четвер, 29 жовтня 2009 р.

Нобелівська промова Ш. Й. АҐНОНА в перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА



ШМУЕЛЬ ЙОСЕФ АҐНОН
(8.08.1887 17.02.1970)
 Лауреат Нобелівської премії з літератури.
Народився в галицькому Бучачі.
Похований на Оливовій (Єлеонській) горі в Єрусалимі.
 
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
ДО ПУБЛІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ
НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРОМОВИ
ШМУЕЛЯ ЙОСЕФА АҐНОНА 
            
В єврейській традиції є поняття «аґуна»: покинута та «повязана» жінка, що її чоловік або невідь-де загинув, або зник, або пішов від неї та не розлучився по-людськи. Суворий рабиністичний закон забороняє їй шлюб. Аґуна – заручниця, «вільна невільниця», вона може покохати, але справдити свого кохання не може.  Шмуель Йосеф Аґнон (справжнє прізвище – Чачкес, 1888-1970), геніальний ізраїльський письменник двадцятого сторіччя, 1966 року нагороджений Нобелівською премією (разом з єврейсько-німецькою поеткою Неллі Закс), вигадав для свого псевдоніму іменник чоловічого роду «аґнон» (від «аґуна»), що в івриті відсутній. Це дивовижне слово – ключ до Аґнона. Жінка, яка покинула Аґнона, зробивши його своїм вічним заручником, – це Україна і Земля Iзраїлю,  це Галичина і Країна Iзраїлю, це Шехіна (Господня присутність у світі) та Ґеула (Спасіння, обидва поняття жіночого роду), єврейська книга i єврейська мова, зрештою – батьківщина, його рідний галицький Бучач і не менш рідний Єрусалим, адже «місто» єврейською – також жіночого роду. Аґнон – «вільний невільник» цієї жінки. Він мріяв про Єрусалим, прагнув залишити українсько-австрійський Бучач, але вже в 1910-х у Святій Землі зрозумів, що не може залишити свого рідного містечка, з притаманними йому (чи їй?) українцями, поляками та євреями, які повсякчас нагадують йому про свої духовні зв’язки. Аґнон немовби «розлучився» знов і поїхав до Німеччини, де жив з 1913 по 1924 рік, проте Країна Iзраїлю нагадала йому про їхні взаємини й змусила його повернутися до неї і в творчості, і в реальній дійсності. Аґнон повернувся знов, але тільки для того, щоб зрозуміти: його спіткала чергова незустріч з країною, яка обіцяла національне спасіння, але спасіння не дала. Взагалі – що могла дати Країна Iзраїлю людині, яка в своїх австро-модерністських творах, написаних відродженою староєврейською мовою, сумувала за українським містечком? Саме тому Аґнон увійшов у світову літературу як письменник незустрічей. Він любив і збирав книжки, витрачаючи на них остані гроші, – але його приватні зібрання книг і рукописів горіли тричі – в Бучачі, Баден-Гомбурзі, Єрусалимі. Свій роман «Iдо і Ейнам» про таємничі манускрипти він називає в Нобелівській промові книгою «про дарування Тори» – але носії таємничої мови тих манускриптів не можуть знайти спільної мови з тими євреями з Німеччини, хто оселився в Святій Землі; Тору даровано, але не одержано. В романі «Гість на одну ніч» Аґнон-Чачкес немовби вертається до «батьківської оселі» в галицьке містечко, але, як виявляється, зустрічі з минулим не відбувається. В одному з коротких оповідань Аґнон зображує бідного галицького єврея, який у пошуках спасіння втік від східно-європейських злиднів і опинився на покинутому пароплаві в центрі нескінченного океану – віч-на-віч із сліпим та глухим Богом, що не чує його відчайдушної молитви. Навіть до дивовижної зустрічі Аґнона з мовою іврит, яку Аґнон знав як ніхто до нього та ніхто після нього, на його думку, ми ще не готові. Спрага утопії та трагічне усвідомлення неможливості її – саме це робить Аґнона непересічним міфотворцем двадцятого сторіччя.
 
