субота, 24 жовтня 2009 р.

Мойсей Фішбейн. АНТЕНОЇДИ. & Moses Fishbein. ANTENNOIDS (Translated from the Ukrainian by Marta D. Olynyk)


Мойсей Фішбейн

АНТЕНОЇДИ

                                         У тій країні самогубство було заборонене.
                                        За спробу самогубства карали на смерть.
                                                                          М. Ф.


     По десятій вечора до нас у двері хтось подзвонив.
     Напівсонний, очманілий од суміші Рільке й радіоголосів, я пішов одчиняти.
     – Вас ту-ту-ту? – запитало опасисте бабисько.
     Нас? – думаю. – Нас завжди ту-ту-ту.
     – Вас ту-ту-ту? – повторило бабисько.
     Я знизав плечима.
     Все, думаю, догрався. Дочитався, дописався й дослухався. Зайчик у голові. Шизá.
     – Вас ту-ту-ту? – не вгавало скуйовджене бабисько. – Ту-ту, ту-ту, ту-ту, – додало воно й люто вирячилося.
     Дати їй гривню й зачинити двері. І – спати. Якщо заснеш. Ще й снитиметься – опасисте, скуйовджене, люто вирячене.
     – Вас ту-ту-ту? Вас ту-ту-ту? Вас ту-ту-ту? – повторювало бабисько.
     Матюкнутися й дати гривню. Може, заткається.
     Яка там гривня? Через дорогу – бундесвер, під нами – багатодітні турки, а бабисько – німкеня з верхнього поверху.
     – Wie bitte? – Що, прóшу? – чемно запитав я.
     – Вас ту-ту-ту? – суворо повторила німкеня.
     Либонь, вона каже „Was tut tu-tu?” – „Що робить ту-ту?” – второпав я. Теж непогано. Теж гарне запитаннячко. Надто після десятої вечора.
     – Не знаю, – кажу, – що робить ту-ту.
     – Nein, das ist bei dir! Das ist bei dir! Was tut tu-tu? – Ні, це в тебе! Це в тебе! Що робить ту-ту? – Anruf? Aus Russland? – Дзвоник? Із Росії?
     – Ми не з Росії. Ми з України.
     – Це одне й те саме, – відрубало бабисько.
     – Галюцинація, – кажу, – робить ту-ту. У вас.
     Я зачинив двері.
     „Ту-ту, ту-ту, ту-ту”, – торочила за дверима німкеня.
     Не гривню б тобі дати, а по сраці. За наші міста і села.
     Мені раптом закортіло вигукнути щось на кшталт „За родіну, за Сталіна!”
     Потім я довго картав себе за бажання вигукнути цю фразу.
     Того вечора наш телефон справді німував. Як і цілу добу. До нас ніхто не дзвонив. З України й поготів. З України до нас майже не дзвонять. На Україну дзвоню я. Це послідовно й невблаганно штовхає мене на шлях жебрацтва. Вже багато років. Телефонна наркоманія.
     Кілька днів по тому я не виходив із хати. Перекладав Рільке. Намагався писати щось своє. Час до часу визирав у вікно, дивився на огорожу, вивершену колючим дротом. За огорожею бундесверівська військова частина. Аби розважитися, уявляв себе розвідником, який оселився тут, у чорта на рогах. Щоб вербувати. Щоб прослуховувати й стежити.
     Багатодітний турок, помітивши мене за шибою, гукнув:
     – Рýсен! – І показав на миґах, як „русен” перехиляють чарку й одразу на боковеньку. Чарку – й на боковеньку. Чарку – й на боковеньку.
     Я прочинив вікно. Традиційно зауважив, що ми не „русен”. І додав:
     – Тобі вітання від Назима. Хікмета.
     – Назим? – Турок замислився. – Це твій друг?
     – Еге ж. Хочеш, познайомлю?
     – Та ні, – знітився турок. – Маю багато роботи... Родина... Діти...
     – Ну, як знаєш, – сказав я.
     Наступного дня прийшов один із його хлопчиків. Простягнув мені нову жовту краватку:
     – Тато просить зав’язати.
     – Куди ж це тато збирається?
     – На весілля. Він не вміє зав’язувати краватки.
     Я зав’язав. Вузол вийшов якийсь дженджуристо-вишуканий.
     Віддав краватку турченяті.
