СОНЕТ ХХІV
(«Сонети до Орфея». Друга частина)
О, поривання до рухлої глини, веди!
Щонайдавнішим сміливцям ніхто не поможе.
Здавна затони містам – то всеблагосне ложе,
здавна у глеках по вінця олії й води.
Спершу богове – то начерки наші сміливі,
начерки наші винищує доля щочас.
Це незнищенне. Погляньте, в безмірному тливі
сміємо слухати те, що вже слухає нас.
Тисячолітнього роду запліднено лоно,
більшає в ньому прийдешня дитина, аби
нас потрясти перевершенням безцеремонно.
Так, ми відважні, ми просимо в часу своє.
Смерть мовчазлива, що дивиться з-поза габи,
нас позичає і завше у тім виграє.
Між 19 і 23.2.1922, Замок Мюзо
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
30 січня 2012 року, Київ
