ШМУЕЛЬ ЙОСЕФ АҐНОН
(8.08.1887 – 17.02.1970)
Лауреат Нобелівської премії з літератури.
Народився в галицькому Бучачі.
Похований на Оливовій (Єлеонській) горі в Єрусалимі.
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
ДО ПУБЛІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ
НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРОМОВИ
ШМУЕЛЯ ЙОСЕФА АҐНОНА
В
єврейській традиції є поняття «аґуна»: покинута та «пов’язана» жінка, що її чоловік або невідь-де загинув, або зник, або пішов від
неї та не розлучився по-людськи. Суворий рабиністичний закон забороняє їй шлюб.
Аґуна – заручниця, «вільна невільниця», вона може покохати, але справдити свого
кохання не може. Шмуель Йосеф Аґнон (справжнє
прізвище – Чачкес, 1888-1970), геніальний ізраїльський письменник двадцятого
сторіччя, 1966 року нагороджений Нобелівською премією (разом з
єврейсько-німецькою поеткою Неллі Закс), вигадав для свого псевдоніму іменник
чоловічого роду «аґнон» (від «аґуна»), що в івриті відсутній. Це дивовижне
слово – ключ до Аґнона. Жінка, яка покинула Аґнона, зробивши його своїм вічним
заручником, – це Україна і Земля Iзраїлю, це Галичина і Країна Iзраїлю, це Шехіна (Господня присутність у світі) та Ґеула (Спасіння, обидва
поняття жіночого роду), єврейська книга i єврейська мова, зрештою – батьківщина, його рідний галицький Бучач і не
менш рідний Єрусалим, адже «місто» єврейською – також жіночого роду. Аґнон –
«вільний невільник» цієї жінки. Він мріяв про Єрусалим, прагнув залишити
українсько-австрійський Бучач, але вже в 1910-х у Святій Землі зрозумів, що не
може залишити свого рідного містечка, з притаманними йому (чи їй?) українцями,
поляками та євреями, які повсякчас нагадують йому про свої духовні зв’язки. Аґнон
немовби «розлучився» знов і поїхав до Німеччини, де жив з 1913 по 1924 рік, проте
Країна Iзраїлю нагадала йому про їхні
взаємини й змусила його повернутися до неї і в творчості, і в реальній
дійсності. Аґнон повернувся знов, але тільки для того, щоб зрозуміти: його
спіткала чергова незустріч з країною, яка обіцяла національне спасіння, але
спасіння не дала. Взагалі – що могла дати Країна Iзраїлю людині, яка в своїх австро-модерністських творах, написаних
відродженою староєврейською мовою, сумувала за українським містечком? Саме тому
Аґнон увійшов у світову літературу як письменник незустрічей. Він любив і
збирав книжки, витрачаючи на них остані гроші, – але його приватні зібрання
книг і рукописів горіли тричі – в Бучачі, Баден-Гомбурзі, Єрусалимі. Свій роман
«Iдо і Ейнам» про таємничі манускрипти
він називає в Нобелівській промові книгою «про дарування Тори» – але носії таємничої мови тих
манускриптів не можуть знайти спільної мови з тими євреями з Німеччини, хто
оселився в Святій Землі; Тору даровано, але не одержано. В романі «Гість на
одну ніч» Аґнон-Чачкес немовби вертається до «батьківської оселі» в галицьке містечко,
але, як виявляється, зустрічі з минулим не відбувається. В одному з коротких
оповідань Аґнон зображує бідного галицького єврея, який у пошуках спасіння втік
від східно-європейських злиднів і опинився на покинутому пароплаві в центрі
нескінченного океану – віч-на-віч із сліпим та глухим Богом, що не чує його
відчайдушної молитви. Навіть до дивовижної зустрічі Аґнона з мовою іврит, яку
Аґнон знав як ніхто до нього та ніхто після нього, на його думку, ми ще не
готові. Спрага утопії та трагічне усвідомлення неможливості її – саме це робить
Аґнона непересічним міфотворцем двадцятого сторіччя.
Йоханан Петровський-Штерн,
Гарвардський університет, США.