Йоханан Петровський-Штерн,
Гарвардський університет, США
           
ШМУЕЛЬ ЙОСЕФ АҐНОН
НОБЕЛІВСЬКА ПРОМОВА
Переклав Мойсей Фішбейн  
       
Ваша Величносте, Ваші Королівські Високості, Ваші Світлості, члени Шведської Академії, пані й панове!        
    Вчителі й мудреці наші, благословенна їхня пам’ять, казали: не личить людині спізнавати насолоди світу сього без благословення Творцеві. [1] Кожну їжу ївши, кожне питво пивши,  благослови над їжею й питвом на початку й наприкінці. Вчувши пахощі трав і стиглих плодів, благослови Того, хто дав тобі цю насолоду. Те саме із зором: уздрівши навесні сонячний колообіг, уздрівши цвіт на деревах у місяці Нісан, уздрівши прегарні дерева й Божі створіння, благослови Того, хто дав це вздріти. Те саме зі слухом. Одне благословення Тому, хто дав почути добру вістку, спричинене вами, високоповажні панове.        
    А було воно так. Прийшов до мене ваш посланець і сповістив, що Шведська Академія вдостоїла мене Нобелівської премії. І благословив я ймення Його й царство Його, як належить людині, що почула добру вістку, добру для неї й для інших: Благословен Ти, Господи Боже наш, Царю Всесвіту, Благий і Благотворящий. [2] Благий Він – спонукав-бо мудрих мужів цієї високої Академії вдостоїти одного з тих, хто пише Святою мовою, почесної й поважної нагороди. Благотворящий Він – сотворив-бо благо мені: таж обрано саме мене.      
    А тепер, прийшовши сюди, піднесу я ще одне благословення, як належить людині, що вздріла володаря: Благословен Ти, Господи Боже наш, Царю Всесвіту, хто вділив од слави Своєї цареві з плоті й крови. [3] Бувши поміж вас, високодостойні мудреці, благословлю я, як належить, Того, хто вділив створеним із плоті й крови од мудрости Своєї. Сказано в Талмуді (Ґемара, Сангедрін 23:1): благочестиві єрусалимці бенкетували лише з тими, кого знали. Тож оповім вам, хто я – той, що бенкетує з вами. 
    Через історичну катастрофу (зруйнував-бо Тит, володар Римський, Єрусалим, і вигнано народ Ізраїлю з його країни) народився я в одному з міст вигнання. [4] Але повсякчас думав я, буцім народився в Єрусалимі. Вві сні, в нічних снивах бачив я себе зі своїми братами левітами в Храмі – підносимо ми піснеспіви Давида, царя Ізраїлевого. Нічий слух не вчував таких наспівів відтоді, як зруйновано наше місто й люд його пішов у вигнання. Я гадаю, янголи Храму піснеспівів, побоюючись, аби я в яві не заспівав те, що співав у снивах, зітерли з моєї пам’яти нічні наспіви, таж братове мої, сини народу мого, зачувши їх, не змогли б іздолати туги за втраченим благом. Аби змирився я з тим, що не дано співати вустам, навчили янголи віршувати письмово. Я постав із коліна Леві. І я, й батьки мої підносили співи у Храмі. Родинна леґенда каже: від пророка Самуїла рід наш, і його найменням наречено мене. П’ятилітній написав я свої перші вірші. Від туги за батьком. Сталося так: мій батько поїхав кудись у справах, я тужив за ним і склав вірші. Відтоді склав я чимало віршів, та від них не лишилось нічого. Батьківська оселя, де лишив я цілу кімнату рукописів, згоріла за першої війни, й з нею згоріло все, що я там лишив. [5] І молоді майстри, кравці та шевці, що, працювавши, виспівували мої вірші, загинули в першій війні. А хто не загинув у першій війні – дехто похований живцем зі своїми сестрами в ямі, що самі собі вирили за наказом ворога. А більшість згоріла в печах Освєнциму зі своїми сестрами, що своєю вродою прикрашали наше місто й ніжними голосами наспівували мої вірші.       
   Те, що спіткало співців – разом із моїми віршами вони згоріли в огні, – спіткало й мої книги, написані згодом. Геть усі, огорнуті пломенем, вознеслися на небо, коли спалахнула пожежа в моєму домі в Баден-Гомбурзі, а я лежав у лікарні. [6] Поміж книг, що згоріли, й розлогий роман на 60 друкованих аркушів, видавець уже був сповістив, що видаватиме першу його частину.      
    Разом із цим романом – „Спільнота невмирущих” – згоріло все, що я написав відтоді, як покинув я Землю Ізраїлю заради Вигнання, в тім і книга, написана спільно з Мартіном Бубером, [7] а надто 4 тисячі книг івритом, здебільшого батькова спадщина й почасти ті, що купив, заощаджуючи на хлібі. Я сказав: відтоді, як покинув я Землю Ізраїлю. Але ще не згадав, що жив я в Землі Ізраїлю. Оце оповім. 
