неділя, 18 жовтня 2009 р.

Сен-Поль Ру. «СОЛО НА ТРОМБОНІ». З французької переклав Микола Лукáш.


Сен-Поль Ру
Saint-Pol Roux (1861-1940)

СОЛО НА ТРОМБОНІ

З французької переклав Микола Лукáш.

Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст!... – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

Син Буало і Глупоти Людської, дивіться, родиться яким – не голова, а круглий нуль на ще круглішому нулю, але нахабне це мале: ледь вилупилось, відмінча, все підміча і відзнача, і судить, і судачить, хоч якось криво-косо бачить – бджолу поплутає з джмелем, пса між лисиці присобачить, не зна, де хрест, а де кадило, де кінь, а де кобила, на чорне каже біле; йому що сонце, що калюжа, що зірка, що будяк; і всюди лізе, всюди петра, то знак, що пнеться він на метра, що вийде з нього знаменитий, маститий Жак Мудак (ось так!), на все лихе мастак, на всякий шахер-махер, підметкоріз і абортмахер, з тих архітекторів навспак, що не будують, лиш руйнують, як от черв’як або стерв’як.

Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

Апоплектична пика – мов ковчег, а руки – мов гасила. Сила!.. Він б’ючим сумриться биком, масивним сунеться китом – у маси, в юрби, в тижби, в глоти; людці ж, любителі підлоти, аж стеляться перед пророком і жабооко нестямляться: оце пророк! Плювок його – закон, блювок його – канон, а жовчне харкотиння – одкровення... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе задавлять! Вони ж плюють на юний цвіт, на білий світ, на біль і сміх, на небувалий плід, на чудо й диво... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе розчавлять! Вони ж обгиджують Красу, що не одмиється, можливо, і до останнього часу... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай: вони тебе живого не зоставлять! Вони, аби лише дістали, були б і сонце обісцяли, то мечуть мстиві нечистоти на інші зоряні істоти, на ті людські вогні, що мріють у багні, що звати їх – поети!

Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

Юрба-дурба смакує їх тромбонні гуки-пуки. Яка доба, така й труба, така й гудьба. Ганьба! З розпуки вмерти б я волів: де час поетів-королів? А курвалів пішло чимало вгору. Вчорашній раб, холуй, вахлай, барбос, балбес, нечоса із нечос, нетеса із нетес, – тепер командує, владує, дує в тромбон і в вус собі не дує, та ще й поета, бач, годує: твори, небоже, під осляк, то, може, кинемо маслак... Тепер кругом метаморфози: буя чортополох, де посміхались рози, заглух тьох-тьоророх, вже соловей не молиться (тепер, вважай, крамола це), лише зозулине бемолиться „ку-ку” – занудлива докука кука. Все світло, що було, у прірву загуло. Поетів сяєво Зоїли мороком заїли. У них же влада, зброя є в них, тримає шаблю-бритву євнух, мурло за берло має ножиці, і множаться їх трони, й діадеми їх по академіях блищать. Тварюки нап’яли рясні перуки, забрали в руки всі газети та журнали, канали, по яких до них пливуть дари, лише встигай, бери – і злото простаків, і смирну тупаків, і ладан глупаків.

Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

Один завида підсіда сусіда, бо той, бач, кращий; другий пита: „Чого це він літа, як я без крил?” Отут і вродиться Зоїл, отут йому лахва: ззива ненависно-завидно-злобних, збива духовних злиднів неподобних, зрива в хрестовий їх похід, пустивши в хід брехню, ошуку, наклеп, і статую розхитує, аж поки – крях! – герой паде у прах. Громада рада, скаче, ірже, гигоче, гавка, мука, хрюка, іде в канкан, у вихиляс, а сам іконоборець-мартопляс вже став на п’єдестал; нога як стій в граніт вроста (хоч і чужий, скажи ти, а мов на мене шитий!), і вже над стогнами й майданами, над довгожданими підданими пишає чванно, самозванно новопосталий володар – пухлявий синтез всіх отих нездар. Тепер і честь йому, й хвала, і алілуя, й а-ла-ла! Де чулися орфічні тони, гастричні рявкають тромбони. Дзвоніть же, дзвони, гриміть, гармати нашої республіки: салют улюбленцеві публіки! Апофеоз-психоз – букети й хустки, сальви й фіміам (роздолля хваліям!), пажі і екіпажі, лакеї і лівреї, банкіри й сутенери, і гейші, і гетери, трофеї-феї, цілий легіон, ну, і Почесний Легіон, і он розкішний особняк, що вмре під ним ще не один бідняк, твій, Музо, милодан – такий Верлен чи Ліль-Адан!

Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

Таке вже випало нам царство... Ну що ж, задрипане лицарство! Бали справляйте й весілля, хай ваше кодло заселя міста, що їх побила сліпота і опоїла ваша блекота. Трощіть, ламайте, брудніть, валяйте, плюндруйте всіх і вся. Ви ж плюндрували дідуся-Гомера, Шекспіра і Мольєра, Бальзака і Гюго, та мало ще кого – Гонкура і Золя, і Вагнера, й Мане, і Ібсена, й Моне, і Берліоза, і Родена – то нам усе братва, то вам жратва щоденна! Давайте, заглинайте за кусом кус! Од вас дістати мінус – це нам плюс! Не помилюсь: на кого брешете, рвучи собі легені, той, безперечно, геній. Богохуління – те ж боготворіння: ви ґрунт угноїте під квіткове коріння. Та ще ж ви на коні, герої гавкотні; дивіться – є ж у нас закони проти бандюг, злодюг і волоцюг (який ланцюг!), а проти вас нема. Кому тюрма, а вам сурма. Кому заглада – вам верховна влада. Щоб ви самі покинули свій трон, де так сучасно мислить афедрон, щоб вилинула істина з-під спуду? Нема дурних, до віку і до суду... Та прийде ж суд на кліку юд, бо та юрба – вам не навік раба, бо той же люд – він, попри блуд і бруд, і вивихи, й заскоки, таки святий і гожий, таки направду божий; той люд розкусить вас, паскуд, отямиться хоч на краю безодні, порве кайдани і стрясе все, що його гнітило і томило, і закричить: „Катюг на мило!” Так, панове, так! Цей бунтівник Спартак авторитетне ваше падло пожбурить на смітник. Ото вже буде кришка, хоч бришкай, хоч не бришкай! І на потомний вік од вас зостанеться хіба гидка відрижка, – ви, живолупи й людомори, що до сухої сикомори удруге прип’яли б Христа, якби він знов явив до нас чоло те світанкове, ті очі барвінкові, русяву бороду й велику білу душу – криницю вселюбові!

Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

Латинський Квартал, 1897.