ШМУЕЛЬ ЙОСЕФ АҐНОН
НОБЕЛІВСЬКА ПРОМОВА
Переклав Мойсей Фішбейн
Ваша Величносте, Ваші Королівські Високості, Ваші
Світлості, члени Шведської Академії, пані й панове!
Вчителі
й мудреці наші, благословенна їхня пам’ять, казали: не личить людині спізнавати
насолоди світу сього без благословення Творцеві. [1]
Кожну їжу ївши, кожне питво пивши, благослови
над їжею й питвом на початку й наприкінці. Вчувши пахощі трав і стиглих плодів,
благослови Того, хто дав тобі цю насолоду. Те саме із зором: уздрівши навесні
сонячний колообіг, уздрівши цвіт на деревах у місяці Нісан, уздрівши прегарні
дерева й Божі створіння, благослови Того, хто дав це вздріти. Те саме зі
слухом. Одне благословення Тому, хто дав почути добру вістку, спричинене вами,
високоповажні панове.
А було
воно так. Прийшов
до мене ваш посланець і сповістив, що Шведська Академія вдостоїла мене
Нобелівської премії. І благословив я ймення Його й царство Його, як належить
людині, що почула добру вістку, добру для неї й для інших: Благословен Ти,
Господи Боже наш, Царю Всесвіту, Благий і Благотворящий. [2]
Благий Він – спонукав-бо мудрих мужів цієї високої Академії вдостоїти одного з
тих, хто пише Святою мовою, почесної й поважної нагороди. Благотворящий Він –
сотворив-бо благо мені: таж обрано саме мене.
А тепер, прийшовши сюди, піднесу я ще одне
благословення, як належить людині, що вздріла володаря: Благословен Ти, Господи
Боже наш, Царю Всесвіту, хто вділив од слави Своєї цареві з плоті й крови. [3]
Бувши поміж вас, високодостойні мудреці, благословлю я, як належить, Того, хто
вділив створеним із плоті й крови од мудрости Своєї. Сказано в Талмуді (Ґемара, Сангедрін 23:1): благочестиві
єрусалимці бенкетували лише з тими, кого знали. Тож оповім вам, хто я – той, що
бенкетує з вами.
Через
історичну катастрофу (зруйнував-бо Тит, володар Римський, Єрусалим, і вигнано
народ Ізраїлю з його країни) народився я в одному з міст вигнання. [4]
Але повсякчас думав я, буцім народився в Єрусалимі. Вві сні, в нічних снивах
бачив я себе зі своїми братами левітами в Храмі – підносимо ми піснеспіви
Давида, царя Ізраїлевого. Нічий слух не вчував таких наспівів відтоді, як
зруйновано наше місто й люд його пішов у вигнання. Я гадаю, янголи Храму
піснеспівів, побоюючись, аби я в яві не заспівав те, що співав у снивах,
зітерли з моєї пам’яти нічні наспіви, таж братове мої, сини народу мого,
зачувши їх, не змогли б іздолати туги за втраченим благом. Аби змирився я з
тим, що не дано співати вустам, навчили янголи віршувати письмово. Я постав із
коліна Леві. І я, й батьки мої підносили співи у Храмі. Родинна леґенда каже:
від пророка Самуїла рід наш, і його найменням наречено мене. П’ятилітній
написав я свої перші вірші. Від туги за батьком. Сталося так: мій батько поїхав
кудись у справах, я тужив за ним і склав вірші. Відтоді склав я чимало віршів,
та від них не лишилось нічого. Батьківська оселя, де лишив я цілу кімнату
рукописів, згоріла за першої війни, й з нею згоріло все, що я там лишив. [5]
І молоді майстри, кравці та шевці, що, працювавши, виспівували мої вірші,
загинули в першій війні. А хто не загинув у першій війні – дехто похований
живцем зі своїми сестрами в ямі, що самі собі вирили за наказом ворога. А
більшість згоріла в печах Освєнциму зі своїми сестрами, що своєю вродою
прикрашали наше місто й ніжними голосами наспівували мої вірші.
Те, що спіткало співців – разом із моїми
віршами вони згоріли в огні, – спіткало й мої книги, написані згодом. Геть усі,
огорнуті пломенем, вознеслися на небо, коли спалахнула пожежа в моєму домі в
Баден-Гомбурзі, а я лежав у лікарні. [6]
Поміж книг, що згоріли, й розлогий роман на 60 друкованих аркушів, видавець уже
був сповістив, що видаватиме першу його частину.