    Було мені дев’ятнадцять із половиною літ, коли я піднявся на Землю Ізраїлю, щоб плекати її й годуватися працею рук своїх. Такої праці я не знайшов і почав шукати іншого заробітку. Став я секретарем комітету Ховевей-Ціон, відтак секретарем Ради Країни Ізраїлю (що була прообразом парламенту), а ще був я старшим секретарем світського суду. Це уможливило мені знайомство чи не з усіма жителями Ізраїлю, а кого не зустрів я з обов’язку, зустрів із любови й бажання пізнати братів моїх ближче. Гадаю, в ті роки знав я в Ізраїлі кожного мужа й кожну жону, ба й кожну дитину.     
    По тім, як згоріло все моє надбання, дав Господь мудрість серцю моєму. Я повернувся до Єрусалиму. Мене осінило Єрусалимове благословення, я переніс на папір усе, що поклав Господь до мого серця й мого пера. І написав я книгу про дарування Тори, й книгу про Страшні дні, й книгу про книги, написані синами Ізраїлевими відтоді, як Ізраїлеві даровано Тору.       
    Від того дня, коли повернувся я в Землю Ізраїлю, я покидав її двічі. Вперше – коли виходили мої книги у видавництві Залмана Шокена, [8] й зáдруга – коли їздив я до Швеції та Норвегії. Їхні великі письменники вділили мені любови й пошани до цих країн, і поклав я: поїду й погляну на них своїми очима. Тож поїхав я втретє по ваше благословення, мудрі мужі Академії.      
    В дні життя мого в Єрусалимі написав я оповідання й повісті, великі й малі. Дещо друковано, але більшість у рукописах. Я вже казав, що почав віршувати з туги за батьком. І початок пізнань моїх – від батька й міського даяна. [9] А до них були три меламеди, [10] в них я навчався від трьох з половиною до вісьмох з половиною літ.
   Хто мої навчителі в поезії й прозі? Спірне питання. Хтось помічає в моїх книгах вплив письменників, що про них я в убозтві своєму й не чув. Інші вбачають вплив поетів, що про них я чув, але їх не читав. А я що гадаю? Чий я годованець? Не всі спроможні згадати кожну випиту краплю молока й наймення корови, що дала молоко. Щоб не лишити вас без одвіту, спробую з’ясувати, від кого й що я отримав.      
    Передовсім Святе Письмо – воно навчало мене складати букви. Потому Мішна й Талмуд, Мідраші й тлумачення Раші до Тори. [11] Відтак Судді й наші святі поети, мудреці Середніх віків і насамперед навчитель наш Рамбам, благословенна його пам’ять. [12]        
   Опанувавши латинку, читав я німецькою все, що траплялось мені, й, звісно ж, знайшов там те, що відгукнулося в серці. За браком часу не наводитиму назв та імен. Коли так, чому я зробив це щодо єврейських книг? Бо саме вони визначили мою сутність. І серце підказує мені, що  саме вони спонукачі в тому, що мене вдостоєно Нобелівської премії.      
    Впливали на мене й кожен муж, і кожна жона, й кожна дитина, що стрілись мені на моїм шляху – євреї й неєвреї. Їхні розповіді про себе закарбувалися в моїм серці й рухали моїм пером. Те саме природа. Мертве море, що його я щодень споглядав у перших променях сонця з даху своєї оселі, ручай Арнон, що його води торкались мене, ночі, що їх я провів біля Стіни плачу з хасидами й мирянами, всенощні з ними, – все це дало мені очі вздріти землю Пресвятого, хай буде благословен Він, Той, що дав нам це місто, осяяне йменням Його.      
    Щоб не обділити жодного створіння, маю згадати худобу, і звірів, і птахів, що навчали мене. Сказав-бо Йов (35:11): „Він напучує нас через худобу земну, через птахів небесних примудряє”. Дещо з того, чого в них навчився, є в моїх книгах. Та боюся – не все осягнув: коли чую гавкіт собаки, щебетання птаха, крик півня – не знаю, хвалять вони за те, що оповів про них, чи гудять.  
   Перш ніж завершу промову, скажу ще одне. Коли похвалив себе надміру – це зробив задля вас: аби ви не мали гризот, що вдостоїли саме мене. А у власних очах я малий, ніколи не покидало мене мовлене Давидом (Псалом 131: 1): „Господи! Не знало пихи моє серце, зверхности – очі мої, не пнувсь я до того, що зависоко, що недосяжне”. Лише в тім я знаходжу заслугу, що спромігся жити в Землі, котру Господь обіцяв праотцям нашим для нас, як сказано (Єзекіїль 37:25): „І житимуть на землі, що її дав Я рабові Моєму Іакову, що на ній жили батьки ваші й житимуть вони й діти їхні, й діти дітей їхніх вовіки”.  
    І на завершення слів моїх піднесу коротку молитву. Той, хто дарує мудрецям мудрість і володарям спасіння, нехай примножить мудрість вашу безмежно й короля вашого звеличить. У дні його, у дні наші нехай здобуде спасіння Юдея, нехай Ізраїль здобуде спокій та безпеку. І прийде Спаситель у Сіон, і вічна радість люду його, й спізнає цей люд насолоду в мирі тривкому, нехай буде воля Його, амінь.
                                                                                             1966 р., Стокгольм
                                                                               
