неділя, 6 грудня 2009 р.

Мойсей Фішбейн. «ВІДСТАНЬ ПІЗНАННЯ»


Мойсей Фішбейн

ВІДСТАНЬ ПІЗНАННЯ

Цей текст написано в Єрусалимі 30 років тому — в січні 1980 року. То був перший рік моїх багаторічних — майже чверть століття — закордонних мандрів. Перші десять років із них — мої "дєсять лєт бєз права пєрєпіскі": я не міг ні писати, ні дзвонити до друзів в Україну. Лише одного разу — наприкінці 1979-го — зателефонував товаришеві. Його одразу ж викликали до КДБ. Відтак я вже не дзвонив і не писав. Тоді я гадав, що ця подорож закордоном — довічна, що України мені вже не бачити ніколи — до скону, до смерті, до труни, до домовини. Дякувати Богові, сталося не так. А тоді... Ще були живі Микола Платонович Бажан, Микола Олексійович Лукаш — я не міг навіть згадати в своєму тексті їхніх імен. Тому назвав їх іменами вигаданими: М. П. Бажан Патріарх, М. О. Лукаш Дон Кіхот (так нашого великого перекладача не без підстав називали у вузькому колі друзів). Заарештований шістдесятник — це літературознавець і критик (нині академік НАН України) Іван Михайлович Дзюба. 1980 року цей текст був опублікований у журналі "Сучасність", що його головним редактором тоді був великий славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і мистецький критик, професор Гарвардського  та Колумбійського університетів Юрій Шевельов. Саме Юрій Володимирович запропонував мені написати ці спогади. Тут їх подано без змін.

МФ 
        

     Не знаю, як визначити те, що трапилося зі мною. Імміграція? Так. Еміграція? Так. Я єврей. Народився в Україні. Пишу українською. Мої друзі українці називали мене — цілком щиро! — українським поетом і перекладачем. Я погоджувався. Потім почав заперечувати: «мабуть, не український, а україномовний». Але дефініція не міняє суті. Дехто з моїх знайомих євреїв суворо запитував — «чому саме українською?»; дехто, поблажливо прощаючи моє «дивацтво», знизував плечима; дехто вистрілював у мене повний набій власної «поінформованості» (від погромів Богдана Хмельницького до сучасного антисемітизму) і в найкращому разі не називав запроданцем. У мене чудові друзі, і я тішився тим, що жоден із них — ні українець ні єврей — не поставив мені такого запитання.

     І мама, й батько мої — євреї. Мамина рідня — з Миколаївщини. Бабуся (мамина мама) розмовляла зі мною українською. Мама до війни викладала в школі українську мову та літературу. Її перший чоловік, українець Олекса Свирса (також шкільний учитель), помер від поранень у фронтовому шпиталі. Батько мій — з єврейського містечка в Бессарабії. Його рідні, його перша дружина загинули в нацистських концтаборах. А він був на фронті. До 1940 року не знав жодного слова ні українською, ні російською. Вихований у традиційному єврейському дусі, батько й мені — краплинами, крихітками — передавав своє єврейство. Я відчував причетність до двох культур. Але ж єврейська була майже недосяжна. Я почав писати українською.

     Чорного 1972 року випало мені перебратися з Чернівців до Києва. Рік тотального українського погрому. Зденаціоналізовані істоти нищили культуру України. Били по живому. До синців. До крові. Арешти, арешти... Здавалося, їм не буде кінця. Кого заарештовано, кого виключено, кому заборонено друкуватися... Нескінченні «чорні списки»... На всесоюзному телебаченні українських пісень співав Дмитро Гнатюк, українського гопака виконували професійні та самодіяльні ансамблі, Андрій Сова в Москві читав українською жарти Глазового, ресторанні співаки захлиналися «Червоною рутою». Під цей стилізований естрадний акомпанемент нищили культуру народу. Фарисеї у хромових чоботях та в цивільному. За рік — вже 1973-го — в армії, на китайському кордоні, п'яний прапорщик кричав мені: «Что, слишком умный? Образованный? Я с тебя это выбью!» І вибивав. А потойбіч озера Ханки стояло китайське військо. А радянські газети писали про хунвейбінів, про нищення китайської інтеліґенції, китайської культури.


