понеділок, 1 березня 2010 р.

ШАРЛЬ БОДЛЕР у перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. «МАНДРИ».


ШАРЛЬ БОДЛЕР
Charles Baudelaire
(1821 — 1867)
 
Шарль Бодлер (1821 — 1867) — французький поет, перекладач, літературний критик, теоретик мистецтва. Класик французької та світової літератури. Народився й помер у Парижі. Уславився збірками віршів «Квіти зла» та «Малі поезії в прозі».

Шарль Бодлер
МАНДРИ
З французької переклав Мойсей Фішбейн.

                                                             Максімові дю Кану

І

Для хлоп’яти, що дивиться карти й естампи,
Всі простори земні – це безмежжя надій.
О, цей світ неосяжний у променях лампи!
Ув очах спогадання – який він малий!

Ми рушаємо в путь, – душі сповнені люті,
Груди повні вогню і гіркої жаги,
Пливемо, до скінченності моря прикуті,
Власний безмір убгавши в його береги.

Хто тіка від підлот батьківщини своєї,
Хто від нуду оселі страшної, а ці –
Звіздарі, потонулі в зіницях Цірцеї,
Жíнки з усміхом владним на гожім лиці, –

Щоб не стати худобою, вийти на хвилі,
Щоб од простору, неба і світла п’яніть;
І сліди поцілунків зникають на тілі,
Що від сонць і льодів – наче тиснена мідь.

Але справжні мандрíвці не знають осмути
І пливуть задля того, щоб тільки пливти,
І, хоч долі фатальної їм не минути,
Правлять «повний вперед!» – хай не видно мети.

І химерною хмарою, наче у сниві –
Так про подвиги снять молоді вояки, –
Лине мрія про втіхи незнані, мінливі,
Що їм назви і досі не знайдуть віки.

II

Ми – о жах! – наче дзиґа чи куля, що скаче,
Що вальсує; отож і у снах без кінця
Нас Цікавість катує і котить, неначе
Злющий Янгол, що люто шмагає сонця.

Дивна доля: існуючи скрізь, безупинна
І невловна мета не існує ніде!
І несе заповітну надію Людина,
І, про спокій забувши, по спокій іде.

Наші душі – вітрильники ті, що по світі
Все шукають Ікарії пишні сади, –
Чути з палуби вигуки несамовиті:
«Щастя... слава... любов!» Пекло! Риф з-під води!

Що малий острівець – то країна жадана,
«Ельдорадо!» – дозорець вістує з містка,
І вирує фантазії оргія п’яна,
Щоб упертися вранці у твердь стрімчака.

О безумець, що кличе в химерні країни!
У кайдани його чи на дно – брехуна,
Що Америки нам відкриває щоднини?
Нам безодню гіркішою робить мана.

Так бродяга старий у кущах, у баюрі
Марить Раєм, намацує кýщі святі,
Бачить Капуї розкіш де хижі похмурі,
Ледь недогарок блимне йому в темноті.

III

Мандрівці дивовижні! В безмірній глибіні
Ваших зорів – шляхетні пригоди плавби.
Тож нехай перед нами постануть однині
Ваші спогади – зірні й етерні скарби.

Нам без пари й вітрил по світах мандрувати!
По напнутих полотнищах наших думок
Хай долинуть до наших в’язниць, поза ґрати,
Хай несуть виднокола, здолавши замок.

Що ви бачили?

IV

                         «Небо й небесні світила,
Що задивлені в хвилі й пустелі згори;
Та нудьга, як і тут, нас повсюди гнітила,
Мов жорстокі удари й жорстокі вітри.

Сяйво сонць на воді океанів лілових,
Сяйво міст у паланні вечірніх заграв
Нас огненно манили до обріїв нóвих,
У небесні простори, де блискіт заграв.

Найпишнішого міста зірчаста оково,
Не зрівнятися з чарами видив, які
В нагромадженні хмар постають випадково.
Нас бентежили завше жадання п’янкі!

– Владна втіха жаданню побільшує сили.
Давнє древо, жадання, ти радощі п’єш,
Стовбур товщав, конари твої загрубіли,
Дужим віттям ти сонця самого сягнеш!

