УТІШАННЯ ІЛЛІ
Він відродив божистий заповіт,
немов олтар, відроджений допіру,
далеко запроторену довіру
вогненно повертав одлеглий світ,
він потрощив нещадно, понадміру
тих, що смерділи стільки темних літ
Ваалом, там, де звільна зливу сіру
накрила сутінь, де струмив потік.
Йому гінця погрозлива цариця
послала, він волів не підкориться,
він, наче вітер, до пустелі втік,
там, де кущі постали ялівцеві,
поринуло волання догори,
то він волав небесному Отцеві:
Мене роздерто. Душу забери.
Тоді явився янгол, дав поживу,
він це спожив, бо дуже зголоднів,
підвівся й попри води, вже по жниву,
туди, де гори, йшов багато днів,
туди, де ждав Господь: ані вогонь,
ані вітри, ані в земнім двигтінні
важезні брижі, ані темні тіні, –
лише нечутний сором удогонь,
лише погасли спалахи багрові
довкола старця, стишені й сутінні,
лише сумирне шумування крові
тулилось до сповіданих долонь.
Раннє літо 1908, Париж
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
5 березня 2012 року, Київ
