понеділок, 8 лютого 2010 р.

ОЛЕНА ДОБРОВОЛЬСЬКА. Художнє оформлення книги «РАННІЙ РАЙ». ІВАН ДЗЮБА. Вступна стаття до книги.


Олена Добровольська

ХУДОЖНЄ ОФОРМЛЕННЯ
КНИГИ «РАННІЙ РАЙ»

ФРАҐМЕНТ СУПЕРОБКЛАДИНКИ

СУПЕРОБКЛАДИНКА

ПАЛІТУРКА

ШМУЦТИТУЛИ

РОЗДІЛ «ПОЕЗІЇ»

РОЗДІЛ «ПЕРЕКЛАДИ»

РОЗДІЛ «ДИВНИЙ САД»
Поезії для дітей

РОЗДІЛ «ПРОЗА»

РОЗДІЛ «ЕСЕЇ»

РОЗДІЛ «АБ-СУРДОКАМЕРА»

РОЗДІЛ «АФЕРИЗМИ»

********************

Іван Дзюба
ВІРА В ПОКЛИКАНІСТЬ
(вступна стаття до книги «Ранній рай» – Київ, 2006)

Ця книга Мойсея Фішбейна – дивовижна, унікальна, вона, безумовно, ввійде в золотий фонд української літератури.

Про нього як про Поета з Божої ласки я писав ще десять літ тому.

Мойсей Фішбейн прискіпливо-вимогливий до себе, його продуктивність має не кількісні, а якісні виміри. Його вірші (серед них немає жодного пересічного чи випадкового!) відтворюють драматичну духовну напругу поета, який поєднав у собі безмежну поглинутість буттям України з генетичним кодом, пам’яттю єврейської долі. Його поезія – немовби зустріч українського та єврейського світів, з їхнім трагізмом і пафосом. Україна і Ізраїль, ці дві батьківщини, до яких Мойсей Фішбейн звернений усім єством і яким не може не належати, постійно взаємодіють у його поезії, але не так своїми поверхневими реаліями, як своїми символами й міфами, тобто на найвищому рівні поетичної узагальненості, ущільненості поетичної мови. Недарма крізь його поезію лейтмотивом проходять сакральні образи Ріки (Дніпра) і Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), Києва і Єрусалиму, а біблійна високість мови просякнута українською сердечністю й широтою емоційних вібрацій. У поезії Мойсея Фішбейна – Україна, але не так у її конкретно-побутовій окресленості, як Україна духовна; Україна людини кінця ХХ – початку ХХІ століть з її екзистенціальною мукою; людини, в якій озиваються глибини прачасу і дух якої спрямований у надземні сфери. Мойсей Фішбейн належить Україні, але має й інший вимір – біблійний, єврейський, і це робить його ще чутливішим до України, до української духовності, до української мови.

У Мойсея Фішбейна не тільки бездоганний мовний слух, конгеніальне відчуття українського слова, а й часом зухвала віртуозність, щедра й запальна гра зі словом, зі звуком… Специфічно виявилося це в циклі сатиричних та іронічних віршів-бурлесків "Аб-сурдокамера". Тут Мойсей Фішбейн сяйнув іншою гранню свого таланту – як доскіпливий спостережник нашого суспільного життя і в’їдливий, дошкульний сатирик.

Його вірші для дітей зачаровують своєю вигадливістю (адекватною спонтанній дитячій), своєю добротою й гумором, – а справжнім героєм їх (як, зрештою, і "головним героєм" усієї його поезії) є українське слово, українська мова, невичерпна у своїх смисловиражальних і звукоігрових можливостях. (А водночас вона в нього прозора, і весь Фішбейн у поезії тяжіє до неокласичної строгості).

Отой геній української мови благословив Мойсея Фішбейна, як колись Миколу Лукаша і Григорія Кочура, на натхненні переклади поетів інших літератур. У нього органічно зазвучали українською і Бодлер, і Целан, і Бялік, і Рільке…

Книга увінчується кількома прозовими етюдами, серед яких блискучий, з розкішною іронією і щирим смутком та любов’ю, спогад про Чернівці, про Київ, про близьких людей…

Мойсей Фішбейн почав друкуватися наприкінці 60-х років минулого століття. Його талант прозірливо поцінував і підтримав Микола Бажан; з увагою поставився до молодого поета Леонід Первомайський; багато важили для Мойсея Фішбейна прихильність і довіра Миколи Лукаша та Григорія Кочура, які гідно оцінили магію його слова (і в яких він плідно навчався). Про цих корифеїв української культури Мойсей Фішбейн зберіг вдячну пам’ять, засвідчену і в цій книзі.

