вівторок, 3 листопада 2009 р.

Мойсей ФІШБЕЙН. «А-ПРЄ-Є-ЄЛЬ!»


 (Пояснення єврейських слів під текстом).


Мойсей ФІШБЕЙН

А-ПРЄ-Є-ЄЛЬ!


    Нікого з них уже нема. Пройшли повз мене і зникли за лисим пагорбом. Розпорошилися, розчинилися, розтали – хто у сльоті, хто у спекотному мареві, хто в хуртовині.
    Спочатку в очах лишалися їхні відбитки, блудними дітьми верталися їхні голоси – з-поза дощу, з-поза юги, з-поза снігу.
    Потім зотліли й голоси – за далеким серпанком, за вигнутою прозорою плівкою, здоланною тільки у снивах.

    Я знаю, як їх побачити. І почути.
    Треба розшукати трельяж.
    Тим трельяжем маму преміювали ще до війни, на вчительській конференції. Крім трельяжа, вручили відріз на сукню.
    Той трельяж був коло мами скрізь.
    Із Миколаєва евакуаційним ешелоном дістався до уральського Камишлова.
    Потім повернувся на Україну, до Ніжина. Там мама познайомилася з татом – він приїхав у відрядження з фронту.
    Потім трельяж потрапив до мого маленького міста. І прожив із нами тридцять три роки.
    Тоді перетнув у Чопі кордон і опинився в Ізраїлі.
    В містечку Кір’ят-Ґаті мама чомусь подарувала трельяж якійсь жіночці. Мама завжди закохувалася у випадкових людей і передала цю рису мені.
    Потім ця жіночка кудись переїхала.
    Треба знайти трельяж. Треба знайти в облупленій амальгамі малюсіньку дірочку. Саме ту. Треба зазирнути в неї.
    Спочатку зображення буде тремке й розмите. Потім заспокоїться, проясниться.
    Звуки попервах будуть далекі й невпізнанні. А тоді –

    – А-прє-є-єль! А-прє-є-єль! – унизу, під нашими вікнами.
    Наші вікна на четвертому поверсі старого австро-угорського будинку.
    Грудень.
    – А-прє-є-єль! – гукають на тротуарі.
    То кличуть Абрашу. Він живе в комуналці на другому поверсі. Не гукнеш на всю вулицю: „А-бра-а-ам!”
    Лютий... серпень... листопад...
    – А-прє-є-єль! А-прє-є-єль! – гукають хлопці. – А-прє-є-єль!

    – Слухай, кінчай, чого ти... слухай, кінчай, чого ти...
    Це Йосип. До нього підступає сусідський Вовка. Вовчара.
    За Вовчарою давно колонія плаче. І за Янцюлем довгим плаче. І за Колькою Тузом, і за Льонькою Черепом, і за Вітькою Скринею. Навіть за Геркою Фостієм, нащадком дільничного міліціонера, колонія плаче. Це знають усі.
    – Йоселе-е-е-е!.. – збиткується Вовчара, заганяючи Йоську в кут. – Йоселе-е-е-е, курочку хочеш? Покушай курочку, Йоселе-е-е-е!..
    Йосипові стає млосно. Серце починає калатати. В животі холоне, лоскоче.
    – Йоселе-е-е-е, курочку-у-у-у? – вдавано гаркавить Вовчара.
    Йоська народився першого квітня 1953 року. Названо його на честь вождя. Батькова першоквітнева витівка. Йоська вже намагався пояснити це Вовчарі. „Жертва культу!” – регоче Вовчара.
    – На Західній Україні, знаєш, скільки Йосипів! – викручується Йоська.
    – Бєндєровєц! – регоче Вовка. – Жидяра-бєндєра!

