СОНЕТ ХIV
(«Сонети до Орфея». Друга частина)
Гляньмо на квіти, що вірні земному, то квіти
дещицю нашої долі позичили, – там
нині в сумирному в’яненні їм шелевіти,
бути однині покутою їхньою нам.
Прагнення лету безмірні. То ми причавили
все надовкіл – там, де наша лежить вагота;
зморні навчителі вічно дитинної сили
там, де довіку дитинна пора золота.
Братиме хтось до глибинного снива однині
чавлені речі: і легітно йтиме, і жде
поза одміною інша одміна у днині.
Там, у цвітінні, йому величання готове,
новонавернений там у спорідненні, де
в павітрах луків сумирливі сестри й братове.
Між 15 і 17.2.1922, Замок Мюзо
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
5 лютого 2012 року, Київ
