СОНЕТ ХVІІ
(«Сонети до Орфея». Друга частина)
Де, у яких вертоградах блаженства, в повільному плині
тих цвітокелихів росяних, де в пелюстковій тепліні
тихо достигли плоди утішання незнані? Ще доти,
поки на стоптаних луках злиденності їхні щедроти,
може, віднайдеш один. І дивуєшся раз-коло-разу
плодом, його величінню, цілющістю: не спромоглись
нині віднайдений плід відібрати у тебе одразу
ані захланна черва, ні птахи легковажні колись.
Де ті дерева, де янголи в пагіллі, де садівничі,
ті, уповільнені, ті, що плекали колись таємничі,
тихі дерева, що нас понесли, всечужінням налиті?
Чи не змогли ми, ніколи не певні, ми тіні, ми тьмяні,
несвоєчасно достиглі, щоразу в зів’ялім діянні,
знагла порушити щось незворушно байдуже у літі?
Між 15 і 19.2.1922, Замок Мюзо
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
7 – 8 лютого 2012 року, Київ