© Переклав Мойсей Фішбейн
© Примітки: проф. Йоханан Петровський-Штерн (США).

____________________
ПРИМІТКИ  
 
[1] Рашi (прибл. 1040-1105) – скорочення вiд Раббi Шломо Iцхакi, видатний середньовiчний екзегет, його стислi тлумачення до Бiблiї й Талмуду є класичним канонiзованим коментарем, що його сьогоднi вживають дiти в школi i найосвченiшi рабини.         
[2] Рамбам (1135-1204) – скорочення вiд Раббi Моше бен Маймон, Маймонiд, генiальний єврейський середньовiчний фiлософ-арiстотелiанець, мислитель, лiкар, канонiзував єврейський закон в книзi «Мiшне Тора».     
[3] Мартiн Бубер (1878-1965) – видатний єврейський фiлософ, теолог, автор новiтньої теорiї «дiалогу» людини й Творця, дослiдник хасидизму.     
[4] Залман Шокен (1877-1959) – видатний iзраїльський меценат, який допомiг видати книги Мартiна Бубера, Франца Розенцвейга, Ш. Й. Аґнона, Франца Кафки. Його iм’ям названо одне з найважливiших наукових видавництв (Нью-Йорк, Єрусалим)   
[5] Даян – рабинський суддя.
[6] Меламеди – вчителi єврейської початкової школи.   [7] Аґнон має на увазi кривавi події 69-71 рокiв нашої ери, коли римське вiйсько захопило Єрусалим і зруйнувало Єрусалимський Храм, залишивши вiд нього лише Захiдну Стiну (Стiну Плачу). Пiд «вигнанням» (гебрайською «ґалут») Аґнон розуміє існування єврейських громад у Діаспорі, тобто поза межами Землі Обiтованої.
[8] Пiд «батькiвською оселею» Аґнон має на увазі галицьке містечко Бучач бiля Тернополя.
[9] Це трапилося  1924 року: пiсля пожежi Аґнон вирiшив повернутися не тiльки на Землю Ізраїлю, а й до єврейської релігiйної  традиції.  [10] Аґнон має на увазi обговорення «бiркот га-негенiн», благословення на все, вiд чого людина отримує насолоду. Див. Вавилонський Талмуд, Трактат «Берахот» (Благословення), 35a.
[11] Про благословення на добру вiстку, див. Вавилонський Талмуд, Трактат «Песахiм» (Пасха), 50a.
[12] Згідно з Талмудом, побачивши неєврейського царя, єврей має благословити Творця. Див. Трактат «Рош га-шана» (Новий рiк), 50a.
 
Йоханан Петровський-Штерн,
Гарвардський університет, США.