Rainer Maria Rilke
(4.12.1875, Прага — 29.12.1926, Вальмонт, Швейцарія)
Райнер Марія Рільке
Поезії в перекладах Мойсея Фішбейна
Rainer Maria Rilke
Gedichte
ОЛИВОВИЙ САД
Він підіймався вгору між олив
невидний, сірий, він у сірім листі
чоло, припале пилом, похилив,
занурив у долоні попелисті.
По всьому це. Кінець. Я мушу йти,
сліпма торкати куряву негожу,
велиш казати, що існуєш Ти,
а я Тебе надибати не можу.
Надибати не можу. Ні в собі,
ні в камені не можу, ні в юрбі.
Не можу. Я самотній, далебі.
В людськóму сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О стид напоготів...
Відтак розкажуть: янгол прилетів.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,
шелéснула оливинами, учні
неподалік поснули невідлучні.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.
Звичайна ніч, нітрохи не відмінні
від неї сотні інших, онде пси
дрімотні в незворушному камінні.
Ах, ця скорботна, що чекає нині
повернення ранкової роси.
Бо вже ні янгол, ні великі ночі
до цих молінь не вернуться, бо вже
самозагублених ніхто не вбереже,
бо їм чужі напучування отчі
і мáтерине лоно їм чуже.
Париж, травень – червень 1906
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
28 липня – 4 серпня 2002 р., Erding
Der Ölbaumgarten
Er ging hinauf unter dem grauen Laub
ganz grau und aufgelöst im Ölgelände
und legte seine Stirne voller Staub
tief in das Staubigsein der heißen Hände.
Nach allem dies. Und dieses war der Schluss.
Jetzt soll ich gehen, während ich erblinde,
und warum willst Du, dass ich sagen muss,
Du seist, wenn ich Dich selber nicht mehr finde.
Ich finde Dich nicht mehr. Nicht in mir, nein.
Nicht in den andern. Nicht in diesem Stein.
Ich finde Dich nicht mehr. Ich bin allein.
Ich bin allein mit aller Menschen Gram,
den ich durch Dich zu lindern unternahm,
der Du nicht bist. o namenlose Scham...
Später erzählte man, ein Engel kam - .
Warum ein Engel? Ach es kam die Nacht
und blätterte gleichgültig in den Bäumen.
Die Jünger rührten sich in ihren Träumen.
Warum ein Engel? Ach es kam die Nacht.
Die Nacht, die kam, war keine ungemeine;
so gehen hunderte vorbei.
Da schlafen Hunde, und da liegen Steine.
Ach eine traurige, ach irgendeine,
die wartet, bis es wieder Morgen sei.
Denn Engel kommen nicht zu solchen Betern,
und Nächte werden nicht um solche groß.
Die Sich-Verlierenden lässt alles los,
und die sind preisgegeben von den Vätern
und ausgeschlossen aus der Mütter Schoß.
Rainer Maria Rilke, Mai/Juni 1906, Paris
КАРУСЕЛЬ
Jardin du Luxembourg
Кружляє дах, і тінь його кружля,
сповільнено кружляє кружина,
йде колами країна мандрівна,
строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них – лошиця запряжна,
така ж баска, гаряча й норовлива,
за ними палахтить левина грива,
і часом видно білого слона.
А онде олень, він достоту мчить,
неначе в лісі, хоч сідло на ньому
й мале дівчатко, вбране у блакить.
Вхопилося за гриву, ще не звикло
малятко, на якому білина,
що лев реве і люто шкірить ікло.
І часом видно білого слона.
Летять на конях колами дівчата,
і задорослі погляди чаїні
десь поза колом, десь у далечіні,
там, де потойбіч тайна непочата, –
І часом видно білого слона.
І все летить і гасне потаймиру,
і крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
і профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
сліпуча і змарнована для виру
сліпої та задиханої гри.
