Юрій Милославський
Юрій Милославський
ДОМІНО
З російської переклав Мойсей Фішбейн
— Це тобі не в бубушки грати, — казав дядько Сеня-охоронець.
— Бий своїх, аби чужі боялися, — відповідав дід Швидун.
— Та й згуляю ж я в бубушки, — страшно посміхався дядько Захар.
— Грати треба чесно.
Не мав дядько Гриша — рудий і сивий, з твердим коротким носом — сил на чесність у праці слюсарній, купівлі базаровій та крамничній: скрізь теревенила, стріляла слиною з губів — чи світло мовчала — брехня собача. І переніс дядько Гриша свою чесність до помешкання однокімнатного — на гладку жінку Валю й доньку Валерію, на гру дворову в доміно — на Сеню, Захара, Івана Петровича, відставного мічмана російського імператорського військово-морського флоту, і на представника кавказької народності алкаша Мишка Фасар'яна.
Грати з ним — мука, жити з ним — щовечора Валя плаче: «Ідіот клятий, — кричить,— дурень пришелепкуватий!»
Уповноважений по будинку товариш Климовський кілька разів балакав із дядьком Гришею цілком одверто: «Я, Григорію Івановичу, як вам відомо, сам постраждав від порушень соціалістичної законності». Тоді покинув. Не обходила дядька Гришу соціалістична законність, не про це йому йшлося, а мав він на увазі чесність, якої, до речі, взагалі жодна законність на увазі не має. Тож годі було товаришеві Климовському організовувати собі відсутній чинник для відновлення в КПРС за допомогою дядька Гриші.
З донькою дядько Гриша вигадав собі таку штуку.
Купив на виплат магнітофона (довго давати не хотіли: платня в дядька Гриші вісімдесят рублів на місяць, приблизно, а магнітофон «Вега» — сто сімдесят, точно). І щораз, коли чинила його Лерка зле, записував дядько Гриша на магнітофон її присягання й благання пробачити. Наприклад, дістала Лерка трійку з ботаніки й зауваження в щоденнику: «Сміялася й смітила на уроці. Кл. кер. Меєрзон Ф. І.».
— Папо, — витріщає Лерка очі, — даю чесне слово, що я більше не буду. Присягаюся мамою.
За три дні знов запис у щоденнику і трійка за тичинки й маточки. Тоді приладнав дядько Гриша до магнітофона довгий дріт аж до домашньої розетки, витягнув цю бандуру в двір, поставив на столик для доміно, покликав ближче сусідів — був там товариш Климовський, телевізійний майстер Марко Ройхман та Фасар'ян гнив на сонечку, п'яничка, соки пускав, — притяг Лерку зарюмсану. І увімкнув відтворення. «Папо, — хрипить магнітофон, — я більше не буду. Присягаюся мамою».
— Так, — несамовитим голосом проказує дядько Гриша, і видно, що не знічев'я, не виступає, а справді розривається йому серце, — так. Родіною ти присягалася. Леніним присягалася. Матір'ю... — переймає йому подих, — присягалася. Чим же ж ти обратно присягаться будеш? Отою собачкою Жучкою?
Жучка сидить коло Фасар'яна і, почувши своє прізвисько, стукає хвостом, вибиваючи порохи з Фасар'янової паскудної штанини.
— Папо, татоньку, папусеньку, я не хотіла, я присягаюся, — потерпає Лерка, захлинається й гикає.
— Треба чесно чинити,— тремтить рот у дядька Гриші. — Ти сказала чесне слово, то треба робити, якщо сказала. Чесно чинити, а не обманювать.
— Піонери повинні отлічно вчитися і отлічно поводитися на уроках, на вулиці і вдома, — каже товариш Климовський.
В доміно грали довго — з шостої вечора до одинадцятої ночі, навпомацки; грали на виліт: четверо грають, а решта, розділені попарно, ждуть, поки продує якась нещаслива двійка й під веселе «вилазь» поступиться місцем. Грали в «простого козла» — справа азартна, хитра, вимагає зухвальства, пам'ятливости, вміння зіграти «на партнера», дати йому розгорнутися, — бо найголовніше: не грати «на себе»... Спеціалісти знають.
Влітку добудували в нашому дворі додатковий будиночок на чотири поверхи — шістнадцять квартир. У п'ятнадцять в'їхали співробітники НДІ «Електропроект», а в одну, на другому поверсі, в шосту, прибув з родиною капітан КГБ Мірошниченко — теж Гриша, Григорій Сергійович.
