Олена Добровольська
ХУДОЖНЄ ОФОРМЛЕННЯ
КНИГИ «РАННІЙ РАЙ»
ФРАҐМЕНТ СУПЕРОБКЛАДИНКИ
СУПЕРОБКЛАДИНКА
ПАЛІТУРКА
ШМУЦТИТУЛИ
РОЗДІЛ «ПОЕЗІЇ»
РОЗДІЛ «ПЕРЕКЛАДИ»
РОЗДІЛ «ДИВНИЙ САД»
Поезії для дітей
РОЗДІЛ «ПРОЗА»
РОЗДІЛ «ЕСЕЇ»
РОЗДІЛ «АБ-СУРДОКАМЕРА»
РОЗДІЛ «АФЕРИЗМИ»
********************
Іван Дзюба
ВІРА В ПОКЛИКАНІСТЬ
(вступна стаття до книги «Ранній рай» – Київ, 2006)
Ця книга Мойсея Фішбейна – дивовижна, унікальна, вона, безумовно, ввійде в золотий фонд української літератури.
Про нього як про Поета з Божої ласки я писав ще десять літ тому.
Мойсей Фішбейн прискіпливо-вимогливий до себе, його продуктивність має не кількісні, а якісні виміри. Його вірші (серед них немає жодного пересічного чи випадкового!) відтворюють драматичну духовну напругу поета, який поєднав у собі безмежну поглинутість буттям України з генетичним кодом, пам’яттю єврейської долі. Його поезія – немовби зустріч українського та єврейського світів, з їхнім трагізмом і пафосом. Україна і Ізраїль, ці дві батьківщини, до яких Мойсей Фішбейн звернений усім єством і яким не може не належати, постійно взаємодіють у його поезії, але не так своїми поверхневими реаліями, як своїми символами й міфами, тобто на найвищому рівні поетичної узагальненості, ущільненості поетичної мови. Недарма крізь його поезію лейтмотивом проходять сакральні образи Ріки (Дніпра) і Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), Києва і Єрусалиму, а біблійна високість мови просякнута українською сердечністю й широтою емоційних вібрацій. У поезії Мойсея Фішбейна – Україна, але не так у її конкретно-побутовій окресленості, як Україна духовна; Україна людини кінця ХХ – початку ХХІ століть з її екзистенціальною мукою; людини, в якій озиваються глибини прачасу і дух якої спрямований у надземні сфери. Мойсей Фішбейн належить Україні, але має й інший вимір – біблійний, єврейський, і це робить його ще чутливішим до України, до української духовності, до української мови.
У Мойсея Фішбейна не тільки бездоганний мовний слух, конгеніальне відчуття українського слова, а й часом зухвала віртуозність, щедра й запальна гра зі словом, зі звуком… Специфічно виявилося це в циклі сатиричних та іронічних віршів-бурлесків "Аб-сурдокамера". Тут Мойсей Фішбейн сяйнув іншою гранню свого таланту – як доскіпливий спостережник нашого суспільного життя і в’їдливий, дошкульний сатирик.
Його вірші для дітей зачаровують своєю вигадливістю (адекватною спонтанній дитячій), своєю добротою й гумором, – а справжнім героєм їх (як, зрештою, і "головним героєм" усієї його поезії) є українське слово, українська мова, невичерпна у своїх смисловиражальних і звукоігрових можливостях. (А водночас вона в нього прозора, і весь Фішбейн у поезії тяжіє до неокласичної строгості).
Отой геній української мови благословив Мойсея Фішбейна, як колись Миколу Лукаша і Григорія Кочура, на натхненні переклади поетів інших літератур. У нього органічно зазвучали українською і Бодлер, і Целан, і Бялік, і Рільке…
Книга увінчується кількома прозовими етюдами, серед яких блискучий, з розкішною іронією і щирим смутком та любов’ю, спогад про Чернівці, про Київ, про близьких людей…
Мойсей Фішбейн почав друкуватися наприкінці 60-х років минулого століття. Його талант прозірливо поцінував і підтримав Микола Бажан; з увагою поставився до молодого поета Леонід Первомайський; багато важили для Мойсея Фішбейна прихильність і довіра Миколи Лукаша та Григорія Кочура, які гідно оцінили магію його слова (і в яких він плідно навчався). Про цих корифеїв української культури Мойсей Фішбейн зберіг вдячну пам’ять, засвідчену і в цій книзі.
