четвер, 5 листопада 2009 р.

П'ять поезій ҐЕОРҐА ТРАКЛЯ в перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА


Ґеорґ ТРАКЛЬ
(1887 – 1914)
       
Ґеорґ Тракль (1887 – 1914) – визначний австрійський поет. Народився в Зальцбурзі. Помер у Кракові. Приголомшений жахіттями Першої світової війни, заподіяв собі смерть, прийнявши в лазареті завелику дозу наркотиків. За життя видав лише одну збірку поезій. Слава знайшла його одразу після самогубства. Мірою поширення експресіонізму ставало ясно, що біля його джерел стоїть Ґеорґ Тракль.


ЗИМОВИЙ ВЕЧІР

Лине сніг біля вікна,
Дзвони дзвонять вечорові,
В домі все напоготові,
На столі всього сповна.

Хтось, мандруючи в імлі,
Доторкнув кільце ворітне.
Древо ласки злотоквітне,
Спивши зимний сік землі.

Мандрівник іде углиб;
Ґанок болем кам’яніє.
В чистім сяєві ясніє
На столі вино і хліб.

ЛЮДСТВО

Перед пекельним урвищем юрма,
Б’є барабан, бійців похмурі чола,
Скрегоче криця; порухи сліпма,
Криваве мрево, марення довкола:
Тут Єви тінь, червінці і сурма.
Вечеря, горній промінь вироста.
Вино і хліб, години мовчазливі,
І ті дванадцять, і вночі вуста
Дванадцятьох волатимуть у сниві;
Томá до ран випростує перста.

ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

                                       Карлові Гауеру

Жінки, мужчини, підлітки печальні
Ці поминальні квіти залюбки
Розсипали на тьмяні усипальні
Й завмерли, смерті віддані ляльки.

Покора й страх. І моторош осіння,
За чорними кущами стала тінь.
В осіннім вітрі гасне голосіння
Над розсипом химерних мерехтінь.

Палке зітхання – у галуззі голо,
Дитя і мати – онде тліє прах.
Живі кружляють – нетутешнє коло
Повільно порошіє на вітрах.

Життя їм бéзбач, каламутні муки.
Спаси тебе Всевишній угорі
Від пекла, болю, смертної розпуки.
Бредуть самотні в зорянім шатрі.

РОЗПАД

Коли надвечір чути звуки дзвінні,
Вони, кого птахами нарекли ми,
Розкрилені небесні пілігрими,
Зникаючи в осінній далечіні,

Зовуть у горні гони. В цю хвилину
Я снитиму їх долею сяйною.
Спинився час, і мерхне сад за мною.
Я в позахмарні хлані з ними лину.

Та продимає розпадом до дрожу.
Дроздовий квиль на голій гілці гине.
Трухло вкриває ржаву огорожу,

Блакитні айстри через мить поглине,
Немов дітвóру, до життя не згожу,
На вітрі умирання самотинне.

ҐРОДЕК
                  
Надвечір осінні ліси стугонять
Од убивчих гармат, золотаві рівнини
Й блакитні озера, понад ними сонце
Котиться млисте; ніч огортає
Вояків, що конають, дикі волання
Їхніх роздертих ротів.
Але тихо назбирує в пéрсті
Хмаровище червоне, де мешкає гнівний Господь,
Кров забуту, місячний холод;
Всі дороги – у чорне гниття.
Під золотим галуззям ночі й зірок
Тінь сестри колихлива в завмерлім гаю
Вітає душі героїв, закривавлені голови;
Й тихенько звучать в очереті темні осінні флейти.
О горда скорбото! Її вівтарі залізні,
Пекуче полум’я духу нині живить нестерпний біль,
Ненароджені внуки.

1914

© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
______________________________________________

Ґродек – польська назва українського містечка Городок, де класик австрійської літератури Ґеорґ Тракль (1887 – 1914) перебував під час Першої світової війни.