     – Тато просить позичити коркотяг, – сказав хлопчик.
     – Я не маю коркотяга. Скажи татові, що в нашій країні коркотягами не користуються. Бо не п’ють. Узагалі. Скажи татові – в Україні не п’ють. Не забудь – У-кра-ї-на.
     – У-кра-ї-на... У-кра-ї-на... – повторив хлопчик. – Мусульмани? – запитав він.
     – Майже, – кажу.
     Відтоді багатодітний турок із нижнього поверху запопадливо й дещо багатозначно всміхається мені. Ще б пак – я знаю його таємницю. Позичавши коркотяга, він хотів порушити закони ісламу.
     – Передайте найкращі вітання вашому другові Назиму! – просить він.
     – Гаразд, – кажу, – передам.
     Кілька днів поспіль я виходив із помешкання лише до поштової скриньки.
     Я вже давно помітив: поштові скриньки здебільшого містять у собі якусь неприємність. Навіть коли вони порожні – це обіцянка неприємності. Питома вага дружніх листів мізерна. Пересічний вміст поштової скриньки – відомчі листи, що відгонять садизмом. Садизм німецьких відомчих листів посилюється останньою фразою – „З дружнім вітанням...” Навіть коли тобі погрожують банкрутством, судом, ув’язненням, депортацією – наприкінці: „З дружнім вітанням...”
     На денці нашої поштової скриньки – типовий відомчий конверт. Байдужий німецький садист повідомляє: мені належить з’явитися до його відомства, попередньо виповнивши долучений формуляр. „З дружнім вітанням – Адельсберґер”.
     Відклавши перекладуваного Рільке, я почав укотре нагадувати їм, коли й де я народився, коли зареєстровано мій шлюб, як звуть мою дружину, як звуть моїх дітей...
     Я вкотре нагадав їм, що не маю коштовностей, цінних паперів та земельної ділянки.
     Я вкотре нагадав їм свій фах і своє громадянство.
     Я вкотре нагадав їм, коли вперше прибув до їхньої країни.
     Я хотів нагадати їм іще дещо. Але це було поза межами отримуваних формулярів.
     Пішов на відвідини.
     Адельсберґер підвів на мене безбарвні очі. Потім я почув його безбарвний голос. Потім побачив під столом його ноги в домашніх капцях. Колір шкарпеток той самий, що колір очей та голосу. А може, й навпаки – очі й голос кольору безбарвних шкарпеток.
     – Ви неточно виповнили пункт дев’ятий, – сказав Адельсберґер. – Коли ви вперше прибули до Німеччини? Точна дата?
     – Це було понад двадцять років тому, – кажу. – Як я можу пам’ятати точну дату?
     – В пункті п’ятому – „фах” – ви написали „письменник”. Чому ж ви не розумієте запитань, чітко сформульованих німецькою?
     – Я не німецький письменник.
     – А який?
     – Український.
     – Який? – перепитав він.
     – Український.
     – Якою ж мовою ви пишете?
     – Українською.
     – Це не те саме, що російська?
     – Ні, – кажу, – не те саме. Маєте ще запитання?
     – Чому ви не виповнили пункту шостого – „місце роботи”?
     – Згідно з пунктом п’ятим я письменник.
     – Де ви працюєте письменником?
     – Ніде.
     – Не можна працювати ніде, – зауважив Адельсберґер. – Ви працюєте письменником у якійсь газеті?
     – Я працюю письменником ніде.
     – Ніде?
     – Ніде, – потвердив я.
     – І ви справді знаєте... цю... українську мову?
     – Трохи, – кажу. – Трошечки.
     У недовірливому погляді Адельсберґера світився первісний, нескаламучений ідіотизм.
     – Українською пишуть справа наліво? – зненацька поцікавився він.
     – Знизу вгору, гер Адольфсберґер.
     – Адельсберґер.
     – Не виключено, – кажу.
     Я вийшов із кабінету.
     За дверима залишався він. Адельсберґер. Молекула інтеґрованої Європи.
     Ідучи відомчим коридором, уявив собі, як я інтеґруюся до Адельсберґера. До горла почав підкочуватися клубок. Він нагадував зіжмаканий Адельсберґерів формуляр. Нестерпно захотілося блювонути.
     Вертаюся додому. На наших дверях – чергова прокламація.