     Йосипів батько поміняв кілька прізвищ. Як ті, що перебували у всесоюзному розшуку.
     Йосипів дід, Ісак Мостіщер, був родом із Балти.
    Ще до революції здибався десь на одесько-бессарабських курних шляхах із Григорієм Івановичем Котовським.
    Тоді воював разом із Котовським проти денікінців, білополяків, петлюрівців, отаманів і отаманчиків, а також проти румунів і навіть французів, що їх якась лиха сила занесла на цей дністровсько-припонтійський терен.
    Тоді гасав припонтійськими містами й містечками – вилучав гроші й золото в заможних (з його революційно-голодранського погляду) євреїв.
    Він так і сказав начальству: „Я із німі балакать умєю”.
    Заходив. Ґаліфе, чоботи зі шпорами, маузер метляється на боці. Такий собі а ідишер ґой. Відрекомендовувався: ревізор. Вимагав: ґелт ун ґолд.
    – О, вже Ревизон іде! – казали євреї, заледве побачивши його на вулиці.
    Якось він з’явився на Пурім.
    Маузер, шпори, ґаліфе. Ну, чистий Аман.
    – Аман – а ід?
    – Ні, він просто пурімшпілер!
    – А мишуґе!
    А ідишер Аман прийшов по шалах-мунес!
    – Товариш Ґелтенґолд!
    – Шлимазл!
    Про Амана він чув ще від діда. Про Аманову долю також.
    Хапаючися за маузера, вигукуючи кривдникові: „А фанатік!  А  буржуй! А контра! Ну-ну!” – він провів останній у своєму житті революційний пурімшпіль.
    Знявши шпори й маузера, Ісак став канатчиком. Бухгалтером на канатній фабриці.
    Засмальцьоване ґаліфе доношував довго. Навіть коли розжився на нову вдягачку, на збори партактиву з’являвся в ґаліфе.
    Одружився він із тихою, на все життя переляканою денікінцями, петлюрівцями й котовцями дівчиною – Нюсею. Вона теж була канатчицею, тільки працювала не в бухгалтерії, а в цеху. Пролетарська праця, хоч і не пролетарське походження.   
     Ісак Мостіщер звав її – Анюта.
     Народився їм 1924 року син.
     Ісак хотів назвати сина Володимиром. До лікарні так і написав у записці: ”Ну, як там наш Володимир Ісакович? На кого схожий?”
     Нюся відповіла, що хлопчик схожий на неї, але вона хоче назвати його або на честь свого, або на честь Ісакового батька. Або Герш, або Ізраїль.
     Ісак був проти Ізраїля – хоч убий.
     Нехай уже хлопчик буде, як Анютин батько, – Герш. Тільки тоді вже не Герш, а Григорій.
     Нюся написала в записці: згодна, дякує, цілує.
    Ісак теж зрадів і подумав собі, що все виходить гаразд: Анюта тішиться, сина названо не на честь покійного шамеса, не на честь Герша, а на честь Григорія Івановича. Комбрига й комкора. Котовського. 
   Зареєстрували хлопчика. Видали їм документ, що в них, Нюсі та Ісака, народився син – Григорій.                         
    Запросили кількох товаришів-канатчиків. Випили по чарці, відзначили.
    А коли залишилися самі й Анюта заколисала хлопчика, почали перечитувати видану вранці посвідку:

                 Гр.                       Мостіщев
                        ............................................................................
                                        Григорій Ісакович 
                        ...........................................................................
                 народився (лася)          5 березня 1924 р.
                                                 ..................................................  
  
    Нюся жахнулася й сказала, що треба завтра ж піти виправити.
    – Що виправити? – Ісак попервах не помітив помилки.
    – „Мостіщев” на „Мостіщер”.
    Ісак уже хотів був погодитися.
    Але тут Нюся завела щось про пам’ять предків. „...і взагалі Мостіщев звучить якось не по-нашому, якось по-...” – знаючи Ісака, вона затнулася.
    – Не по-нашому? – здибився Ісак. – Не-по-на-шо-му?! Га?! Мостіщев звучить не по-нашому??!! А... а... по-якому... по-чийому??!! Ти хотіла сказати... по-ґойському??!! Га??!! Так ти хотіла сказати??!! А фанатік!
А буржуйка! Ну-ну! І гдє твой інтернаціоналізм? Га? Мостіщев їй звучить не по-нашому!.. А єврейський фанатік! А чуждий елємєнт!
    Нюся тихенько рюмсала.
    В Ісакові знову прокидався Аман.
    Ісака знову потягло на революційний пурімшпіль.