Попри підтримку багатьох діячів української культури, за умов ідеологічного терору 70-х років Мойсей Фішбейн змушений був еміґрувати з СРСР. Цей час був сповнений для нього надій і безнадії, творчої праці й мук поетичного слова, а над усім цим виростала крижаною горою ностальгія. Мойсей Фішбейн зрозумів, що не може жити без України. Не один рік пішов на те, щоб вирішити питання про спосіб повернення в Україну: адже треба було десь і за щось жити. І ось його мрія здійснилася: він повернувся в Україну.

Книга, яку тепер одержує читач, – найоб’ємніша з усіх Фішбейнових книжок і найповніше репрезентує його творчість. Повернення в Україну немовби утвердило його ще більше в суверенності його поетичного голосу. Той діапазон роздумів, що окреслився в 90-і роки, на зламі століть (тисячоліть!), і набрав есхатологічного характеру ("на порозі Катастрофи"), в поезіях останніх років, створених уже в Україні, в атмосфері її здійснюваного, але не здійсненого катарсису, – перейнято наростанням потреби говорити до "позанебесного Отця". Таке звертання припустиме й не сприймається як суєтне й блюзнірське лише тоді, коли поет чує його, "позанебесного Отця", присутність у світі своїх тривог. Фішбейн цю присутність чує. Причетність до подій в Україні останніх років дала йому таке переживання української долі, в якому відлунюють "горні вісті" всій "недонаверненій землі". І два кличі надії: "Судú" і "Спасú". Біблійне.

Але есхатологічні тривоги – це лише один полюс бачення й переживання світу в Мойсея Фішбейна. На другому ці тривоги постають перед судом "практичного розуму" (кантівського?) чи, радше, здорового глузду, вища концентрація якого – в іронії та сарказмі: це єдино можлива реакція на апофеоз абсурдів життя. Особливо плодоносне на ці абсурди наше, українське, політичне та навколополітичне життя з його невтомними героями. Їх ми й побачимо у Фішбейновій "Аб-сурдокамері", що збагачується з кожним роком і переростає у свого роду енциклопедію наших ні з чим не зрівнянних дивовиж. (А втім, вони – своєю чергою, всього лише історичне відлуння тих чудасій радянщини, про які Фішбейн щедро нагадує в убивчих і захоплюючих гротесках своєї автобіографічної, і не зовсім, прози.) А його блискучі "аферизми" – це ніби самозахист "урукопаш" від розмаїтих рутинних аномалій сучасності: Мойсей Фішбейн рятується, насолоджуючись опірністю й мудрістю мови, яка може все поставити на своє місце – легко й весело, з невимушеною зверхністю.

У цій книзі щедріше, ніж раніше, представлена й проза Мойсея Фішбейна. Невимушеність оповіді, багатство асоціацій, алюзій, перегуків і відгомонів з арсеналу культури (те, що тепер зветься "інтертекстуальністю") роблять цю прозу вищою мірою читабельною. Може, трохи й несподіваним чином вона показує його, нібито поетичного дивака-відлюдника (так зазвичай уявляється чи не кожен безсумнівний поет), – і як чіпко закоріненого в суспільному й житейському побуті, наділеного здатністю бачити й живописати різні людські вдачі в динаміці історичного часу, в колориті національної характерності.

Картини з багаторічного перебування в Німеччині, сповнені великодушної в’їдливості щодо несхитної німецької бюрократії та бездоганного німецького бюрґерства, допомагають краще зрозуміти, чому Мойсей Фішбейн так поривався повернутися в Україну – де тільки й може він почуватися собою, попри будь-які нестерпні негаразди. Автобіографічні пасажі в його есеях та повістях дають відчути драматизм його самопочування й самостановлення.

Мойсея Фішбейна веде віра в свою покликаність, без якої немає потужного поета. Цю віру в свою покликаність він передає й нам.

Я цілковито впевнений: ця книга Мойсея Фішбейна ввійде до числа пам’ятних, непроминальних книг української літератури.

Іван Дзюба