     Колись листівки клеїли їм. Наші підпільники. А вони за це влаштовували облави. Хапали заручників. Часом кожного третього розстрілювали.
     Я облав не влаштовую. Заручників не беру. І не розстрілюю. Я збираю те, що вони чіпляють до наших дверей. Унікальна колекція.
     Їхня вигадливість одноманітно пришелепкувата:
     „Стільці риплять! Припиніть рипіння ваших стільців!”
     Або:
     „Годинник клацає! Припиніть клацання вашого годинника!”
     І раптом:
     „Кіт дзявкає! Припиніть дзявкіт вашого кота!”
     Відколупав аркуш од дверей.
     Нічого, думаю, непогано: „Кіт дзявкає!” Вдосконалення жанру.
     А втім, може, й справді коти, бува, починають дзявкати? Коли збожеволіють, наприклад. Дисертабельна тема. Для якогось там ветеринара-психіатра. Трапляються ж у житті перевтілення?
     Колись один мій київський приятель розповідав:
     „Увечері Леся назвала мене котиком. А вранці я зловив мишу”.
     – Реінкарнація! Реінкарнація! – пояснював він.
     – Незворотна? – поцікавився я.
     – Багато ти в цьому петраєш... – пробубонів мій приятель.
     Леся за нього заміж так і не вийшла. Через моє коротюсіньке запитання?
     Це було років понад двадцять тому.
     І ось – розгортаю місцеву газету. Звичайний собі „Вохенблеттер” – тижневе видання, заповнене оголошеннями. У рубриці „Він шукає її” читаю:
     „Велелюбний котик шукає романтичну, повну гумору мишку 26 – 38 років, аби ласувати нею й для всього, що може розважити двох...”
     Невже ж, думаю, той мій приятель переїхав до Німеччини? Невже й справді реінкарнація була незворотна? Мене потішила амплітуда котячої велелюбності: від двадцяти шести – до тридцяти восьми.
     Перевтілення – справа така... Можна, наприклад, не самому перевтілитися, а перевтілити когось.
     В моєї київської сусідки Нінки був коханець. Ім’я – Бун. Студент нашого харчового технікуму. Сам із Лаосу. Нінка всім казала, що він японець. Японець – престижніше.
     Нінці не вірили. А Лаос чомусь поплутали з Непалом.
     – Нінусику, – кепкували з неї, – скажи чесно – не палець?
     – Самі ви непальці, – реаґувала Нінка. – Бун – японець.
     – Та ні, – казали їй, – там не палець?
     Або й так:
     – Нінусю, якщо ти за нього вийдеш – буде не палка?
     – Самі ви непалки, – ображалася Нінка. – Я буду піддана японського імператора.
     – Яппонсскій гарадавой! – удавано захоплювалися незлобиві кривдники. – Заміж – і не палка!
     Тимчасово перевтілений у японця Бун повернувся до Лаосу. Нінка, кажуть, працює в „Гастрономі”. На Воскресенці.
     Перевтілити лаосця в японця – це що... Лаосець азієць. Японець азієць. Обличчя в обох азійські. І в душі в кожного – Азія.
     От на нашому поверсі – казашка, що геть перевтілилася в німкеню. Не просто в німкеню – в баварку.
     Казашка репатріювалася до Німеччини кілька років тому.
     „Катрін”, – відрекомендовується вона.
     Її чоловік теж казах. Наполовину. На другу половину він „етнічний німець”. Їхні діти з лиця типові казахи. Зіґфрід, Фрідріх і Вольфґанґ.
     – Дивні імена для казахів, – зауважила моя дружина.
     – Нічого дивного, – кажу. – Я знав хлопчика на ім’я Ярополк. Типовий єврейський хлопчик.
     У Кустанаї казашка Катрін була казашка Катя. Викладала „науковий комунізм”. Її чоловік Вальдемар викладав те саме. Там він був Владіміром.
     Наприкінці 1991 року „науковий комунізм” помирав у них на руках.
     Нічого іншого вони викладати не вміли.
     Казахські адепти „наукового комунізму” стали добропорядними баварцями. Відвідують кірху. П’ють пиво. Вивішують на дверях різдвяні віночки з позолоченими янголятами.
     – Ким ви працювали в Казахстані? – запитують їх.
     – Палеонтологами, – кажуть вони.
