Нобелівська промова Ш. Й. АҐНОНА в перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА

ШМУЕЛЬ ЙОСЕФ АҐНОН
(8.08.1887 – 17.02.1970)

 Лауреат Нобелівської премії з літератури.

Народився в галицькому Бучачі.

Похований на Оливовій (Єлеонській) горі в Єрусалимі.

 

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

ДО ПУБЛІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ

НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРОМОВИ

ШМУЕЛЯ ЙОСЕФА АҐНОНА 

            

В єврейській традиції є поняття «аґуна»: покинута та «пов’язана» жінка, що її чоловік або невідь-де загинув, або зник, або пішов від неї та не розлучився по-людськи. Суворий рабиністичний закон забороняє їй шлюб. Аґуна – заручниця, «вільна невільниця», вона може покохати, але справдити свого кохання не може.  Шмуель Йосеф Аґнон (справжнє прізвище – Чачкес, 1888-1970), геніальний ізраїльський письменник двадцятого сторіччя, 1966 року нагороджений Нобелівською премією (разом з єврейсько-німецькою поеткою Неллі Закс), вигадав для свого псевдоніму іменник чоловічого роду «аґнон» (від «аґуна»), що в івриті відсутній. Це дивовижне слово – ключ до Аґнона. Жінка, яка покинула Аґнона, зробивши його своїм вічним заручником, – це Україна і Земля Iзраїлю,  це Галичина і Країна Iзраїлю, це Шехіна (Господня присутність у світі) та Ґеула (Спасіння, обидва поняття жіночого роду), єврейська книга i єврейська мова, зрештою – батьківщина, його рідний галицький Бучач і не менш рідний Єрусалим, адже «місто» єврейською – також жіночого роду. Аґнон – «вільний невільник» цієї жінки. Він мріяв про Єрусалим, прагнув залишити українсько-австрійський Бучач, але вже в 1910-х у Святій Землі зрозумів, що не може залишити свого рідного містечка, з притаманними йому (чи їй?) українцями, поляками та євреями, які повсякчас нагадують йому про свої духовні зв’язки. Аґнон немовби «розлучився» знов і поїхав до Німеччини, де жив з 1913 по 1924 рік, проте Країна Iзраїлю нагадала йому про їхні взаємини й змусила його повернутися до неї і в творчості, і в реальній дійсності. Аґнон повернувся знов, але тільки для того, щоб зрозуміти: його спіткала чергова незустріч з країною, яка обіцяла національне спасіння, але спасіння не дала. Взагалі – що могла дати Країна Iзраїлю людині, яка в своїх австро-модерністських творах, написаних відродженою староєврейською мовою, сумувала за українським містечком? Саме тому Аґнон увійшов у світову літературу як письменник незустрічей. Він любив і збирав книжки, витрачаючи на них остані гроші, – але його приватні зібрання книг і рукописів горіли тричі – в Бучачі, Баден-Гомбурзі, Єрусалимі. Свій роман «Iдо і Ейнам» про таємничі манускрипти він називає в Нобелівській промові книгою «про дарування Тори» – але носії таємничої мови тих манускриптів не можуть знайти спільної мови з тими євреями з Німеччини, хто оселився в Святій Землі; Тору даровано, але не одержано. В романі «Гість на одну ніч» Аґнон-Чачкес немовби вертається до «батьківської оселі» в галицьке містечко, але, як виявляється, зустрічі з минулим не відбувається. В одному з коротких оповідань Аґнон зображує бідного галицького єврея, який у пошуках спасіння втік від східно-європейських злиднів і опинився на покинутому пароплаві в центрі нескінченного океану – віч-на-віч із сліпим та глухим Богом, що не чує його відчайдушної молитви. Навіть до дивовижної зустрічі Аґнона з мовою іврит, яку Аґнон знав як ніхто до нього та ніхто після нього, на його думку, ми ще не готові. Спрага утопії та трагічне усвідомлення неможливості її – саме це робить Аґнона непересічним міфотворцем двадцятого сторіччя.

 

Йоханан Петровський-Штерн,

Гарвардський університет, США. 

           

ШМУЕЛЬ ЙОСЕФ АҐНОН

НОБЕЛІВСЬКА ПРОМОВА

Переклав Мойсей Фішбейн  

       

Ваша Величносте, Ваші Королівські Високості, Ваші Світлості, члени Шведської Академії, пані й панове!        