    – Жисть – не пурімшпіль! Хочеш стати пурімшпілером? Актьорщик! Комедіянт! – волав Ісак.
    Гриша покинув дев’ятий клас і записався до студії при місцевому театрі.
    – Актьорщик! Комедіянт! Розум в аптеці не купиш!
    – Сцена для мене – святе.
    Гриша відповів фразою, почутою від когось із студійців.
    – Шлимазл! – заволав Ісак. – Шлимазл! Шмаркач! Враг народа! Сцена святе? Партія святе! ЦК святе! Сталін святе! Сталін, а не сцена! Ти проміняв Сталіна на сцену! Сталіна на сцену! Сталіна на сцену!
    – Ісак, чому ти кричиш: „Сталіна на сцену”? Ти таки хочеш, щоб тебе посадили. Ти таки дуже хочеш. Тобі таки набрид Нюсин суп із локшею. Він тобі вже не смакує. Ти хочеш скуштувати тюремної баланди. Ти таки дуже хочеш, – просичав у прочинені двері сусіда, теж канатчик і колишній котовець.
    – Ой, вей!.. – зойкнула Нюся.
    Ісак зачепив кулаком абажур.
    – Батя, не вібріруй, – буркнув Гриша.
    – Ісак, Ісак... – застогнала Нюся. – Зараз ти знов почнеш класти і ставити... Зараз ти знов почнеш: „Місце, місце...”
    „Ану, не хапай, не твоє, поклади на місце!”
    „Я його поставив на місце, він мене довго пам’ятатиме!”
    „Тут не місце для демагогії!”
    „З ним поговорять в іншому місці!”
    Ісаків репертуар знала вся вулиця.
    – Ісак, Ісак... – стогнала Нюся.
    Ісак завівся надовго.
    – Шлимазли і вороги!.. Шлимазли і вороги!.. Ми, як сказав поет, жили с Лєніним в рукє, с наґаном в башкє... ні, як його... с наґаном в рукє, с Лєніним в башкє!.. – Ісакові очі багатозначно й гордовито, революційною судомою зсудомлені, зійшлися біля перенісся. – Актьорщик!.. Враг народа!.. Шлимазл!.. Комедіянт!.. Я звернуся до ЦК!.. Я дійду до Ворошилова!.. Я їх поставлю на місце!..
    – Батя, ти резонер, – сказав Гриша Мостіщев.          
    – Хто? Хто я?!
    – Резонер. Амплуа.
    – Ну-ну... Ну-ну... Ну-ну... – повторював Ісак. – Ну-ну... Ну-ну... Ну-ну... Ну-ну...

    У фойє місцевого театру нове фото. В кутку, коло гардероба. „Артист Григорій Мостіщев”.
    Актор допоміжного складу.
    „Перспективний, вельми перспективний”, – так було сказано на худраді.
    „Платон Кречет”, „Машенька”, „Таня”, „Далеке”...
    Ранкові вистави – про Бабу Ягу, Іванушку, Павлика Морозова, молодого Кірова...
    Головний режисер театру, заслужений артист Узбецької РСР Вадим Владиславович Добржанський готував нове, власне прочитання п’єси Білля-Білоцерковського „Життя кличе” – про формування свідомості радянської інтеліґенції.
    – Вадим Владиславович збирається переїхати до Москви. Веде переговори з якимось театром. Не МХАТ, але... – це Гриші по секрету концертмейстер Мілочка Полторак.
    На виїзних у Гриші з Мілочкою кілька разів був легкий зажимбол. Мілочка сподівалася, що зажимбол невідворотно перейде у щось серйозніше.
    Батько Мілочки, Семен Маркович Полторак, писав театральні рецензії для „Сталінського племені”. Він уже встиг похвалити „молодого, але вельми перспективного актора”.
    – „Справжнє перевтілення, щирість, пластичність, чітке розуміння надзавдання...”, – читав уголос Ісак. – Ну-ну... Ну-ну... Якщо вже так пише „Сталінське плем’я”... Ну-ну... Сьома Полторак таки має єврейську голову... Пластичність... Га? Як це вам подобається? Пластичність... Він хоче мати доброго зятя. Колись я із’яв у його папаші зайве золото і зайві гроші... Тепер він хоче із’яти в мене Гришу... Так Гриша в мене таки не зайвий... Пластичність!.. Ну-ну...
    Григорія Мостіщева ввели у виставу „Далеке”. Світила роль у виставі „Життя кличе”.
    Репетиції мали початися у вересні. Після ґастролей.
    З ґастролей театр не повернувся.

