СОНЕТ ХІІІ
(«Сонети до Орфея». Друга частина)
Кожне розстання лишай за собою, неначе
зиму, що нині відходить непізнано. Втім,
є поміж зим та одна, нескінченна, юначе
серце її не перейде в перетині тім.
Завше вмирай в Еврідіці, – аби проростання
зграйними струнами вгору незаймано йшло –
там, де звучанню постала постава остання,
там, де дзеленькнуло дзвінко розколене скло.
Будь – і водночас пізнай не-буття настанову,
передумову ширяння, пізнавану знову –
так, аби явлене щойно в тобі проросло.
Потім себе – там, де чуєм нечутну ясу ми,
там, де запаси природи, – до темної суми
радо зачисли і знищ незбагненне число.
Між 15 і 17.2.1922, Замок Мюзо
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
19 лютого 2012 року, Київ