    Вчителі й мудреці наші, благословенна їхня пам’ять, казали: не личить людині спізнавати насолоди світу сього без благословення Творцеві. [1] Кожну їжу ївши, кожне питво пивши,  благослови над їжею й питвом на початку й наприкінці. Вчувши пахощі трав і стиглих плодів, благослови Того, хто дав тобі цю насолоду. Те саме із зором: уздрівши навесні сонячний колообіг, уздрівши цвіт на деревах у місяці Нісан, уздрівши прегарні дерева й Божі створіння, благослови Того, хто дав це вздріти. Те саме зі слухом. Одне благословення Тому, хто дав почути добру вістку, спричинене вами, високоповажні панове.        

    А було воно так. Прийшов до мене ваш посланець і сповістив, що Шведська Академія вдостоїла мене Нобелівської премії. І благословив я ймення Його й царство Його, як належить людині, що почула добру вістку, добру для неї й для інших: Благословен Ти, Господи Боже наш, Царю Всесвіту, Благий і Благотворящий. [2] Благий Він – спонукав-бо мудрих мужів цієї високої Академії вдостоїти одного з тих, хто пише Святою мовою, почесної й поважної нагороди. Благотворящий Він – сотворив-бо благо мені: таж обрано саме мене.      

    А тепер, прийшовши сюди, піднесу я ще одне благословення, як належить людині, що вздріла володаря: Благословен Ти, Господи Боже наш, Царю Всесвіту, хто вділив од слави Своєї цареві з плоті й крови. [3] Бувши поміж вас, високодостойні мудреці, благословлю я, як належить, Того, хто вділив створеним із плоті й крови од мудрости Своєї. Сказано в Талмуді (Ґемара, Сангедрін 23:1): благочестиві єрусалимці бенкетували лише з тими, кого знали. Тож оповім вам, хто я – той, що бенкетує з вами. 

    Через історичну катастрофу (зруйнував-бо Тит, володар Римський, Єрусалим, і вигнано народ Ізраїлю з його країни) народився я в одному з міст вигнання. [4] Але повсякчас думав я, буцім народився в Єрусалимі. Вві сні, в нічних снивах бачив я себе зі своїми братами левітами в Храмі – підносимо ми піснеспіви Давида, царя Ізраїлевого. Нічий слух не вчував таких наспівів відтоді, як зруйновано наше місто й люд його пішов у вигнання. Я гадаю, янголи Храму піснеспівів, побоюючись, аби я в яві не заспівав те, що співав у снивах, зітерли з моєї пам’яти нічні наспіви, таж братове мої, сини народу мого, зачувши їх, не змогли б іздолати туги за втраченим благом. Аби змирився я з тим, що не дано співати вустам, навчили янголи віршувати письмово. Я постав із коліна Леві. І я, й батьки мої підносили співи у Храмі. Родинна леґенда каже: від пророка Самуїла рід наш, і його найменням наречено мене. П’ятилітній написав я свої перші вірші. Від туги за батьком. Сталося так: мій батько поїхав кудись у справах, я тужив за ним і склав вірші. Відтоді склав я чимало віршів, та від них не лишилось нічого. Батьківська оселя, де лишив я цілу кімнату рукописів, згоріла за першої війни, й з нею згоріло все, що я там лишив. [5] І молоді майстри, кравці та шевці, що, працювавши, виспівували мої вірші, загинули в першій війні. А хто не загинув у першій війні – дехто похований живцем зі своїми сестрами в ямі, що самі собі вирили за наказом ворога. А більшість згоріла в печах Освєнциму зі своїми сестрами, що своєю вродою прикрашали наше місто й ніжними голосами наспівували мої вірші.       

   Те, що спіткало співців – разом із моїми віршами вони згоріли в огні, – спіткало й мої книги, написані згодом. Геть усі, огорнуті пломенем, вознеслися на небо, коли спалахнула пожежа в моєму домі в Баден-Гомбурзі, а я лежав у лікарні. [6] Поміж книг, що згоріли, й розлогий роман на 60 друкованих аркушів, видавець уже був сповістив, що видаватиме першу його частину.      

    Разом із цим романом – „Спільнота невмирущих” – згоріло все, що я написав відтоді, як покинув я Землю Ізраїлю заради Вигнання, в тім і книга, написана спільно з Мартіном Бубером, [7] а надто 4 тисячі книг івритом, здебільшого батькова спадщина й почасти ті, що купив, заощаджуючи на хлібі. Я сказав: відтоді, як покинув я Землю Ізраїлю. Але ще не згадав, що жив я в Землі Ізраїлю. Оце оповім. 