     (1933 рік. Моя двадцятирічна мама — вчителька української мови та літератури в сільській школі на Миколаївщині. Додатково її «навантажили» уроками співів. На дітей моторошно дивитися. Попухли з голоду. В очах недитяча байдужість. Засинають на уроках. Буває, що й не прокидаються. А за шкільною програмою — співи. Співи! Весною почали їсти траву. Йшли на цвинтар — на цвинтарях завжди пишне зело.
     Сусідський хлопчик вийшов з хати. Ледь доплентався до цвинтаря. Знесилений, упав у траву. Мати чекає — нема. Почала шукати. Знайшла-таки. Раптом побачила — когось ховають. Підводить хлопчика, тягне за руку:
     — Синочку, он ховають когось. Уже й могилка готова є. Ходім, я тебе туди покладу. Все одно тобі не жити. Я скоро помру, хто ж тебе тоді поховає?
     Ледве люди відборонили дитину. За кілька днів померли і мати, й хлопчик. Люди їх поховали.
    Скільки ж їх, трагічних безіменних горбочків в Україні? Забутих. Незабутніх. Коли ж судитимуть катів? Коли?)


      «Плоть кричит!» Це з чеховської «Палати № 6». Але мені здається, то про Дон Кіхота. Коли він написав листа на оборону заарештованого шістдесятника, його виключили зі Спілки письменників. Усі грубезні томища спілчанських функціонерів, разом узяті, не варті й рядочка Донкіхотового перекладу. Весь їхній «пролетарський інтернаціоналізм» з антисемітськими анекдотами по кулуарах не вартий його світлої любові до України. Він ніколи не казав мені про свою любов до євреїв, як не казав поетові й перекладачеві Геннадієві Айґі про любов до чувашів, а росіянам — про любов до росіян. Подібно до п'яничок, що б'ють себе кулаком у груди з криком «я тєбя уважаю!», лише ті присягаються у вічній любові до твого народу, хто відчуває власну провину й власну меншовартість. Дон Кіхот не має ні почуття провини, ні почуття меншовартості. Його національна гідність (отже, й повага до інших націй) сягає таких вершин, що я іноді відчував себе й Дон Кіхота представниками однієї нації. Не певен, чи є хтось із євреїв ближчий і дорожчий мені за Дон Кіхота.
     Якось Дон Кіхот розповів мені: він звернувся до продавщиці українською, і якийсь чоловік гаркнув йому: «Ишь, разговорился! Ты не во Львове, чтоб на этом языке говорить!» Це відбувалося в центрі Києва! Я уявив себе на місці Дон Кіхота, і мені стало страшно. Що з того, що Дон Кіхот почув це від якогось міщуха, обивателя, зденаціоналізованого негідника, а не від інтеліґента, не від справжнього представника російського народу! Він почув це в Києві, в столиці України, він, людина, що знає два десятки мов, він почув це про свою рідну, українську! Бувало, його виправляли на вулиці: «Собака — не "он", а "она"». І йому залишалося, посміхнувшися, відповісти: «У вас, може, й "вона", а в нас — "він"». Хочу зауважити: збиткуються з української мови іноді не лише ті росіяни, що вважають Україну своєю колонією, а, на жаль, і деякі українці, чи то колишні українці. Здебільшого це ті, хто з передмістя перебрався до міста, їм здається, що городянинові не личить балакати українською, що українська мова «груба й не модна»: навіть високопоставлені товариші на всіх зборах, на всіх з'їздах і пленумах читають за цидулкою по-російському. І починають вони кпити з рідної мови. І вже можна почути від них: «Ах, девушка, какая ж вы упйортая!» або «Света, сматры, как я ныраю!» Тут із них глузують росіяни. І, щоб самоствердитись, колишні селюки збиткуються з того, хто розмовляє українською.
     Люди без мови, люди з відламаним корінням. Мій прапорщик Слись соромився того, що він українець. Коли в нього народився син, він казав усім, що віддасть хлопчика тільки до російської школи. Під час передислокації нашого батальйону на Далекий Схід у скутому красноярськими морозами ешелоні я привітав його з днем народження Шевченка. Він брутально вилаявся — мовляв, його більше цікавить день народження власної жінки чи кума, ніж Шевченків. Українську мову він поступово забував, а російської так і не навчився. На українців казав «хохли», на неслов'ян — «чурки»... Надудлившись, затягнув мене до каптьорки: «Ти думаєш, що ти украйнскій поет? Ти єврейська морда! Згною!»
     Наступного дня я одержав листа від Патріарха. «Ви український поет, пам'ятайте це. Я вірю в Вас, у Ваш хист, у Ваше слово, і ніщо мою віру не зможе захитати». Спасибі вам, мій сивий батьку! Як вчасно прийшов тоді ваш лист!
     Мої українці, мої друзі, вони завжди підтримували мене. Завжди. І тоді, коли серце їм стискав інфаркт, і тоді, коли воно стискалося від болю, який не фіксується жодним кардіографом, коли вже не було чим дихати, коли вони самі лежали, звалені з ніг черговою антиукраїнською кампанією... Вони завжди знаходили сили, щоб посміхнутись мені.
     — Ну, Дон Кіхоте, як там, в опозиції?
     — Та яка опозиція... Я лежу. «Лежу» через «е», а не через «и».
     Коли я виїздив до Ізраїлю, вони, знаючи мій настрій, бажали мені єдиного: знайти душевний спокій. Боюся, що це їхнє побажання вже ніколи не справдиться.

