* * *
Його звеличу. Як поперед раті,
сурмитиму й горлатиму в одно.
Вирує кров, як море в маєстаті,
мої слова в солодкості зачаті,
хмільні, та не хмільніші за вино.
В ночах весінніх лиця непомітні
коло мойого ложа, де хистка
і зграйна гра, де струни заповітні,
цвістиму там, немов північні квітні,
запізнені до кожного листка.
Мій голос виростає у роздвої
духмяністю й ковчегом, коли це
віддалини, ще звинені в сувої,
коли для самотини світової
це янгол, і блаженство, і лице.
16.4.1903, Віареджо
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
17 березня 2012 року, Київ