Разом із цим романом – „Спільнота
невмирущих” – згоріло все, що я написав відтоді, як покинув я Землю Ізраїлю
заради Вигнання, в тім і книга, написана спільно з Мартіном Бубером, [7]
а надто 4 тисячі книг івритом, здебільшого батькова спадщина й почасти ті, що
купив, заощаджуючи на хлібі. Я сказав: відтоді, як покинув я Землю Ізраїлю. Але
ще не згадав, що жив я в Землі Ізраїлю. Оце оповім.
Було
мені дев’ятнадцять із половиною літ, коли я піднявся на Землю Ізраїлю, щоб
плекати її й годуватися працею рук своїх. Такої праці я не знайшов і почав
шукати іншого заробітку. Став я секретарем комітету Ховевей-Ціон, відтак
секретарем Ради Країни Ізраїлю (що була прообразом парламенту), а ще був я
старшим секретарем світського суду. Це уможливило мені знайомство чи не з усіма
жителями Ізраїлю, а кого не зустрів я з обов’язку, зустрів із любови й бажання
пізнати братів моїх ближче. Гадаю, в ті роки знав я в Ізраїлі кожного мужа й
кожну жону, ба й кожну дитину.
По тім,
як згоріло все моє надбання, дав Господь мудрість серцю моєму. Я повернувся до
Єрусалиму. Мене осінило Єрусалимове благословення, я переніс на папір усе, що
поклав Господь до мого серця й мого пера. І написав я книгу про дарування Тори,
й книгу про Страшні дні, й книгу про книги, написані синами Ізраїлевими відтоді,
як Ізраїлеві даровано Тору.
Від
того дня, коли повернувся я в Землю Ізраїлю, я покидав її двічі. Вперше – коли
виходили мої книги у видавництві Залмана Шокена, [8]
й зá
В дні
життя мого в Єрусалимі написав я оповідання й повісті, великі й малі. Дещо
друковано, але більшість у рукописах. Я вже казав, що почав віршувати з туги за
батьком. І початок пізнань моїх – від батька й міського даяна. [9]
А до них були три меламеди, [10]
в них я навчався від трьох з половиною до вісьмох з половиною літ.
Хто мої навчителі в поезії й прозі? Спірне
питання. Хтось помічає в моїх книгах вплив письменників, що про них я в убозтві
своєму й не чув. Інші вбачають вплив поетів, що про них я чув, але їх не читав.
А я що гадаю? Чий я годованець? Не всі спроможні згадати кожну випиту краплю
молока й наймення корови, що дала молоко. Щоб не лишити вас без одвіту, спробую
з’ясувати, від кого й що я отримав.
Передовсім
Святе Письмо – воно навчало мене складати букви. Потому Мішна й Талмуд, Мідраші
й тлумачення Раші до Тори. [11]
Відтак Судді й наші святі поети, мудреці Середніх віків і насамперед навчитель
наш Рамбам, благословенна його пам’ять. [12]
Опанувавши латинку, читав я німецькою все, що траплялось мені, й, звісно
ж, знайшов там те, що відгукнулося в серці. За браком часу не наводитиму назв
та імен. Коли так, чому я зробив це щодо єврейських книг? Бо саме вони
визначили мою сутність. І серце підказує мені, що саме вони спонукачі в тому, що мене вдостоєно
Нобелівської премії.
Впливали на мене й кожен муж, і кожна жона, й кожна дитина, що стрілись
мені на моїм шляху – євреї й неєвреї. Їхні розповіді про себе закарбувалися в
моїм серці й рухали моїм пером. Те саме природа. Мертве море, що його я щодень
споглядав у перших променях сонця з даху своєї оселі, ручай Арнон, що його води
торкались мене, ночі, що їх я провів біля Стіни плачу з хасидами й мирянами, всенощні
з ними, – все це дало мені очі вздріти землю Пресвятого, хай буде благословен
Він, Той, що дав нам це місто, осяяне йменням Його.