Попри підтримку багатьох діячів української культури, за умов ідеологічного терору 70-х років Мойсей Фішбейн змушений був еміґрувати з СРСР. Цей час був сповнений для нього надій і безнадії, творчої праці й мук поетичного слова, а над усім цим виростала крижаною горою ностальгія. Мойсей Фішбейн зрозумів, що не може жити без України. Не один рік пішов на те, щоб вирішити питання про спосіб повернення в Україну: адже треба було десь і за щось жити. І ось його мрія здійснилася: він повернувся в Україну.
Книга, яку тепер одержує читач, – найоб’ємніша з усіх Фішбейнових книжок і найповніше репрезентує його творчість. Повернення в Україну немовби утвердило його ще більше в суверенності його поетичного голосу. Той діапазон роздумів, що окреслився в 90-і роки, на зламі століть (тисячоліть!), і набрав есхатологічного характеру ("на порозі Катастрофи"), в поезіях останніх років, створених уже в Україні, в атмосфері її здійснюваного, але не здійсненого катарсису, – перейнято наростанням потреби говорити до "позанебесного Отця". Таке звертання припустиме й не сприймається як суєтне й блюзнірське лише тоді, коли поет чує його, "позанебесного Отця", присутність у світі своїх тривог. Фішбейн цю присутність чує. Причетність до подій в Україні останніх років дала йому таке переживання української долі, в якому відлунюють "горні вісті" всій "недонаверненій землі". І два кличі надії: "Судú" і "Спасú". Біблійне.
Але есхатологічні тривоги – це лише один полюс бачення й переживання світу в Мойсея Фішбейна. На другому ці тривоги постають перед судом "практичного розуму" (кантівського?) чи, радше, здорового глузду, вища концентрація якого – в іронії та сарказмі: це єдино можлива реакція на апофеоз абсурдів життя. Особливо плодоносне на ці абсурди наше, українське, політичне та навколополітичне життя з його невтомними героями. Їх ми й побачимо у Фішбейновій "Аб-сурдокамері", що збагачується з кожним роком і переростає у свого роду енциклопедію наших ні з чим не зрівнянних дивовиж. (А втім, вони – своєю чергою, всього лише історичне відлуння тих чудасій радянщини, про які Фішбейн щедро нагадує в убивчих і захоплюючих гротесках своєї автобіографічної, і не зовсім, прози.) А його блискучі "аферизми" – це ніби самозахист "урукопаш" від розмаїтих рутинних аномалій сучасності: Мойсей Фішбейн рятується, насолоджуючись опірністю й мудрістю мови, яка може все поставити на своє місце – легко й весело, з невимушеною зверхністю.
У цій книзі щедріше, ніж раніше, представлена й проза Мойсея Фішбейна. Невимушеність оповіді, багатство асоціацій, алюзій, перегуків і відгомонів з арсеналу культури (те, що тепер зветься "інтертекстуальністю") роблять цю прозу вищою мірою читабельною. Може, трохи й несподіваним чином вона показує його, нібито поетичного дивака-відлюдника (так зазвичай уявляється чи не кожен безсумнівний поет), – і як чіпко закоріненого в суспільному й житейському побуті, наділеного здатністю бачити й живописати різні людські вдачі в динаміці історичного часу, в колориті національної характерності.
Картини з багаторічного перебування в Німеччині, сповнені великодушної в’їдливості щодо несхитної німецької бюрократії та бездоганного німецького бюрґерства, допомагають краще зрозуміти, чому Мойсей Фішбейн так поривався повернутися в Україну – де тільки й може він почуватися собою, попри будь-які нестерпні негаразди. Автобіографічні пасажі в його есеях та повістях дають відчути драматизм його самопочування й самостановлення.
Мойсея Фішбейна веде віра в свою покликаність, без якої немає потужного поета. Цю віру в свою покликаність він передає й нам.
Я цілковито впевнений: ця книга Мойсея Фішбейна ввійде до числа пам’ятних, непроминальних книг української літератури.
Іван Дзюба
