодня криниця металу,

I сунеться далі розпусно і масно,

Хвостом злотолуским похльоскує сласно

Найбільша сенсація балу!

I все гундосить: «Кому ще дать?

      Кому ще дать?

      Кому ще датъ?»

Сяюча славою Курва — Мать,

      Курва — Брать!

      Курва — Стать!

«Не бал, а шквал! Маестро, шквар!

Тепер, товстуне, соло!

О ІДЕОЛ! О ІДЕАЛ!

Солоденьке, золотеньке ІДЕОЛО!»

Раптом туш під стелею — бац!

Фото блискавкою — клац!

Як це сталося? Не встиг

І моргнуть до шпига шпиг —

Все пропало,

Всіх не стало,

Всіх мов лизнем ізлизало

(Чорт — хапун і злодіяка)!

Вже й по балі.

Пусто в залі.

З сміху мавпи поспадали

З каруселі зодіака.

З польської переклав Микола Лукаш.

Сен-Поль Ру. СОЛО НА ТРОМБОНІ

Поль Верлен. ЛІТЕРАТУРА