     Леонідові Соломоновичу Первомайському про мене розповів Патріарх. Дехто з моїх друзів досі негативно ставиться до Первомайського, не може пробачити йому деяких виступів і того «осназівського настрою»*, що його поет мав замолоду. Дехто навіть намагався переконати мене, буцімто Первомайський мало не з дитинства мав неприязнь до України, до її історії, до будь-яких проявів української національної самосвідомості.
     Передавши мені запрошення Первомайського, Патріарх сказав:
     — Підіть до нього. Познайомтеся. Почитайте йому свої вірші й переклади. Тільки дивіться, не дуже песимістичні — досить йому й власного песимізму.
     То був лютий 1972 року.
     Первомайський слухав мене із заплющеними очима. Він напівлежав на дивані, зіпершись на лікоть і поклавши голову на долоню (його улюблена поза). Обличчя переоране зморшками, під очима — темні, також у зморшках, мішки. Він багато курив — може, це щоденні дві пачки «Столичних» і спричинили його наглу й передчасну (чи буває вона вчасною?) смерть?
     Того вечора я вперше почув про нову ґенерацію українських поетів, про модерну українську поезію. Того вечора він захопив мене своєю ерудицією, тонким відчуттям поезії, малярства, музики. Я бачив перед собою мудрого, але втомленого, страшенно втомленого чоловіка — то була втома не одного дня, а багатьох років. Мені пощастило: я спочатку познайомився з ним шістдесятичотирилітнім, а вже відтак прочитав його ранні «осназівські» вірші. Він подарував мені своє «Древо пізнання», підписав: «Мойсеєві Фішбейну на довгу дорогу в поезії» (хто ж із нас обох тоді знав, що ця дорога буде довгою передусім географічно?). Вже прощаючись, запропонував перекладати поезії Гайне для редаґованого ним чотиритомника (кілька моїх перекладів з'явилися згодом у першому томі, що його Леонід Соломонович устиг зредаґувати). Потім я часто бував у нього — і в Києві, на вулиці Коцюбинського, і на дачі в Ірпені. Наприкінці свого життя він багато що почав розуміти, бачити (а може, розумів і бачив раніше, але, вихований у вогкому льосі 1930-х, 1940-х, 1950-х років, не дозволяв собі широко розплющити очі, щоб не осліпнути?). Про це свідчать і його останні, мудрі й прозорі, книжки — «Уроки поезії», «Древо пізнання», посмертно видана збірка «Вчора і завтра». Вони разюче відрізняються від його ранніх, «осназівських», опусів, від його нудних поем 1940-х років. У Первомайського є чудова п'єса — «Вчитель історії, або Відставний солдат на одній нозі» — на мою думку, один із найкращих його творів.
     В останній рік свого життя він часто повторював мені одну фразу: «Ви ще нічого не знаєте, молодий чоловіче, ви ще нічого не знаєте...» Про що йшлося? Про те, що діється довкола? Про його близьку смерть (мабуть, він відчував її наближення)? Тепер можна хіба здогадуватися.
     — Ми жили з Леонідом Соломоновичем в одному будинку, — розповіла мені якось Тамара Коломієць, — так хотілося з ним поговорити, але я не наважувалася зайти до нього, ба навіть потелефонувати. Чомусь боялася його. Мені здавалося, що він такий неприступний, такий замкнений, такий суворий. Ми тільки віталися. Живучи в одному будинку, так і не поговорили.
     Ота суворість, і замкненість, і неприступність були суто позірні. Про це знали не лише його друзі. Це відчули й ті, хто не був з ним особисто знайомий, ніколи з ним не бачився. До останніх днів Первомайський листувався з Мирославою Шумляківською. Ця дівчина (здається, з Волині), що працювала прибиральницею, надіслала якось Леонідові Соломоновичу жмуток своїх віршів. Вони так і не зустрілися ніколи, але Первомайський постійно писав їй, давав поради, підтримував, не випускав її з поля зору.
     Коли видавництво «Молодь» попросило його прорецензувати рукопис першої поетичної збірки зовсім юного тоді Бориса Корнієнка, він написав не звичайну рецензію, та ще й з загальноприйнятою кінцівкою — «посилити громадянське звучання», — а чудовий есей про творчість молодого поета. Коли вийшла книжка — цю рецензію було вміщено в ній як переднє слово. Я майже переконаний: якби не рецензія Первомайського, верлібри Корнієнка не побачили б світу. Леонід Соломонович помер. З Корнієнком вони так і не зустрілися.
     Вже після тяжкої операції на легенях, за кілька місяців до смерті Леонід Соломонович прочитав у «Вечірньому Києві» статтю «Паперові квіти поезії». Підпис — Мусій Богуцький. То була стаття про нього. То був погром. Чорносотенці, маючи дозвіл (чи вказівку?) «згори», били смертельно хворого поета. Друзі заспокоювали Первомайського. У відповідь він тільки посміхався:
     «Дурниці, мене цим не візьмеш, я й не таке бачив». То правда, він бачив не таке. Страшніше. Набагато.