    Було мені дев’ятнадцять із половиною літ, коли я піднявся на Землю Ізраїлю, щоб плекати її й годуватися працею рук своїх. Такої праці я не знайшов і почав шукати іншого заробітку. Став я секретарем комітету Ховевей-Ціон, відтак секретарем Ради Країни Ізраїлю (що була прообразом парламенту), а ще був я старшим секретарем світського суду. Це уможливило мені знайомство чи не з усіма жителями Ізраїлю, а кого не зустрів я з обов’язку, зустрів із любови й бажання пізнати братів моїх ближче. Гадаю, в ті роки знав я в Ізраїлі кожного мужа й кожну жону, ба й кожну дитину.     

    По тім, як згоріло все моє надбання, дав Господь мудрість серцю моєму. Я повернувся до Єрусалиму. Мене осінило Єрусалимове благословення, я переніс на папір усе, що поклав Господь до мого серця й мого пера. І написав я книгу про дарування Тори, й книгу про Страшні дні, й книгу про книги, написані синами Ізраїлевими відтоді, як Ізраїлеві даровано Тору.       

    Від того дня, коли повернувся я в Землю Ізраїлю, я покидав її двічі. Вперше – коли виходили мої книги у видавництві Залмана Шокена, [8] й зáдруга – коли їздив я до Швеції та Норвегії. Їхні великі письменники вділили мені любови й пошани до цих країн, і поклав я: поїду й погляну на них своїми очима. Тож поїхав я втретє по ваше благословення, мудрі мужі Академії.      

    В дні життя мого в Єрусалимі написав я оповідання й повісті, великі й малі. Дещо друковано, але більшість у рукописах. Я вже казав, що почав віршувати з туги за батьком. І початок пізнань моїх – від батька й міського даяна. [9] А до них були три меламеди, [10] в них я навчався від трьох з половиною до вісьмох з половиною літ.

   Хто мої навчителі в поезії й прозі? Спірне питання. Хтось помічає в моїх книгах вплив письменників, що про них я в убозтві своєму й не чув. Інші вбачають вплив поетів, що про них я чув, але їх не читав. А я що гадаю? Чий я годованець? Не всі спроможні згадати кожну випиту краплю молока й наймення корови, що дала молоко. Щоб не лишити вас без одвіту, спробую з’ясувати, від кого й що я отримав.      

    Передовсім Святе Письмо – воно навчало мене складати букви. Потому Мішна й Талмуд, Мідраші й тлумачення Раші до Тори. [11] Відтак Судді й наші святі поети, мудреці Середніх віків і насамперед навчитель наш Рамбам, благословенна його пам’ять. [12]        

   Опанувавши латинку, читав я німецькою все, що траплялось мені, й, звісно ж, знайшов там те, що відгукнулося в серці. За браком часу не наводитиму назв та імен. Коли так, чому я зробив це щодо єврейських книг? Бо саме вони визначили мою сутність. І серце підказує мені, що  саме вони спонукачі в тому, що мене вдостоєно Нобелівської премії.      

    Впливали на мене й кожен муж, і кожна жона, й кожна дитина, що стрілись мені на моїм шляху – євреї й неєвреї. Їхні розповіді про себе закарбувалися в моїм серці й рухали моїм пером. Те саме природа. Мертве море, що його я щодень споглядав у перших променях сонця з даху своєї оселі, ручай Арнон, що його води торкались мене, ночі, що їх я провів біля Стіни плачу з хасидами й мирянами, всенощні з ними, – все це дало мені очі вздріти землю Пресвятого, хай буде благословен Він, Той, що дав нам це місто, осяяне йменням Його.      

    Щоб не обділити жодного створіння, маю згадати худобу, і звірів, і птахів, що навчали мене. Сказав-бо Йов (35:11): „Він напучує нас через худобу земну, через птахів небесних примудряє”. Дещо з того, чого в них навчився, є в моїх книгах. Та боюся – не все осягнув: коли чую гавкіт собаки, щебетання птаха, крик півня – не знаю, хвалять вони за те, що оповів про них, чи гудять.  

   Перш ніж завершу промову, скажу ще одне. Коли похвалив себе надміру – це зробив задля вас: аби ви не мали гризот, що вдостоїли саме мене. А у власних очах я малий, ніколи не покидало мене мовлене Давидом (Псалом 131: 1): „Господи! Не знало пихи моє серце, зверхности – очі мої, не пнувсь я до того, що зависоко, що недосяжне”. Лише в тім я знаходжу заслугу, що спромігся жити в Землі, котру Господь обіцяв праотцям нашим для нас, як сказано (Єзекіїль 37:25): „І житимуть на землі, що її дав Я рабові Моєму Іакову, що на ній жили батьки ваші й житимуть вони й діти їхні, й діти дітей їхніх вовіки”.  