Самозрозуміло, в нашому місті був спецбудинок. Але Мірошниченки прибули до нас місяць тому, в спецбудинку помешкань не було, а під другий спецбудинок нічого не виділили.
Не вірю я в жодні тонкі почуття, але цілком припускаю, що працівники КГБ і непрацівники КГБ усвідомлюють, яка є між ними відмінність: працівники за потреби саджають непрацівників. Себто, якщо, скажімо, Мишко Фасар'ян зажадає відокремлення Вірменії від СРСР, то Гриша Мірошниченко його за це посадить. Але якщо Гриша Мірошниченко захоче відокремити СРСР од Вірменії, а Мишко Фасар'ян із цим не погодиться, то нічогісінько він Гриші заподіяти не зможе. Не посадить. Ну, й навпаки: якщо Гриші Мірошниченкові не сподобається Мишкова незгода, він, Гриша, може Фасар'янів протест зліквідувати — посадити Мишка, щоб не протестував.
А оскільки не мають вони таких і подібних планів, то й ділити їм нема чого. Лишається позамежна, позасловесна незручність — ось чому й потрібні спецбудинки. Це й для працівників добре, і для непрацівників.
Перше, що зробив капітан Мірошниченко в нашому дворі на Червоноармійській, 17: перейменував він дядька Гришу на Гриню — для зручності розпізнавання. Дуже можливо, що промовляло в ньому це саме позамежне: адже якщо обидва будуть Гришами, розмови потребуватимуть уточнень. А які можуть бути уточнення? «Це ж який Гриша? Наш чи той, що з КГБ?»
Дядько Гриша перейменування не прийняв. Але нічого не сказав. Ясно йому було, що це — брехня собача: не Валина, не Лерчина, не Захарова, а та брехня, через яку він, сам того не бажаючи, сім'ю психами зробив, звалив на неї всю свою чесність...
— Драстуй, Гриню, — підсідає веселий Мірошниченко до доміношного столика.
— А, капітан прийшов, — значливо всміхається дядько Гриша. — Ну, як воно, нічого? Працюєш?
Анічогісінько не чує Мірошниченко. Ніде він не працює, жодних натяків не розуміє, очі в нього чорні, яскраві, засмаглий він і переконаний у всьому своєму. І не може йому Гриня завдати жодної видимої шкоди.
— Треба буде дерева обкопати коло під'їзду, — турбується Мірошниченко. — В суботу ранесенько вийдемо і обкопаємо, а то поки дочекаєшся...
— Я за тиждень натягався до всрачки! — мов склянкою об панцер розбивається дядько Гриша. — Треба відпочити! То ти там у себе командуй! Я з п'ятої ранку на ногах, як ті там — твої... Тобі треба — йди копай! Це тобі полєзно спробувать, як копають...
— Ні, Гриню, всім нам полєзно ранесенько вранці повітрям подихати, — струшує друзки капітан Мірошниченко. — А те, що наморився — так навпаки, добре для організму, для нєрвної системи. І дітям зелень у дворі потрібна, приємно.
Дід Швидун усе розуміє. Всі все розуміють.
— Ну, давай у «морського козла»! — пропонує капітан.
І знов дядько Гриша залупається:
— То там у вас так грають, мабуть, а ми тут-о завжди граємо в простого, бо треба, щоб усі хоч по разу зіграли. «Морський козел» довгий, мов якийсь преферанс.
— Та ти не вмієш грати, Гриню, звик у дитяче доміно з двома костями між ногами без базару! — регоче Мірошниченко.
Дядько Гриша ціпеніє до білого жару:
— Я вже забув те, що ти знаєш.
Не вміє дядько Гриша відбити жодної образи, нема в нього удару на відповідь, одразу обмирає в ньому сила. Ось і тепер відповів він дурними незрозумілими словами, підслуханими під час сварки інженера Канторовича з терапевтом Фейгіним.
Дід Швидун починає гучно перекочувати кісточки доміно, примовляючи:
— Давай, давай, хлопці, згуляємо партію: Гриша з Гришею, я — з Іваном Петровичем.
До початку серпня син дядька Захара Павло провів до доміношного столика електрику, припасував пластмасову пластинку — грати стало лункіше, різкіше. Отож — Гриша Мірошниченко вирішив покинути інший двір, де ходив вечорами по «морського козла».