     Улітку 1973-го в Ірпені Первомайський признався мені, що досі не уявляє собі свого читача. Потім сказав, що вже років зо два нічого свого не пише, лише редаґує та перекладає (тоді саме вийшла збірка поезій Війона в його чудових перекладах). То була містифікація. Він писав до останнього дня, до останнього подиху, «Вчора і завтра» — збірка поезій, написаних в останній рік життя, написаних поетом, який знав, що скоро помре. («Наближається срібний автобус, залишається мало часу» — це з його попередньої книжки...)

     ...На засніженому цвинтарі бубоніли промовці. Знов переповідали поетову біографію — дієслова, звичайно ж, у теперішньому часі: «вступає», «видає», «одержує»... Ні слова про те, як цькували. Щось промимрив за цидулкою Збанацький. Друзі стояли осторонь. Мовчки. Коли труну засипáли землею, Патріархова дружина торкнула чоловіка за рукав, запитала поглядом: «Може, відійдеш?» Він похитав головою: «Ні». І залишився. До кінця.

     За кілька літ по тому я запитав Патріарха:
    — Як Первомайський, знаючи, що от-от закінчиться життя, міг так і стільки писати, так сумлінно римувати? Що це — інерція чи сила духу?
     — Сила духу, — відповів Патріарх.

     «Літературна Україна» готувала жалобний номер. Мені подзвонили з редакції: «Ми знаємо, що ви були в близьких стосунках із Первомайським. Чи не напишете жалобного вірша для нас? Піде прямо в номер». Я не вмію писати «на злобу дня». Чи не думають вони, що подібними «жалобними віршами» треба запасатися заздалегідь, ще за життя своїх друзів? Я згадував Леоніда Соломоновича. Пригадалася його розповідь про те, як важко народжуються в нього вірші, як ночами його мучать, крутять, ламають слова, а ті рівні рядки, що згодом лягають на папір, — то результат страшних безсонних ночей. Він казав мені: поезія — це душа, це праця душі. «Літературна Україна» не надрукувала вірша, що його я тоді написав:

ПОЕЗІЯ

                  Пам'яті Леоніда Первомайського

З далеких захмарених цáрин —
нестримно — назустріч мені —
як той вузькоокий татарин
на оскаженілім коні —
повісмами білими грива —
крізь темряву дику століть —
в своєму шаленстві щаслива —
захмарена темрява мчить —
невпинна — первісна — жорстока
жахна — неминуча — важка —
сліпа — і таки вузькоока —
подібна до кочовика —
і нищить — і трощить. А зрана
в печальних очах дикуна:
незаймана і невблаганна
повсюди лежить білина.

____________________
* Осназ — «части особого назначения» (рос.), спецзагони, сформовані для боротьби з «контрреволюційними силами».

1980 рік, Єрусалим