    І на завершення слів моїх піднесу коротку молитву. Той, хто дарує мудрецям мудрість і володарям спасіння, нехай примножить мудрість вашу безмежно й короля вашого звеличить. У дні його, у дні наші нехай здобуде спасіння Юдея, нехай Ізраїль здобуде спокій та безпеку. І прийде Спаситель у Сіон, і вічна радість люду його, й спізнає цей люд насолоду в мирі тривкому, нехай буде воля Його, амінь.

                                                                                             1966 р., Стокгольм

                                                                               

© Переклав Мойсей Фішбейн

© Примітки: проф. Йоханан Петровський-Штерн (США).

____________________

ПРИМІТКИ  

 

[1] Рашi (прибл. 1040-1105) – скорочення вiд Раббi Шломо Iцхакi, видатний середньовiчний екзегет, його стислi тлумачення до Бiблiї й Талмуду є класичним канонiзованим коментарем, що його сьогоднi вживають дiти в школi i найосвченiшi рабини.         

[2] Рамбам (1135-1204) – скорочення вiд Раббi Моше бен Маймон, Маймонiд, генiальний єврейський середньовiчний фiлософ-арiстотелiанець, мислитель, лiкар, канонiзував єврейський закон в книзi «Мiшне Тора».     

[3] Мартiн Бубер (1878-1965) – видатний єврейський фiлософ, теолог, автор новiтньої теорiї «дiалогу» людини й Творця, дослiдник хасидизму.     

[4] Залман Шокен (1877-1959) – видатний iзраїльський меценат, який допомiг видати книги Мартiна Бубера, Франца Розенцвейга, Ш. Й. Аґнона, Франца Кафки. Його iм’ям названо одне з найважливiших наукових видавництв (Нью-Йорк, Єрусалим).     

[5] Даян – рабинський суддя.

[6] Меламеди – вчителi єврейської початкової школи.   [7] Аґнон має на увазi кривавi події 69-71 рокiв нашої ери, коли римське вiйсько захопило Єрусалим і зруйнувало Єрусалимський Храм, залишивши вiд нього лише Захiдну Стiну (Стiну Плачу). Пiд «вигнанням» (гебрайською «ґалут») Аґнон розуміє існування єврейських громад у Діаспорі, тобто поза межами Землі Обiтованої.

[8] Пiд «батькiвською оселею» Аґнон має на увазі галицьке містечко Бучач бiля Тернополя.

[9] Це трапилося  1924 року: пiсля пожежi Аґнон вирiшив повернутися не тiльки на Землю Ізраїлю, а й до єврейської релігiйної  традиції.  [10] Аґнон має на увазi обговорення «бiркот га-негенiн», благословення на все, вiд чого людина отримує насолоду. Див. Вавилонський Талмуд, Трактат «Берахот» (Благословення), 35a.

[11] Про благословення на добру вiстку, див. Вавилонський Талмуд, Трактат «Песахiм» (Пасха), 50a.

[12] Згідно з Талмудом, побачивши неєврейського царя, єврей має благословити Творця. Див. Трактат «Рош га-шана» (Новий рiк), 50a.

 

Йоханан Петровський-Штерн,

Гарвардський університет, США.

 

Мойсей Фішбейн. AB ANTIQUO

Мойсей Фішбейн

AB ANTIQUO

Заходять очі – смеркне у світах.

Торкнула ніч одéжини роздерті.

Пошерхлі губи. Кружеляння смерті

Чи десь невидно кружеляє птах.

І пилюга, і присмерк на вустах.

І присмак виноградини і крові,

І молитви пошерхлі вечорові,

Що вже за мить обернуться на прах.

І зрана ні притулку, ні оселі,

І тільки безмір білої пустелі,

І виднокіл – одвічні терези.

І це блукання краєм, завше голим,

І завше там, десь там, за видноколом

Видіння виноградної лози.

1977 р., Чернівці

Читає автор: http://maysterni.com/mp3/mojsej/7.wma

МЫКОЛА ХВЫЛЕВЫЙ. «Я (Романтика)». Перевод с украинского, исполнение: МОИСЕЙ ФИШБЕЙН

Мыкола Хвылевый
(13.12.1893 – 13.05.1933) 

Украинский прозаик, поэт, публицист.

Один из основоположников послереволюционной украинской прозы.

Один из тех, кого у нас в Украине называют "Расстрелянное возрождение".

Подвергался нападкам Сталина. Не выдержал истребления украинских писателей и 13 мая 1933 года в Харькове покончил жизнь самоубийством.

