* * *
Були часи неначе нічиї:
богове йшли, на них земля зважала,
Бог-Вітер гнув до вигину кружала
божественну дріаду, і лежала
весела німфа в кожнім ручаї.
Коли прийшла печаль до пастуха,
він обтинав подовжену тростину,
вона, ще не пізнавана й суха,
оплакала віддалину пустинну.
Нам дáно: доплітати у житті
те, що було розплетено допіру,
в дерева поринати потаймиру,
в одміненій джерельній марноті
постати духом доланого виру.
Щодалі ми примножувані в листі,
що ладне до загубленого йти;
ми завше там, де легшання божисті
у важчанні людської ваготи.
5.1.1914, Париж
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
27 березня 2012 року, Київ