    Ідучи в колоні, Нюся сильно натерла ногу.
    Востаннє вона йшла в колоні чотири місяці тому.
    – Ур-р-ра-а-а!!! Ур-р-ра-а-а!!! – Ісак уракав як навіжений.
    – Ісак, Ісак... Ша... Будь скромніший... Чому ніхто так не кричить, чому тільки ти?
    – Мадам Мостіщер, ви сьогодні о-ча-ро-ва-тєль-ни! Забудьте вашого кота, чи то пак котовця! Він не кавалер. Він кавалерист.            
    Діма Кукуруза з відділу постачання робив їй компліменти, удавано відбивав її в Ісака, реготав на всі кутні.
    – „В паркє Чаїр распускаюцца ро-о-ози... В паркє Чаїр...” Мадам Мостіщер, ви любите рози? Гопля! – коло якогось паркану він підстрибнув, відламав бузкову китицю, вручив Нюсі: „Вибачте, мадам Мостіщер, сьогодні роз нема, сьогодні завезли бузок, рози будуть завтра”.
    – О, кого ми бачимо! До нас наближається молодий Качалов!.. Мадам Мостіщер, молодий Качалов – ваш син?
    – Дімо, Дімо, таки я вас прошу... – Нюся не знала, хто такий Качалов.
    Підійшли Гриша з Мілочкою.
    – Гришенько, чому ти ховаєш від нас свою красуню? Коли ми вже зможемо побачити Мілочку в нас на чай? Я спечу коржики...
    – Ма-мо! Я прошу тебе! Ма-мо!
    – Ну-ну... – озвався Ісак. – Ну-ну... Таки лиши його. Він соромиться. Він сором’язливий. Хоч і артист. На сцені він не соромиться. Він соромиться в жизні.
    – Па-по! Я прошу тебе! Па-по!
    – Ми прийдемо, – сказала Мілочка. – Обов’язково прийдемо. Після ґастролей.
    – Ну-ну... Ну-ну... Таки наш син тепер ґастрольор!.. Ну-ну... Після ґастролей...
    То була інша колона. В іншому житті.
    Цю, вересневу, гнали на станцію Чубівка.

    – Слава Богу!.. Слава Богу!.. – подумки повторювала Нюся. – Слава Богу!.. Цей біль тільки мені... Цей жах тільки мені... Слава Богу!.. Ісак не тут... Гришенька не тут... Слава Богу!.. Слава Богу!.. Їм не боляче... Їм не страшно... Слава Богу!.. Красні Окни... Це вже Красні Окни... Скоро Йом Кіпур... Ісак ніколи не молився на Йом Кіпур... Не читав Кадіш, не читав Ізкор... Ніколи... Ой, як болить нога... І не можна зупинитися... „Ягорлик”... Що вони сказали?.. „Ягорлик”?.. А-а, це річечка... Діти на березі... З козою... „Ціґеле, ціґеле...” Це тато співав над колискою... Боже мій, як болить нога... Який сьогодні день?.. Субота?.. Ісак ніколи не дотримував суботи... Ніколи... Ціґеле, ціґеле... Дитинка йде поруч і плаче... Стомилася... Гришенька, як був маленький,  теж часто плакав... А з Ісаком так і не потанцювали... Ніколи... За дев’ятнадцять років... Ісак не танцював навіть на власному весіллі... Що він крикнув востаннє?.. „Не спізнися! Ти завжди спізнюєшся! Ешелон відійде, на тебе не чекатимуть! Евакуація підприємства – справа державна!.. Через годину щоб ти мені була тут!.. Через годину!..” Забули зняти зі стіни портрет Гришеньки... Такий самий, як той, у театрі... Хіба можна було не повернутися додому?.. Хіба можна було не забрати з собою Гришеньку?.. Але почалося пекло... Бомбьожка... Там, де висів портрет Гришеньки, вирва, яма... А на станції вже нікого... Тиша... Ой, яка тиша... Ешелон таки відійшов... Останній... Ісак не тут... Гришенька не тут... Слава Богу!.. Слава Богу!.. Хто це побіч колони?.. Хто це?.. Діма Кукуруза... З відділу постачання... З ґвинтівкою... Людей стає більше... Ой, який нестерпний біль у нозі... „Дубоссари”... Що вони сказали?.. „Дубоссари”?.. Колись Ісак привіз звідти такий гарний виноград... За пагорбом стрілянина... Люди йдуть повільніше... Зупинилися... Знов зупинилися... Женуть за пагорб...
    Болю від кулі Нюся не відчула. 