                                       

МЫКОЛА ХВЫЛЕВЫЙ. «Я (Романтика)» 

(Год написания: 1923) 

Перевод с украинского, исполнение: 

МОИСЕЙ ФИШБЕЙН

АУДИОЗАПИСЬ: 

Мыкола Хвылевый. «Я (Романтика)» (1-я часть)

Мыкола Хвылевый. «Я (Романтика)» (2-я часть) 

Мойсей ФІШБЕЙН. АПОКРИФ & English translation & Deutsche Übersetzung

Мойсей ФІШБЕЙН

АПОКРИФ

Не може бути щасливим край,

де Іуда славить Христа.

Не може бути щасливим край,

де Іуда проповідує Христове вчення.

                      М. Ф.

... І солодко від присмаку скорботи,
І затишно у затінку хреста,
І лоскотно намацує вуста
Солодке слово смутку для жеброти,
І всі забули, звідки ти і хто ти,
Сказав-бо Він: „Забудьмо, щó є мста”,
І шалом захлинаються міста,
І юрмище реве тисячороте,
І ти його ведеш, Іскаріоте,
І гучно славиш мертвого Христа.

28 – 29 липня 1991 р., München

Читає автор: http://maysterni.com/mp3/mojsej/15.wma

********************

Moses FISHBEIN

APOCRYPHA

The land where Judas glorifies Christ
cannot be happy.
The land where Judas preaches Christ
cannot be happy.
                                       M. F.

... Sweetness is the seasoning of sorrow,
And comforting is the shadow of the Cross.
A sweet word of grief is a caress,
A tickle in a beggar’s mouth — from where
You come and who you are, all have forgotten now,
Since His, “Forgive, they know not what they do.”
Cities are stifled in their violence,
A thousand-throated mob howls in the street,
While you, their leader, Judas Iscariot,
Raise your voice and glorify dead Christ.

Munich, July 28-29, 1991

Translated by James Kates and Bohdan Boychuk. 


********************

Moses FISHBEIN

APOKRYPH

Kein Land kann glücklich sein, wo Judas

Christus rümt. Kein Land kann glücklich

sein, wo Judas predigt Christi Lehre.

                                  M. F.

… und kostet süß das Angesicht der Schmerzen,
Und fühlt sich wohl im Schatten seines Kreuzes,
Und rundet spitz die Lippen auszureizen,
Das süße Wort für Leiden in der Armen Herzen,
Und so vergaßen alle deine Herkunft, um dich auszumerzen,
Gesprochen hat er: „Rachesoll uns nicht zerreißen“.
Und Städte toben, wollen mit der Wut nicht geizen,
Aus tausend Mündern nun die Menge loht,
Du führst sie an, Ischariot,
Den toten Christus wirst du lautstark preisen.

München, 28./29. Juli 1991
  
Aus dem Ukrainischen von Friedrich Hitzer.

Мойсей Фішбейн. «МУЗИКАНТ. 1942»

Мойсей Фішбейн

МУЗИКАНТ. 1942

Хвища вгорнула повісмо бараків,
Там, поза хвищею, жевріє Краків,
Грай, моя скрипонько, скрипонько, грай,
Там, поза Краковом, тиха Равенна,
Зграя вовків стрибоне на рамена,
Онде пантрує ще тисяча зграй.
Знову повіяло кров’ю від Ками,
Знову від Ками відгонить вовками,
Що ні про нього не знали, ні про
Це закривавлене шмаття білизни,
Ні про його незагоєні близни,
Ні про його незагойний Дніпро.

13 січня 2004 року, Київ 

Читає автор: http://maysterni.com/mp3/mojsej/23.wma

СПОГАДИ СТЕЛЛИ КРЕНЦБАХ – «ЖИВУ ЩЕ ЗАВДЯКИ УПА». & Memoirs of Stella Krenzbach – «I Am Alive Thanks to the UPA». English translation

СПОГАДИ СТЕЛЛИ КРЕНЦБАХ – «ЖИВУ ЩЕ ЗАВДЯКИ УПА»

 

 

 

____________________

Нагадуємо: слова "жид", "жидівка", "жидівський" у Галичині (як, зокрема, і в Польщі) ніколи не мали й не мають ані неґативного, ані принизливого відтінку.

МФ

*************************************

I Am Alive Thanks to the UPA

By Dr. Stella Krenzbach

[Originally published in V Riadakh UPA: Zbirka Spomyniv buv. Voiakiv Ukrainskoi Povstanskoi Armii (In the Ranks of the UPA: A Collection of Memoirs by Form[er] Soldiers of the Ukrainian Insurgent Army), ed. by Dr. Petro Mirchuk and V. Davydenko, Prolog Association Library No. 1052, New York: Society of Former Soldiers of the UPA in the USA and Canada, 1957; pp. 342-49].

