* * *
Ти – верхогір’я, горяні рамена, –
безлюдний схил, вершина безіменна,
сніги правічні, зоряна вселенна,
духмяні полонини цикламена,
обарвлення незайманих верет,
уста висот, високий мінарет
(із нього до молитви ще не звали):
Чи там, де ті базальтові завали,
я той метал, що досі тихо жде?
Мене Твої заглибини сховали,
я відчуваю: все в Тобі тверде.
Чи то є мій непогамовний страх,
що постає повільно над містами,
коли міста в імлистих вечорах?
Чи хтось Тобі правдивими вустами
розкаже, що вони облудний прах?
Од себе гнав би їх, немов мурах,
немов посохле струччя на вітрах...
Про те, що йдеш, поблажливо зрони, –
мені не залишається ні грана,
мої вуста – немов закрита рана,
і руки – наче пси, завмерлі зрана,
я осторонь моєї сторони.
Година жде – чужа і невблаганна.
13 та 14.4.1903, Віареджо
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
24 березня 2012 року, Київ