Щоб не
обділити жодного створіння, маю згадати худобу, і звірів, і птахів, що навчали
мене. Сказав-бо Йов (35:11): „Він напучує нас через худобу земну, через птахів
небесних примудряє”. Дещо з того, чого в них навчився, є в моїх книгах. Та
боюся – не все осягнув: коли чую гавкіт собаки, щебетання птаха, крик півня –
не знаю, хвалять вони за те, що оповів про них, чи гудять.
Перш ніж завершу промову, скажу ще одне.
Коли похвалив себе надміру – це зробив задля вас: аби ви не мали гризот, що
вдостоїли саме мене. А у власних очах я малий, ніколи не покидало мене
мовлене Давидом (Псалом 131: 1): „Господи! Не знало пихи моє серце, зверхности
– очі мої, не пнувсь я до того, що зависоко, що недосяжне”. Лише в тім я
знаходжу заслугу, що спромігся жити в Землі, котру Господь обіцяв праотцям
нашим для нас, як сказано (Єзекіїль 37:25): „І житимуть на землі, що її дав Я
рабові Моєму Іакову, що на ній жили батьки ваші й житимуть вони й діти їхні, й
діти дітей їхніх вовіки”.
І на завершення слів моїх піднесу коротку
молитву. Той, хто дарує мудрецям мудрість і володарям спасіння, нехай
примножить мудрість вашу безмежно й короля вашого звеличить. У дні його, у дні
наші нехай здобуде спасіння Юдея, нехай Ізраїль здобуде спокій та безпеку. І
прийде Спаситель у Сіон, і вічна радість люду його, й спізнає цей люд насолоду в
мирі тривкому, нехай буде воля Його, амінь.
1966
р., Стокгольм
© Переклав Мойсей Фішбейн
____________________
ПРИМІТКИ
[1] Рашi (прибл. 1040-1105) – скорочення вiд Раббi Шломо Iцхакi, видатний
середньовiчний екзегет, його стислi тлумачення до Бiблiї й Талмуду є
класичним канонiзованим коментарем, що його сьогоднi вживають дiти в школi i найосвченiшi рабини.
[2] Рамбам
(1135-1204) – скорочення вiд Раббi Моше бен Маймон, Маймонiд, генiальний
єврейський середньовiчний фiлософ-арiстотелiанець, мислитель, лiкар, канонiзував єврейський закон в книзi «Мiшне Тора».
[3] Мартiн Бубер (1878-1965) – видатний єврейський фiлософ, теолог, автор новiтньої теорiї «дiалогу» людини й Творця, дослiдник хасидизму.
[4] Залман Шокен
(1877-1959) – видатний iзраїльський меценат, який допомiг видати
книги Мартiна Бубера, Франца Розенцвейга, Ш. Й. Аґнона, Франца Кафки. Його iм’ям названо
одне з найважливiших наукових видавництв (Нью-Йорк, Єрусалим).
[5] Даян – рабинський суддя.
[6] Меламеди – вчителi єврейської початкової школи.
[7] Аґнон має на увазi кривавi події 69-71 рокiв нашої ери,
коли римське вiйсько захопило Єрусалим і зруйнувало Єрусалимський Храм, залишивши вiд нього лише
Захiдну Стiну (Стiну Плачу). Пiд «вигнанням»
(гебрайською «ґалут») Аґнон розуміє існування єврейських громад у Діаспорі,
тобто поза межами Землі Обiтованої.
[8] Пiд «батькiвською оселею»
Аґнон має на увазі галицьке містечко Бучач бiля Тернополя.
[9] Це
трапилося 1924 року: пiсля пожежi Аґнон вирiшив
повернутися не тiльки на Землю Ізраїлю, а й до єврейської релігiйної традиції.
[10] Аґнон має на
увазi обговорення
«бiркот
га-негенiн»,
благословення на все, вiд чого людина отримує насолоду. Див. Вавилонський
Талмуд, Трактат «Берахот» (Благословення), 35a.
[11] Про
благословення на добру вiстку, див. Вавилонський
Талмуд, Трактат «Песахiм» (Пасха), 50a.
[12] Згідно з Талмудом, побачивши неєврейського царя, єврей має благословити Творця. Див.
Трактат «Рош га-шана» (Новий рiк), 50a.
Йоханан Петровський-Штерн,
Гарвардський університет, США.