I attribute the fact that I am alive today and devoting all the energy of my thirty-eight years to a free Israel exclusively to the Almighty and the Ukrainian Insurgent Army (UPA). To the Almighty, for giving me eyes like the cornflowers of the Ukrainian fields and golden hair like the vast wheat fields. That He did not limn on my face the eternal brand of Israel and that I grew up without resembling my ancient forebears, Rachels and Rebeccas. On the contrary: I was no different from Marusia, Orysia, or Olia, the girls of the Ukrainian land. I often wondered why Jehovah had a hankering to create me completely unlike my mother, the red-haired and green-eyed Sarah, or my father, the black-haired rabbi of the town of B. in Western Ukraine, with his Semitic nose and payes, the side curls prescribed by the ancient laws. Today I understand. His Great Holy Will wanted me to work for the glory of Israel, for whose freedom I had prayed my whole life; that Promised Land of Moses to which one-half of my heart belongs, because until my death the other half will remain full of love for the land where I was born, where I grew up.

I was born in that town of B., which lies seventy-five kilometers from Lviv. My father was respected not just by the Jews of that town. He was an extraordinarily honest person, who lived his life in keeping with the Divine Commandments; who loved his own culture but also respected others’. It was nothing out of the ordinary for my father to be on friendly terms with the local [Ukrainian—Transl.] Greek Catholic dean whom he often visited for discussions about the Old Testament. Olia, the priest’s daughter, was my best friend since first grade. After I completed public school, my father sent me to the local Ukrainian high school, even though there was also a Polish state gymnasium in the town. My father said that I would experience less humiliation in a Ukrainian school. But he was very mistaken in using the word “less.” During my eight years of study in the Ukrainian school I did not experience any indignities whatsoever. My girlfriends considered me their equal and they treated me like a Ukrainian girl. In high school I mastered the literary Ukrainian language and became familiar with the spiritual grandeur of Ukrainian literature. Thus, in time I began to hate the enemies of Ukraine and to love its friends. At home I was raised according to the customs dictated by the ancient laws. We did not speak dialect [i.e., Yiddish—Trans.] but pure Hebrew. When I was still a child, my parents began instilling in me a love for Israel, which was the same enslaved fatherland as Ukraine. Once I began delving into the depths of my soul, I saw that my heart was divided into two equal parts. In one part burned a love for Israel and in the other, for Ukraine. Perhaps my statement will strike some people as an absurdity; there can be only one mighty love, they will say. But when I analyze myself again today, now that any weakness is out of the question, I can say boldly that both loves were and are equally great and equally powerful!

I matriculated in 1935 and wanted to enroll in the medical faculty in Lviv. But my application was rejected along with the applications of thirty-eight Ukrainians. I was the only Jew who was not accepted. Then I enrolled for philosophy. That year my parents left for Palestine, and I was supposed to join them after completing my studies. In June 1939 I finished my studies and obtained my doctorate. On 28 September a ship was supposed to sail to Palestine, for which I had a reserved ticket. But the war broke out on 1 September and I was unable to leave Lviv. At first, the new masters—the Bolsheviks—treated the Jews in a friendly manner. I immediately found work in a high school, obviously not revealing my social origins. But no more than a year had passed when one morning militia men [Soviet policemen—Transl.] appeared in my house and ordered me to pack for a journey. What journey? I asked quietly, thinking that there must be some mistake. I showed them my passport and all the required certificates. But there was nothing to be done. The order had come to deport all the Jews to Siberia, and that was that. I began to pack all my belongings, put on my best clothing, and thought about submitting to my fate. Before leaving, I asked to go to the toilet. I was given permission. Salvation awaited me there. I lived on the parterre, and the window in the toilet looked out over the courtyard. I jumped through the window and escaped through the gate to another street. Until the Bolsheviks’ retreat I hid the whole time at the home of my friend Olia, the daughter of the priest from our hometown. Olia was working as a bookkeeper in the food department and was barely able to feed the two of us. She shared the last crust of bread with me and was like a sister to me. In risking her life, she never let me feel the fear that she was experiencing because of me. Just like me, she had no one. She had lost her mother when she was a child. During the war her father had been killed by the Poles, members of the so-called Legion of Death, which consisted of criminals who were sent out to burn down Ukrainian villages and murder politically aware Ukrainians.

When the Germans entered Lviv, I was probably the only Jew who was happy about their arrival. I thought that they would establish a Ukrainian state and fight the Bolsheviks. How painfully I was disappointed! My joy quickly turned to horror. What the Germans began doing to the Jews, and later to the Ukrainians, was nothing more than a continuation of the Bolsheviks’ savagery.

