Ґалактіон Табідзе
(1892–1959)
* * *
Зникли години твої сутінкові,
перепливли в далину хуртовинну, –
онде вінок – увінчати вінкові
нехитромудру твою домовину.
Ти віддаляєшся... начебто в болі
косиш косою в години погодні.
Ти не відходиш у засвіти голі,
ти народився у світі сьогодні.
Ти віддаляєшся... плекано тихо
кожну земну і небесну істоту.
Саме сьогодні не звідане лихо,
саме сьогодні щасливий достоту.
Ти віддаляєшся... путь невідому
ти сповідатимеш, тане у днині
лагідне світло прийдешнього дому,
лагідний прихисток буде однині.
Ти віддаляєшся... в кожній краплині
доля осяяла стежі простерті.
Це нескінченні просторища плинні,
це нескінченне буття у безсмерті!
1959
(Останній,
передсмертний вірш Ґалактіона Табідзе)
© З грузинської
переклав Мойсей Фішбейн