Чи ростимеш ти довго, немов кипариси,
Чи з літами губитимеш сили навік?
Вам, братове, ці шкіци – від риски до риси,
Хто шукати прекрасне в далекому звик!

Грізних ідолів ми шанобливо вітали,
Де коштовності тронів – як розсипи зір,
Де так пишно палаци оздоблено й зали,
Що від мрії про них зубожів би й банкір;

І п’янливі для зору, небачені строї,
І жінок, що фарбують і зуби, й вуста,
І жонґлера в обіймах зміюки в’юнкої».

V

Ну, а далі, а ще?

VI

                          «О, простóто свята!

Не забудь головного – щодня, щогодини
Всюди бачили ми – від найнижчих щаблів
До фатальних висот життьової драбини –
Всім обридлу і вічну виставу гріхів:

Жінку, підлу рабиню, дурну й гордовиту,
Що готова довіку себе божествить;
Чоловіка, тирана, володаря світу
І рабині раба, що в багнюці лежить;

І катованих муки, і радощі ката,
І пропахчені кров’ю бенкети, і тих,
Кого влада п’янить, коли зла, біснувата
Й вічно бита юрба прославляє батіг;

Кілька схожих на нашу релігій, що всує
Пнуться в небо; і святість, що тіло своє
На гвіздках, батогами нещадно катує,
Та, немов на перинах, утіх зазнає;

Людський рід балакучий, що, вчувши свій геній,
Знавісніло верстає одміряну путь
І Творцеві погрожує в тузі шаленій;
«О, мій рівний, мій Господе, проклятий будь!»

І мудріших, закоханих у Божевілля,
Що з неволі тікають в оманливий світ,
У безмежний туман наркотичного зілля!
– Ось про кулю земну вікопамятний звіт».

VII

Так ми плинемо, в мандрах єдине пізнавши, –
Ми незмінно знаходимо власні сліди.
Світ подібний до нас: вчора, завтра і завше
Це – оаза жахів у пустелі нуди!

Залишитись? Лишайсь. Коли кличе дорога,
Покидай свою пристань, шукай далини.
Так сховатися прагнуть од ворога злого.
Час – імення йому. Є, проте, бігуни

Безупинні, до Вічного Жида подібні,
До апостолів; флоту всієї землі
Їм замало для втечі; а інші, несхибні,
Вміють ворога вбити у власнім кублі.

Та як він вже на карк нам наступить тікаєм,
Повні віри, і знову – «вперед!» – як у дні,
Коли ми вирушали, і снили Китаєм,
І волосся – на вітрі, і зір – в далині;

В море Пíтьми йдемо, у простори бездонні,
Радо й вільно, торкаючись легко води.
Чуєш – хори бринять, чарівні й похоронні:
«О, як пахне тут лотос! Пливіть-но сюди!

Тут плоди достигають такі соковиті, –
Їх жадали давно ваші спраглі серця;
Спийте дивну солодкість безмірної миті
Цього півдня, якому не буде кінця!»

Голос привида в інших такого немає;
Свої руки Пілад простягає нам. «Час
Освіжити серця то Електра чекає!» –
Чути поклик тієї, що надила нас.

VIII

Капітане старий, Смерть! Напнімо вітрило!
Нам докучив цей край! Смерте, час вирушать!
Коли небо і море – мов чорне чорнило, –
Серед мороку наші серця променять!

Дай нам сили – налий нам своєї отрути!
Ми жадаєм – це полум’я в мозку живе –
Рай чи Пекло – байдýже – в безодню пірнути,
У Незнаного хлань, щоб зустріти нове.

© З французької переклав Мойсей Фішбейн.

____________________
Максім дю Кан (1822 – 1894) – французький прозаїк.

Цірцея (Кіркея) – у грецькій міфології чарівниця, що привабила Одіссея під час його мандрівки, а супутників Одіссеєвих обернула на свиней. У переносному значенні: приворожлива жінка.

Вічний Жид (Агасфер) – леґендарний єврей, засуджений Богом на довічне блукання світом.