* * *
Тебе, мій скарбе, поночі, в імлі
заходжуюсь викопувати я.
Всі надміри злиденні й замалі
там, де краса несправджена твоя.
Недовідома стежка. Саме та,
що спізнає пустинний часоплин.
Ти всамотіле серце. Самота
спливає до віддалених долин.
Долонями скривавленими стрів
я піднебесні порухи вітрів,
як пагілля – безмежжя голубе.
Я з простороні всотую тебе,
немов тебе потрощено у сні,
в нестриманому відрухові тіні,
то, світе, розпорошення рясні,
ти з-понад зір у тихому падінні –
неначе ніжна злива навесні.
25.9.1901, Вестерведе
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
1 лютого 2012 року, Київ