Париж, червень 1906
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
Осінь 1996 р, Altenerding
Das Karussell
Jardin du Luxembourg
Mit einem Dach und seinem Schatten dreht
sich eine kleine Weile der Bestand
von bunten Pferden, alle aus dem Land,
das lange zögert, eh es untergeht.
Zwar manche sind an Wagen angespannt,
doch alle haben Mut in ihren Mienen;
ein böser Löwe geht mit ihnen
und dann und wann ein weißer Elefant.
Sogar ein Hirsch ist da, ganz wie im Wald,
nur dass er einen Sattel trägt und drüber
ein kleines blaues Mädchen aufgeschnallt.
Und auf dem Löwen reitet weiß ein Junge
und hält sich mit der kleinen heißen Hand
dieweil der Löwe Zähne zeigt und Zunge.
Und dann und wann ein weißer Elefant.
Und auf den Pferden kommen sie vorüber,
auch Mädchen, helle, diesem Pferdesprunge
fast schon entwachsen; mitten in dem Schwunge
schauen sie auf, irgend wohin, herüber -
Und dann und wann ein weißer Elefant.
Und das geht hin und eilt sich, dass es endet,
und kreist und dreht sich nur und hat kein Ziel.
Ein Rot, ein Grün, ein Grau vorbeigesendet,
ein kleines kaum begonnenes Profil -.
Und manchesmal ein Lächeln, hergewendet,
ein seliges, das blendet und verschwendet
an dieses atemlose blinde Spiel . . .
Rainer Maria Rilke, Juni 1906, Paris
* * *
Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
ти камінь, що не вкублиться ніде,
ти прокажений, мавши калатало,
ти той, що з ним навколо міста йде.
Твоє ніщо це те, що має вітер,
і славою не вкрита нагота;
сирітську одежинку час не витер,
вона, прегарна, досі пригорта.
Ти бідний, наче зарід, наче плід,
задушений у стегнах ніжнородих:
дівча вбиває в лоні перший подих,
бо зародові дихати не слід.
Ти бідний; наче прóливні зугарні
напровесні, що ринули на дах,
і наче у довічній буцегарні
непогамовні подуми невдах.
І наче хворі, що лягли інакше
і вже щасливі; наче квіти в голій
жорстві, на вітровищі, поміж колій;
як повна сліз долоня, бідний ти...
Що проти тебе та замерзла птиця,
той пес, який шалено зголоднів,
ті, хто спромігся самозагубиться,
і та скорбота звіра, де ступиця
і звір забуті на багато днів?
І вся жеброта, зморена і зморна,
щó проти тебе у твоїй судьбі?
Вона – дрібні камінчики, не жорна,
та змеле дрібку борошна собі.
Ні крихітки, ні дещиці, ні тіні,
злидарське рам’я хто ще залата;
трояндо злиднів у цвітінні,
ти в сонячнім палахкотінні
сяйна лелітка золота.
Ти є безрідник, ти в пустинні,
тебе відринули світи:
не залегкий. Ти виєш у хуртечі.
Ти наче арфа, той ламає плечі,
хто в це звучання хоче увійти.
Віареджо, 13 – 20 квітня 1903
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
14 – 23 серпня 2002 р., Erding
Du bist der Arme, du der Mittellose
Du bist der Arme, du der Mittellose,
du bist der Stein, der keine Stätte hat,
du bist der fortgeworfene Leprose,
der mit der Klapper umgeht vor der Stadt.
Denn dein ist nichts, so wenig wie des Windes,
und deine Blöße kaum bedeckt der Ruhm;
das Alltagskleidchen eines Waisenkindes
ist herrlicher und wie ein Eigentum.
Du bist so arm wie eines Keimes Kraft
in einem Mädchen, das es gern verbürge
und sich die Lenden presst, dass sie erwürge
das erste Atmen ihrer Schwangerschaft.
