ВІДХІД БЛУДНОГО СИНА
Піти, аби від безладу звільниться,
що завше наш, та не належить нам,
неначе у тремкій воді криниця
колише лиця, знищувані там;
лишити все, від того віддалиться,
що, наче терня, вчіпливе, проте
на того й те
(просте і поготів
буденне і достоту непомітне)
поглянути, в тім погляді розквітне
примирення, то між передчуттів
у спогляданні кривдження страхітне,
то безіменний світ осиротів,
воно поймає ще з дитячих літ,
рука з руки, розривано політ,
загоєне роз’ятрювано знову,
відходити: куди? В незнану змову,
за вирій, за чужинний живопліт,
за сутінь за лаштунками зимову,
що їй байдуже: чи стіна, чи цвіт;
відходити: чому? То є ознака,
то риса не відмінна й не однака,
чекання, не запитаний одвіт:
То праця незбагненна і остання –
збережене ронити в чорну тьму,
в самотню смерть, не відавши, чому. –
Чи то зачин нового існування?
Червень 1906, Париж
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
3 – 4 березня 2012 року, Київ