I continued living with Olia and was working as a seamstress in Ukrainian homes. I had documents issued under a Ukrainian name, my face was not suspect, but my nerves were not holding up. Every day I saw huge columns of Jews going submissively to their deaths, escorted by several policemen. Their submissiveness made me furious. I shut my mouth to stop myself from shouting to them: “Go ahead and kill those few policemen. There are more of you. You’re going to die anyway, but die like heroes, not like slaves!” I often talked about this with Olia; she told me that Jews are not capable of heroic feats. At the time I agreed with her.

Oh, Olia! If I could only tell you how the sons of Israel know how to fight and die heroically, but you probably know this already…

Life in Lviv was also becoming dangerous for Ukrainians. After dealing with the Jews, the Germans began arresting Ukrainians. The prisons filled up with young people, intellectuals, and eventually—politically aware peasants. Frequent executions, arrests, and deportations to concentration camps in Germany were part of the daily agenda. But the Ukrainians were not submissive like the Jews; they avenged blood with blood and death with death. News about the UPA in Volyn was already reaching me at this time. I guessed that Olia had links to the UPA because one day a typewriter appeared in our house, on which Olia typed all kinds of propagandistic materials. Sometimes Olia would disappear, always on a Saturday evening, returning at dawn on Monday, often muddied and tired. Boys and girls whom I did not know began to visit us. They sat for a long time in Olia’s room or came only for the drugs that Olia would bring home from the pharmacy, where she worked as a laboratory assistant. The concierge of our building was a Pole. He noticed that a lot of people were visiting us, and he began to watch them. One day his wife blurted to me that our neighbors had their eye on us. I told Olia about this, and the visits to our house became somewhat less frequent. But we were already under suspicion. I felt that one day we would be arrested (perhaps this was a psychosis), and I was overcome by a new wave of nervous fear. I decided to sign up for work in Germany; I though that it would be safer there. I told Olia about my plan. She discouraged me from going, but I insisted, explaining that I had no other choice. Then she proposed that I join the ranks of the Ukrainian Insurgent Army. Olia’s suggestion seemed like salvation to me, and I accepted it with great joy. My entire being was electrified with hatred of the enemy and a desire for revenge. And where could I get revenge better than there? It was 7 November 1943. “How did you describe me—as a Ukrainian woman or a Jewess?” I asked her while we were walking along a path through the fields leading to a meadow near the forest. “Rest assured, they know everything about you, and you can be yourself among them. They do not divide people into races, only into honest people and dishonest ones.” Relieved, I continued walking; Olia’s words had cheered me up. That day I became a member of the heroic UPA.

Until July 1944 we hid in the forested areas near Lviv. There I completed a six-month medic’s course that was taught by two Jewish doctors and one Ukrainian. In our group I counted twelve Jews, eight of whom were doctors.

In July 1944, when the Bolsheviks returned to Western Ukraine, I received an order to go to the town of R. and work in the local militia. For eight months I worked as a secretary to the head of the militia. He was a Jew, a communist, and a stalwart party member. In his presence I pretended to be a communist sympathizer. Fabricating all kinds of stories about life in the “ghetto,” I called the Bolsheviks my liberators, etc. The head sympathized with me and even made friendly overtures to me. I pretended that I was in love with him, and he was under the impression that our relations were sincere and friendly. Meanwhile, I was in constant contact with the insurgents, informing them about everything of importance that I managed to find out at the militia.

But one day the militia head caught me by surprise at a designated meeting place with a courier. He seriously wounded the courier, and thinking that he had killed him, left the area and drove me to the prison. Meanwhile, the courier regained consciousness and with his last shreds of strength crawled away to his people and told them about my arrest. I sat in the local jail, which had once been a military barrack. The prison was mostly filled with peasants, and elderly ones at that. All the young people were in the UPA. Over a period of five weeks I was interrogated fifteen times. I was tortured and beaten. To this day my body bears the obvious marks of those tortures. I kept silent the whole time. I did not utter a single word, and they began to test me with some sort of horrible apparatus to see whether I had become mute. I could not stand the pain and cried out. My only reply to all the interrogations was yelps of pain and groans. Nevertheless, one day a trial took place and I heard my alleged confession. Sentenced to death, I accepted the verdict with relief. They put me into a cell with condemned prisoners. There were twenty-four of us in a small room that could barely hold twelve people. Among the condemned were a seventy-year-old granny and a twelve-year-old girl. The latter had been sentenced because she had been grazing her cow near the forest allegedly in order to provide milk to the insurgents.