Und du bist arm: so wie der Frühlingsregen,
der selig auf der Städte Dächer fällt,
und wie ein Wunsch, wenn Sträflinge ihn hegen
in einer Zelle, ewig ohne Welt.
Und wie die Kranken, die sich anders legen
und glücklich sind; wie Blumen in Geleisen
so traurig arm im irren Wind der Reisen;
und wie die Hand, in die man weint, so arm...
Und was sind Vögel gegen dich, die frieren,
was ist ein Hund, der tagelang nicht fraß,
und was ist gegen dich das Sichverlieren,
das stille lange Traurigsein von Tieren,
die man als Eingefangene vergaß?
Und alle Armen in den Nachtasylen,
was sind sie gegen dich und deine Not?
Sie sind nur kleine Steine, keine Mühlen,
aber sie mahlen doch ein wenig Brot.
Du aber bist der tiefste Mittellose,
der Bettler mit verborgenem Gesicht;
du bist der Armut große Rose,
die ewige Metamorphose
des Goldes in das Sonnenlicht.
Du bist der leise Heimatlose,
der nichtmehr einging in die Welt:
zu groß und schwer zu jeglichem Bedarfe.
Du heulst im Sturm. Du bist wie eine Harfe,
an welcher jeder Spielende zerschellt.
Rainer Maria Rilke, 18.4.1903, Viareggio
ОСІННІЙ ДЕНЬ
Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
понад полями вивільни вітри.
Звели плодам зливатися в одно,
дай цим плодам ще дві спекотні днини,
дай стиглости, солодкі крапелини
дай обернути на важке вино.
Бездомний вже не матиме житла.
Самотній завше буде в самотині,
писатиме листи свої осінні,
брестиме там, де жовта кушпела
оповила алеї безгомінні.
Париж, 21 вересня 1902
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
Осінь 1996 р., Altenerding
Herbsttag
Herr, es ist Zeit. Der Sommer war sehr groß.
Leg deinen Schatten auf die Sonnenuhren,
und auf den Fluren lass die Winde los.
Befiehl den letzten Früchten, voll zu sein;
gib ihnen noch zwei südlichere Tage,
dränge sie zur Vollendung hin, und jage
die letzte Süße in den schweren Wein.
Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.
Wer jetzt allein ist, wird es lange bleiben,
wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben
und wird in den Alleen hin und her
unruhig wandern, wenn die Blätter treiben.
Rainer Maria Rilke, 21.9.1902, Paris
«Плоть кричит!» Це з чеховської «Палати № 6». Але мені здається, то про Дон Кіхота. Коли він написав листа на оборону заарештованого шістдесятника, його виключили зі Спілки письменників. Усі грубезні томища спілчанських функціонерів, разом узяті, не варті й рядочка Донкіхотового перекладу. Весь їхній «пролетарський інтернаціоналізм» з антисемітськими анекдотами по кулуарах не вартий його світлої любові до України. Він ніколи не казав мені про свою любов до євреїв, як не казав поетові й перекладачеві Геннадієві Айґі про любов до чувашів, а росіянам — про любов до росіян. Подібно до п'яничок, що б'ють себе кулаком у груди з криком «я тєбя уважаю!», лише ті присягаються у вічній любові до твого народу, хто відчуває власну провину й власну меншовартість. Дон Кіхот не має ні почуття провини, ні почуття меншовартості. Його національна гідність (отже, й повага до інших націй) сягає таких вершин, що я іноді відчував себе й Дон Кіхота представниками однієї нації. Не певен, чи є хтось із євреїв ближчий і дорожчий мені за Дон Кіхота.
Наступного дня я одержав листа від Патріарха. «Ви український поет, пам'ятайте це. Я вірю в Вас, у Ваш хист, у Ваше слово, і ніщо мою віру не зможе захитати». Спасибі вам, мій сивий батьку! Як вчасно прийшов тоді ваш лист! 
То був лютий 1972 року.