Сіли грати в такому складі: дядько Гриша з Мірошниченком (щоб створити нормальні взаємини, бо всім ніяково), дядько Захар із Швидуном. Ждали своєї черги: персональний пенсіонер республіканського значення дід Бєлов, Петько Кравчук з кривою пикою і в шкіряній шапці, дядько Сеня-охоронець, Іван Петрович з кров'яним оком (мікроінсульт) і Мишко Фасар'ян у допущенному стані.
Почав капітан Мірошниченко мішати-перемішувати кісточки: дві пропустить, а третю — підгляне; думав намішати собі «один-один» для першого ходу. А напарник його засік. І підскочив над столиком, нічого вже не тямлячи — навіть власного зиску:
— Ти що, гівно з кокардою, думаєш, нам очі позаливало?! Я на твої погони поклав, понятно?!
Не було на Мірошниченкові ніяких погонів, а поготів — кокарди: сидів він у шовковій білій майці. Тільки дядько Гриша — дурень старий — якісь погони вигадав.
— Гриню, — сказав капітан Мірошниченко й поклав кісточки, що був набрав, на столик, так поклав, що ніхто й звука не почув. — Гриню, запаяйся, піди додому до жінки, спочинь на цицьках, а потім приходь грати. Бо вмреш.
Часто недосвідчена людина каже про смерть і вмирання: їсти вмираю, наприклад, пити чи за малим. І, щоб відрізнити серйозний бік неприємної цієї справи, про небіжчика недосвідчена людина скаже «заснув вічним сном» тощо. Але Мірошниченко сказав своє «вмреш» — і побачили доміношники труп дядька Гриші. Лежить роздягнений, з плямами на сідниці, з нігтями синього кольору. Добалакався.
А дядько Гриша нічого не бачив. І вліпив кулаком капітанові просто в усмішку.
Кожне правопорушення — від розбивання шибок з рогачки до вбивства — має свою ціну. Навіть дві, як усе на світі. Одна ціна — це, так би мовити, собівартість. Наприклад, історія в нашому дворі: сутичка Гриш. Собівартість — 15 діб. Додатково випадок обговорювали на цехових зборах — і вирішили не платити дядькові Грищі тринадцятої зарплатні.
А друга ціна?
Її визначає держава. У звіті, поданому міським комітетом партії до ЦК КПРС, ані про дядька Гришу, ані про Гришу Мірошниченка нічого не говорилося. Лише в розділі «Охорона громадського порядку — РВВС (МіськУВС), Прокуратура» згадували порівняно часті випадки дрібного хуліганства.
А в звіті, поданому міським управлінням Комітету державної безпеки, про наш двір розповідалося так:
«Червонозаводський РВВС...
... 4. Терещенко Григорій Іванович. Б/п, українець, рік нар. 8.2.1930, м. нар.
село Золотухіне Бєлгородської обл., батько — Терещенко Іван Калиникович, пом. в 1940 р., прич. смерті невід., р. нар. невід, мати — уродж. Пузиня Тетяна Степанівна, рік нар. 1900, м. нар. селище Кривичі Бєлгородської обл., пом. 12.8.1964 р., прич. смерті злоякісна пухлина гол. мозку, атеросклероз, до смерті прожив. спільно з сім'єю Терещенка Г. І. (див.), утриманка, брати Терещенка Г. І. — Терещенко Василь Іванович, Терещенко Степан Іванович (загинули на фронті в 1942 — повідомлення 14/779/6 і 14/2164/р), дружина — уродж. Бойко Валентина Тихонівна, р. нар. 1934, м. нар. селище Рогань Бєлгородської обл., м. роботи — свердлувальниця заводу «Арматура», б/п, дочка — Терещенко Валентина Григорівна, р. нар. 1960, м. нар. м. Червоноград, уч. середньої школи (відомості: Червонозаводський РВВС).
ТЕРЕЩЕНКО ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ — ОПВ-67
Житловими умовами незадоволений, помірковано п'є, статева сфера без помічених відхилень, контакти в нормі, інформованість у нормі. Фактаж — узагальнений на двох бланках УР/Підприємства важкої промисл./Заводи/Завод «Гідроприлад». Інд.