      – Ну, за побєду, за Сталіна!
    Ісак підніс першу чарку.
    Другою згадали Нюсю.
    Ісакові дали кімнату в комуналці. Вулиця Піонерська, 21.
    – Пі-о-нер-ська! Молодшаєш, батя? Чи дитинієш? – пожартував Гриша після третьої.
    – Ну-ну... І перше, і друге – головою в землю... – відповів Ісак. – Мілочко, беріть оселедця... Гарні оселедці... Тут, через дорогу, давали... Черга була...
    Біжбуляк, Ішимбай, Кірґіз-Міякі, Старосубханґулово... Ці назви Ісак повторював звично. В евакуації він полюбив башкирів. Їхня любов до коней чомусь нагадувала йому Котовського.
    – Як ти кажеш? Бі-і-іж... – перепитав Гриша.    
    – Біжбуляк.   
    – А це... ну, як... ну, батя, повтори... ну, будь ласка... Старобух... сан... Старобухсан...
  – Старосубханґулово, – відрубав Ісак. І подивився з-під лоба. Так, наче був корінним старосубханґуловцем. Патріотом цього міста. Хоча останні три роки прожив у місті Стерлітамаку.
    – Батя, а ти кумис пив?     
    – Пив.
    – А євреям кумис можна?
    – Євреям не можна ставити ідіотські запитання. А кумис євреям можна.
    Ісак почав розповідати, як у Башкирії його заарештували.
    – Вас? Заарештували?! – жахнулася Мілочка.
    – Как нємєцково шпіона. Лазутчіка.
    – Ой!.
    – Ну-ну... Я собі їхав до Уфи... Підписувать процентовки, утрясать кошторис... Словом, їхав... Поїзди ходять – щоб наші вороги так ходили... Ще милиць тим поїздам бракує... Не ходять, а шкутильгають... Словом, сів у вагон... Їду... Людей у вагоні повно... Різні люди їдуть... Був навіть один харківський академік... Ми з ним познайомилися... Він казав не „Ісак”, а „Ісаак”... Словом, культурна людина, нічого не скажеш... І був один, що він спочатку сидів мовчки... Він мовчить, так і я йому мовчу... Миршавий такий... Тоді підсів до мене й тихо каже:
    – Я чув, ви сказали – Балта. Ви таки правда родом із Балти? Ви не жартуєте?
    – Війна, – відповідаю, – таки найкращий час для жартів... – Ви ж знаєте – коли треба, я вмію відповісти....
    – Моя бабуся теж була родом із Балти.
    – Дуже приємно, – кажу. – Гарна новина.
    – Може, ми з вами родичі...
    – По якій лінії? По лінії „букєт моєй бабушкі”?
    – Скажіть – шепоче мені миршавий просто у вухо, – скажіть, ви моме-лушн ще пам’ятаєте?
    А навпроти сидить якийсь – кітель без погонів, на колінах портфель. Газету читає.
    – А ви, – кажу, – ще пам’ятаєте?
    – Йо!.. – шепоче мені миршавий радісно. – Йо, зіхер!..
    – Ґіт, – кажу. – Вус ерцих?
    Тут миршавий почав: шу-шу-шу, шу-шу-шу, шу-шу-шу... Повне вухо мені нашушукав, уже більше не влазить. А він далі: шу-шу-шу, шу-шу-шу, шу-шу-шу... Все на ідиш. Тільки „Ішимбай”, „Уфа”, „Одеса” і „фронт” не на ідиш. Шу-шу-шу, шу-шу-шу... Він сам з Одеси, працював бухгалтером в НКВД („Ви теж бухгалтер? Ґіт!”), потім його послали у відрядження, потім почалася війна, потім він опинився в Ішимбаї, потім він просився на фронт, а його не пустили, бо тут в НКВД теж хочуть мати доброго бухгалтера, потім він знов просився на фронт, його знов не пустили, він їде у відрядження до Уфи, і він там теж проситиметься на фронт...
   Бачу – той, що сидить навпроти з портфелем, дивиться на нас. Усе чує.
   Бачу – погляд у нього якийсь ненормальний.
   Я йому чемно так посміхнувся. Він мені теж посміхнувся. Губами. Як офіціант: посміхатися не хочеться, а посміхається. Бо треба.
    А миршавий шушукає мені на ідиш... Шу-шу-шу, шу-шу-шу, шу-шу-шу...
    Бачу – той, що навпроти, сидить як на голках. Тоді не втерпів, вийшов. З портфелем. Ну, думаю, треба чоловікові, скільки ж терпіти можна...
    Хвилин за десять вертається. Сів. Знов газету читає.
    Поїзд підійшов до Уфи, а на нас уже чекають:
    – Ваші документи... Пройдьомтє...
    – Я ветеран громадянської війни!.. Я разом із Котовським воював!...
    – Разбєрьомся.
    – Я...
    – Пройдьомтє.
    Привели до комендатури.
    – Ви шпіони. Лазутчікі. У вагоні ви втратили пильність і розмовляли між собою німецькою мовою.  
    Я ніколи не сподівався, що миршавий єврей, який працює бухгалтером і так добре пам’ятає моме-лушн, може так ругаться  по-рускі.
    Але йому таки добряче дали по пиці.
    Він заюшився. І тихо сказав:
    – Подзвоніть до ішимбайського НКВД. Скажіть, що бухгалтер фон Славкіс у них уже не працює. Скажіть, що його звуть Фріц. Лазутчік. Пароль – „Кіш мір ін тухес”.
    – Дайте Ішимбай! Ішимбай дайте!!!! Ішимбай? Старший лейтенант Мурзаєв. Затримали двох. Шпіони. У вагоні розмовляли німецькою мовою. З одним разбєрьомся самі. А другий каже, що він бухгалтер фон Славкіс. Фон-слав-кіс. Так. І у вас більше не працює. Звуть? Фріц. Лазутчік. Сказав пароль німецькою. „Кіш мір ін тухес”. Більше у вас не працює. Товариш капітан!.. Това... Товариш капі... Поцілувати? Кого? Куди? Чому?.. Єсть. Слухаюсь.
    Коли ми вийшли з комендатури, миршавий сказав, що ішимбайський капітан родом із Умані і єврейські словечка таки знає незле.