     – М-м-м-м, – шанобливо кивають німці, почувши майже містичне слово.
     Вальдемар нарешті опанував нормальну людську професію. Малярує.
     Катрін безробітна. Каже, що кілька місяців працювала за фахом. У якомусь загадковому музеї шкіри.
     За яким таким фахом? – думаю. – Що спільного між шкірою й „науковим комунізмом”?
     – Абажури в тому музеї є? – питаю.
     – Є, – каже.
     – Абажури з людської шкіри?
     – Там була інвентаризація... – непереконливо відповіла Катрін, геть позбавлена почуття гумору. Зокрема чорного.
     „У нас у Німеччині...” – цей зворот казашка Катрін уподобала щонайбільше.
     ... Я знову перечитав їхнє прокламаційне твориво.
     Наш неперевтілений кіт Макс лагідно куняв на стільці.
     З-поза шиби лунало несамовите ревище.
     Опасиста німкеня на всю горлянку вичитувала багатодітному туркові. Турок виправдувально жестикулював, час до часу притуляючи долоню до грудей.
     Я вихилився у вікно.
     Німкеня влучила в мене поглядом блискавично.
     – Beobachtest du mich? – Ти спостерігаєш за мною? – загорлала вона.
     – Яволь, – кажу. – Іх бін фьолькішер беобахтер. – Я народний спостерігач. (Була в них колись така газета – „Völkischer Beobachter”. Гітлерівська „Правда”.)
     Відчувши, що напрямок головного удару змінився, турок улесливо завсміхався до німкені й, тицьнувши в мій бік пальцем, почав показувати, як „русен” перехиляють чарку: чарку – й на боковеньку, чарку – й на боковеньку.
     Я зачинив вікно.
     Знову заходився коло Рільке.
     „Herr: es ist zeit”. „Час, Боже”.
     По десятій вечора – дзвоник у двері.
     – У вас гучно співають! І гучно танцюють! – гаркнула добряче поцицькована істота кáзна з якого поверху. – У вас ціле збіговисько! Гуп-гуп-гуп!..
     – Та ні, – кажу, – нікого в нас нема. Хіба що Райнер Марія...
     – Отож бо! Райнер, Марія...
     – Рільке.
     – І Рільке. Це вони гучно співали?
     – Так, – кажу. – Спочатку „Дойчланд, Дойчланд юбер аллес...”, а тоді „Плач Ізраїлю”.
     – І гучно танцювали!
     – Точно. Спочатку „Фрейлехс”, а тоді гопака.
     – Гуп-гуп-гуп...
     – Гуп-гуп, – кажу. – Добраніч.
     За кілька днів – знову дзвоник у двері. По десятій вечора.
     Вони стояли втрьох. Опасисте бабисько, поцицькована істота й Катрін. Дві німкені й казашка. Уособлення євразійського простору.
     – Вас ту-ту-ту? – запитували вони навперебій. – Вас ту-ту-ту? Вас ту-ту-ту? Вас ту-ту-ту?
     „Це все антени! Це все антени!” – переконує мене дружина.
     Неподалік нашого будинку – на даху якоїсь зачуханої дискотеки – стоять два металеві стовпи. Це антени. Вони ширять сиґнал для мобільних телефонів. Випромінюють неабияке електромагнітне поле. Нібито шкідливе для психіки.
     – Треба тікати звідси! – каже дружина. – Ми живемо тут кілька місяців, а вони всі – роками. Вони вже антенóїди!
     – Куди тікати? – питаю. – Цих антен скрізь понапхали. Куди ж тікати?
     А й справді – куди можна тікати в цьому світі? Куди?

Квітень – травень 2002 р., Erding

© Мойсей Фішбейн 2002. Всі права застережені.
____________________

Moses FISHBEIN
ANTENNOIDS
  
                                                          In that country suicide was forbidden.  
                                                          Suicide attempts were punishable by death.
                                                                                                        M. F.

Someone rang our doorbell after 10:00 p. m.   
Half-asleep, stupefied by the combination of translating Rilke and listening to the radio news, I went to open the door.
Was tu-tu-tu?” The fat old crone inquired.
Tu-tu-tu?  I think to myself. We are always tu-tu-tu.
Was tu-tu-tu?” the fat woman repeated.
It’s all over, I think. I’m played out. I’m read out, written out, and listened out. I’m crazy as a loon. Schizo.