27 серп. 197... р. Терещенко Г. І. брав участь у грі «доміно» в дворі будинку по Червоноармійській, 17, де він мешкає з сім'єю (див.). У грі брали участь мешканці будинків 17 і 19 — вул. Червоноармійська. З ним грали: Швидун В. К., Курченок З. П., Мірошниченко Г. С. — співробітник міськвідділу КГБ, капітан, на роботі з 1968 р., сектор 2-ий. У процесі перемішування кісточок «доміно» Терещенко звинуватив Мірошниченка Г. С. у шахрайстві. Мірошниченко Г. С. обурився, на що Терещенко сказав таке: «Ти, б..., думаєш, що в тебе посвідчення з гербом, так тобі все можна». Потім, зробивши непристойний жест, Терещенко накинувся на Мірошниченка Г. С. і наніс удар в обличчя, супроводжуючи свої дії образами. Мірошниченко Г. С. змушений був чинити опір у межах необхідної самооборони. Те, що відбувалося, спостерігали учасники гри, мешканці, що перебували в дворі, а також мешканці, що визирали в вікна. Викликані працівники РВВС затримали Терещенка й доправили його до відділення ВС. Народний суд Червонозаводського району рішенням від 28 серп. 197... року засудив Терещенка до 15 діб арешту».
Це — ціна.
Сидять тямущі люди й обробляють ці звіти — знаходять домірне, спільномірне; щоб не переплатити, але й не вгатити на дорогий продукт ціну-дешевинку нуль рублів, хрін копійок.
Не знав дядько Гриша про жодні звіти — прибирав із алконавтами будсміття на станції Залютине. Валя перед працею діставалася двома трамваями до тамтешнього лінійного відділення міліції, де в підвалі сиділи п'ятнадцятидібники з буханцем білого хліба, молоком і карбованцем. Хліб і молоко — Гриші, карбованця — черговому контролерові. Двічі передала, а на третій раз замість карбованця зажадали п'ятьох. І довелося дядькові Гриші досиджувати своє без молочної кухні.
Товариш Климовський за три години по інциденті склав папірця — рішення загальних зборів мешканців з проханням виселити хулігана Терещенка, який брутально порушує правила соціалістичного співжиття, з'являється в нетверезому стані, лихословить і ображає своїм виглядом та поведінкою людську гідність. Папірця встигли підписати осіб вісім, але він потрапив на очі Мірошниченкові: той підписувати не став, відібрав у товариша Климовського і — як у фільмі про наших розвідників — спалив на гарній запальничці. «Не треба, — сказав, — створювати необґрунтовану достатньо напруженість. Він своє дістав і ще дістане».
Вийшов дядько Гриша на волю ввечері в неділю — ще світло було. Приїхав додому, а у дворі нікого немає: столик зник, а лави стоять під вікнами нового будинку, де живе сволота-Мірошниченко. Дядько Гриша покрутився, покурив — і тоді вийшов до нього дід Швидун, який давно вже спостерігав з вікна за Гришиними неприкаяними пересуваннями.
— Де ж у доміно грати?! — для годиться завівся дядько Гриша, хоч усе добре розумів.— Ніяк спочити після робочого дня.
— Ти, Гришо, я дивлюсь, мало спочив тамки,— завсміхався дід Швидун. — Тут-о тепер для діточок майданчик буде. Гойдалки привезуть і пісок. А в бубушки до іншого двору підеш — згуляєш.
— А той?.. — запитав дядько Гриша.
— Переїхали вони позавчора. Будинок дали на Павловім полі для працівників. Ну, він попрощався, випили десь літру-півтори. Донизу приніс, до Захара, в квартирі, каже, меблів уже нема. Три бляшанки шпротів приніс, помідорів, ковбаси півкопченої грамів триста. Шкода їхати тепер, познайомилися з усіма, каже.
— Стіл де поділи?
— Поламали, а дошки Сеня взяв. Прийшли з управління будинками, — Климовський, Абрам сучий, привів. Сказали, що тишу порушували, балакали громко, доміном стукали. От жильці попросили забрать, щоб відпочивати можна було.
І почав дядько Гриша до іншого двору ходити в «морського козла» грати. Тільки Валя його самого туди не пускає — йдуть, як у гості, вдвох.
© З російської переклав Мойсей Фішбейн. 1980.
Зліва направо:
Юрій Милославський, Едуард Савенко (Лимонов),
Ваґріч Бахчанян.
Харків, 1966 рік.
Ваґріч Бахчанян.
Харків, 1966 рік.