    Григорій ішов з вокзалу. Черевики плямкали в рідкому сніжному місиві. Ядучий туман і тисячі підошов перетворили сніг на брудну мокречу. Він завжди боявся вокзалів. Надто зимових. Йому ставало моторошно від запорошених сірим снігом куп вугілля, від клоччя диму й пари в сліпучому світлі прожекторів, від іржавого – здавалося, навіки забутого, похованого тут – залізяччя, від нескінченності перемерзлих колій, від несподіваності гудків, від одноманітності почорнілих цегляних будівель. Він боявся зимових вокзалів. Надто чужих. Тут було якесь несправжнє, холодне, евакуаційне життя (а може, й справжнє, але те, якого він не хотів – ні, ні, ніколи, спаси Господи), він відчував себе тут безпорадною дитиною, на яку може навалитися весь холод світу, котру може спіткати сирітство, тут був запах сирітства – в залах, де люди зі своїм убогим скарбом чекали чи то потяга, чи то кінця світу, в карболці чи хлорці туалетів, у буфетній кислятині. Але найбільше йому пахла сирітством вогка вагонна білизна. Проштемпельована чорними печатями доля, доторк чужини, обіцянка майбутнього. МПС, Министерство путей сообщения, сообщения – чого, якої таїни? Міністерство шляхів розлучення, система колій, нервова система, в товарняках мегатонни транквілізаторів, та чи поможуть вони, коли стати на вечірній платформі і твоя тінь на сході, далеко за коліями, обертається на ніч, і ніч, проповзши твоєю тінню, переходить у тебе – другу сполучену посудину... коли знагла поїзд – із розчавленими недокурками, запльованими тамбурами, незнищенним кіптяво-крутояєчно-шкарпетковим запахом – прогупає, проторохкотить гільйотинними колесами по твоїй випростаній поперек колій тіні, і в запалій тиші вже не розбереш, де тінь, де сутінь, де ніч, і далекий вогник – свічечка померлому дневі, і поквилить, поголосить самотній гудок...
    Як недовго танула червона барбариска, прозора червона крапелька, промінчик, тільки присмак лишився на губах, кислувато-солодка згадка дитинства. Та ще пахощі, ціле літо все місто було оповите гаркаво-солодкими пахощами, – готуючись до зими, всі мешканці варили варення. Цього року модно абрикоси половинками, – казала сусідка. А варення з помідорів! А оливки з черешень! Це вміли тільки в їхньому місті. Потім почалася пошесть домашнього консервування. Це називалося – „закручувати”. Металеві покривки стали місцевою валютою. Воно вибухало взимку – суміш соку й літньої спеки. Сливове повидло варили в мідних мисках, його розмішували дерев’яними мішалками, схожими на весла, ціле місто веслувало в цьому солодкому морі. Літо минало, з мряки пантрували сльотаві передмістя. Клаптикові ковдри передмість, безвихідь, безвиїзність, консерви з місцевої бакалії, ковбаса з міста, водяра звідусіль. Коли мжичило, клаптикові ковдри передмість сіро бубнявіли й місто, обкладене ними зусібіч, всотувало ту сіру вільгість. Десь там, у тих осінніх набряках, на якійсь межі сирітство ставало жебрацтвом, наймоторошнішим своїм різновидом, десь там, у тій непрогляді, воно горлало, скімлило, стогнало, зиркало з-під лоба, розмазувало по щоках сльози, шмарки, дощові краплі, яєчну шкаралущу, хлібні крихти, рипіло інвалідськими візочками, побрязкувало мідним дріб’язком у засмальцьованих картузах, посопувало в ганчір’ї циганським дитям, калатало милицями, надривалося гармошкою в приміських вагонах, волало з прихлипом до незворушних папаш, браточків, сестричок, мамаш, варнякало попід базарами й цвинтарями, слиняво гарчало, смерділо потом і сечею, беззубо лякало чорними ротами, никало підворіттями, нишпорило смітниками, зсудомлене, розхристане, розчучверене, з випнутими борлаками, воно йшло назирцем, – ні, ні, ніколи, спаси Господи!  
  