 “Was tu-tu-tu?” The dishevelled fat wench persisted. Tu-tu, tu-tu, tu-tu,” she added, glaring at me fiercely.
I’ll give her a hryvnia and shut the door. Then off to bed. If  I can sleep.
Was tu-tu-tu? Was tu-tu-tu? Was tu-tu-tu? ” the obese old woman kept on.
I should fling some curses and give her a hryvnia. Maybe she’ll shut up.
A hryvnia? Ukrainian currency? What am I thinking? The Bundeswehr is right across the street. Below us lives a Turkish family with lots of children, and the huge woman is a German from the upper floor.
Wie bitte?” I beg your pardon? I asked politely.
Was tu-tu-tu? repeats the German woman severely.
Maybe she’s saying, “Was tut tu-tu.” WHAT is making the tu-tu? I finally got it. That’s not a bad question. A fine little question. Especially after 10:00 p.m.
“I don’t know what is making the tu-tu,” I say.
Nein, das ist bei dir! Das ist bei dir! Was tut tu-tu?” No, it’s in your place! It’s in your place! That is making the tu-tu. “Anruf aus Russland?” A phone call from Russia?
“We’re not from Russia. We’re from Ukraine.”
“It’s the same thing,” the old woman retorted.
“It’s a hallucination that is causing the tu-tu in your head,” I say.
I shut the door.
Tu-tu, tu-tu, tu-tu,” the German woman droned on behind the door.
I should give you a kick up the arse, not a hryvnia—for our plundered cities and villages.
Suddenly I felt like shouting something along the lines of “For the motherland, for Stalin!”
For a long time afterwards I reproached myself for wanting to shout this phrase.
That evening our telephone was silent, just like it had been the entire day. No one called us, especially not from Ukraine. Hardly anyone calls us from Ukraine. I am the one who calls Ukraine. For many years this telephone addiction has been consistently and inexorably propelling me toward beggary.
A few days later I stayed in the house. I was translating Rilke and trying to write some of my own work. From time to time I looked out the window, gazing at the fence topped with barbed wire. Behind the fence was the Bundeswehr’s military division. To entertain myself I imagined that I was an intelligence agent who had settled here, in the middle of nowhere,   to recruit people. To eavesdrop and spy.
The Turk with the pack of children, spotting me at the window, shouted:
Russen!” And he mimed how “Russians” gulp booze and instantly nod off. A glass and then they nod off, a glass and they nod off. 
 I opened the window a crack,  made my traditional comment that we are not “Russen,” and added:  
“Greetings from Nazim. Hikmet.”
“Nazim, the famous Turkish poet?” The Turk grew pensive. “Is he a friend of yours?”
“Of course. Do you want to meet him?”
“Ah, no,” replied the Turk apprehensively. “I’ve got a lot of work…a family…kids.”
“As you wish,” I said.
The next day one of his little boys came over and handed me a new, yellow tie.
“Daddy asks if you can knot it.”
“Where’s Daddy going?”
“To a wedding. He doesn’t know how to knot a tie.”
I knotted it. The knot came out pretentiously show-offish.
I gave the tie to the little Turk.
“Daddy asks if he can borrow a corkscrew.”
“I don’t have a corkscrew. Tell Daddy that we don’t use corkscrews in our country. Because we don’t drink—at all. Tell your Daddy that people in Ukraine don’t drink. Don’t forget: Uk-rai-ne.”
“Uk-rai-ne…Uk-rai-ne,” the boy repeated. “Are you Muslims?” he asked.
“Almost,” I say.
Since then the Turk with many children from the lower floor has been giving me solicitous and meaningful smiles. No wonder, I know his secret.
“Give my best to your friend Nazim!” he says.
“OK,” I say, “I will.”
For a couple of days I left the house only to go to the mailbox.
A long time ago I noticed that mailboxes mostly contain some sort of unpleasantness. Even when they are empty, they hold the promise of unpleasantness. The specific weight of friendly letters is measly. The average mailbox contains official letters that smell of sadism. Normally the sadism of official German letters is reinforced by the closing phrase: ‘With friendly greetings…’ Even when they threaten you with bankruptcy, litigation, imprisonment, deportation, at the end they say: ‘With friendly greetings…’
A typical official letter is lying at the bottom of our mailbox. An indifferent German sadist informs me that I must appear in his office, but not before filling out the attached form. ‘With friendly greetings, Adelsberger.’