Each of the condemned female prisoners had been indicted on an absurd charge. When the light was turned off in the corridor, the women decided to spend the whole night in prayer in order to meet their death in the morning with dignity. From her neck the old granny removed a small black cross on which glowed the Crucified Christ made of silver. One after the other they kissed the cross and then began whispering prayers. I prayed earnestly with everyone. Although the religion of my parents teaches that Christ is not the Almighty, only a great prophet, that night I became convinced that Christ is the Almighty. I don’t know how much time we spent in prayer when suddenly we heard shooting and a commotion in the corridors. There was an exchange of gunfire and we did not know what had happened, but a kind of hope crept into our hearts. After a time the door to our cell opened and standing there were boys that I knew from the forest. At the time the town of R. was in the hands of the insurgents for four days.

From the day of my release from prison my life became closely linked to the life of the insurgents. With them I moved from one place to another, whenever I received an order. Our group consisted of seventy soldiers, doctors, three nurses, and four other women. In the summer of 1945 we crossed into the Carpathian Mountains, where we joined up with two other groups. At first, the Bolsheviks did not go into the mountains and for a time we lived unmolested. But by late autumn battles began taking place with increasing frequency, and then our hospital filled up and there was a lot of work.

One day—it was 7 January 1946, Ukrainian Christmas Day—the Bolsheviks surrounded us in a triple ring of encirclement. There was no escape. The commander gave each of us a hand grenade so that we could kill ourselves at the last minute. The battle was fierce and unequal; it went on and on. For three hours the chaplain of our hospital, an elderly crippled priest, prayed in front of a wooden cross, and all that time he beseeched: “Help them, Christ! Don’t let our souls perish in vain!” All of us prayed together with him. And then a miracle happened. From the other side of the Carpathians a large group of insurgents came to our assistance, and after attacking the Bolsheviks from behind, they broke through the encirclement. The commander of that group said that they hadn’t known anything about our situation. But a young boy had come to him with a message asking for help. We never found out who that young fellow was, where he had come from, or who had sent him. He couldn’t have been from our group because we were surrounded. Then we began talking about a miracle. I thought about this incident for a long time and finally came to the conclusion that if the Almighty had performed miracles in the days of the Old Testament, why couldn’t He perform them in modern times?

In the summer of 1946 our group was completely smashed. There were ten times more Bolsheviks than us. My friend Olia died in a battle at this time. Our hospital was very well concealed in a huge mountain crevasse and despite thorough searches, we were never found. Eight of us survived: the hospital doctor, the old priest, two invalids each missing an arm, two without an eye, one with a smashed jaw, and I. For three weeks no one came to us, and we didn’t know what was happening. We had no communications. This meant that no one knew about us. We began running out of food, although I managed it very frugally. One day I was horrified to see that there was only half a sack of flour in our pantry. Another week and we would be facing death by starvation, and we were still cut off from everyone. Then our Rev. Volodymyr announced that he was going to contact someone. We did not stop him, although no one believed that this seventy-seven-year-old man with a stiff leg would reach his destination. After he left, two more weeks passed. The potatoes were gone, and we had not eaten anything for two days. The doctor, a native of Kyiv, poked fun at himself, saying: no one can hide from death. His parents had starved to death, but he had fled to the city and saved himself. Yet thirteen years later death had come for him all the way over here. That very afternoon we were visited not by death but by a courier, who brought us food, money, and an order to go to the West. Father Volodymyr had reached a group and sent help to us. We left the very next morning. We had already covered some distance when I remembered something and went back. The doctor was angry at me, saying that our trip would be unlucky. But our journey went miraculously well. The article that I had gone back for was the wooden cross that had saved our hospital so many times. Who knows whether without this cross we would have crossed three borders, which were already very well guarded?

On 1 October 1946 we reached the British zone of Austria. There I said goodbye to my friends. How I reached Palestine is not part of my reminiscences. But I must mention my reunion with my elderly father, who, after hearing my stories, asked me in a trembling voice:

“Did you, perhaps, convert to Christianity?”

From this question I clearly understood that my old-law father would have taken the news of my death easier than my change of religion. But I still think a lot about Christ’s religion, and I cannot banish Christ from my heart. But neither do I have the strength to be my father’s murderer.

After ending up in a new homeland, I promised myself that I would inform the world about the Ukrainians and their heroic UPA. However, for a long time there was no opportunity to do this; I was an obscure individual and the world does not listen gladly to such people. But now that I have begun working in the ministry and my name is well known to many diplomats, I am doing my duty. In concluding these short reminiscences, I appeal to the freedom-loving international community with a warning not to underestimate the Ukrainian question and not put it on the backburner, because only a free Ukrainian State will be a guarantee and proof of a just peace in the world.

Translated by Marta D. Olynyk.