____________________

А ідишер ґой (ідиш) – єврейський неєврей.


Ґелт ун ґолд (ідиш) – гроші й золото.


Пурім – одне з найвеселіших єврейських свят.


Аман – перший придворний перського володаря, жадав винищення всіх євреїв, але сам опинився на шибениці (бл. 536 – 516 рр. до н. е.).


А ід (ідиш) – єврей.


Пурімшпілер (ідиш) – учасник маскараду, традиційної імпровізованої вистави (пурімшпіль) на свято Пурім.


А мишуґе (ідиш) – божевільний.


А ідишер Аман (ідиш) – єврейський Аман.


Шалах-мунес – традиційні солодощі, даровані на Пурім.


Шлимазл (ідиш) – вахлай.


Шамес – синагогальний служка.


Йом Кіпур – Судний День.


Кадіш – єврейська поминальна молитва.


Ізкор – єврейська поминальна молитва, читана в Судний День.


Ціґеле (ідиш) – кізонька.


Моме-лушн (ідиш) – материнська мова, мова ідиш.


Йо (ідиш) – так.  


Йо, зіхер (ідиш) – так, звісно.


Ґіт (ідиш) – гаразд.


Вус ерцих? – від Вус герт зіх? (ідиш) – Що чути?


Кіш мір ін тухес (ідиш) – поцілуй мене в зад.


Далі буде (?).


© Мойсей Фішбейн 2002. Всі права застережені.