Shoving aside the Rilke translation, I began to remind them for the nth time when and where I was born, when I registered my marriage, the name of my wife, the names of my children…
For the nth time I reminded them that I don’t have any valuables, priceless papers, or plot of land.
For the nth time I reminded them of my occupation and my citizenship.
For the nth time I reminded them when I arrived in their country.
I wanted to remind them of a few other things. But that was beyond the scope of the forms.
I went to the appointment.
Adelsberger raised his colourless eyes at me. Then I heard his colourless voice. Then I saw his slippered feet under the table. The color of his socks was the same as the color of his eyes and voice. Or maybe it was the reverse—his eyes and voice were the color of his washed-out socks.
“You didn’t fill out Point 9 correctly,” Adelsberger said. “When did you first arrive in Germany? The exact date?”
“It was more than twenty years ago,” I say. “How can I remember the exact date?”
“In Point 5 under ‘Occupation’ you wrote ‘writer.’ Why don’t you understand questions that are written in clear German?”
“I am not a German writer.”
“What kind are you?”
“A Ukrainian writer.”
“What kind?” he asked.
“Ukrainian.”
“What language do you write in?”
“Ukrainian.”
“Isn’t that the same thing as Russian?”
“No,” I say, “it’s not the same thing. Do you have another question?”
“Why didn’t you fill out ‘Place of Work’ in Point 6?”
“According to Point 5, I am a writer.”
“Where do you work as a writer?”
“Nowhere.”
“You can’t work nowhere,” Adelsberger commented. “Do you work as a writer for some sort of newspaper?”
“I work nowhere as a writer.”
“Nowhere?”
“Nowhere,” I repeat.
“And you really know…this…Ukrainian language?”
“A bit,” I say, “a tiny bit.”
In Adelsberger’s disbelieving glance glimmered a primal, unsullied idiocy.
“Is Ukrainian written from right to left?” he suddenly asked.
“From the bottom up, Herr Adolfsberger.”
“Adelsberger.”
“That’s also a possibility,” I say.
I left the office.
He remained behind the door. Adelsberger, a molecule of integrated Europe.
Walking down the office corridor, I imagine myself integrating with Adelsberger. A lump began to form in my throat. It reminded me of Adelsberger’s crumpled forms. I had a desperate urge to vomit.
I come back home. The latest proclamation is stuck on our door.
Long ago our insurgents used to glue leaflets to their doors. And for this the Germans organized roundups. Grabbed hostages. Sometimes they shot every third person.
I don’t organize roundups. I don’t take hostages. I don’t execute people. I gather what they stick on our door. A unique collection.
Their inventiveness is tediously dim-witted:
‘Your chairs creak! Stop the creaking of your chairs!’
Or:
‘Your clock is clanking! Stop the clanking of your clock!’
And then:
 ‘Your cat yelps! Stop your cat’s yelping!’
I removed the piece of paper from the door.
Not bad, I think: ‘Your cat yelps!’ That’s an improvement to the genre.
But maybe cats do yelp—when they go crazy, for example. A topic fit for a dissertation by some veterinary psychiatrist. Do reincarnations occur in real life?
One day a friend of mine from Kyiv told me:
“Yesterday evening Lesia called me a pussycat. And this morning I caught a mouse. It’s reincarnation! Reincarnation!” he explained.
“Permanent?” I asked.
“A fat lot you know about these things,” my friend muttered.
Lesia never married him. Was it because of my little question?
That was more than twenty years ago.
Recently, while leafing through the pages of our local newspaper, an ordinary Wochenblätter, a weekly publication filled with advertisements,  I came upon the column “He Seeks Her” and read:
‘A loving tomcat seeks a romantic mouse aged 26-38 with a sense of humor, for tasty bites of her and everything that can entertain the two of them…’
Is it possible that my friend had moved to Germany? Had the reincarnation really been permanent? I was gratified by the amplitude of the tomcat’s  capacity for love: from 26 to 38.
Reincarnation…It seems to work like this. You can, for example, transform someone else, not just yourself.
On our floor lives a Kazakh woman who was completely transformed into a German woman. But not simply a German woman: a Bavarian.
This Kazakh woman was repatriated to Germany a few years ago.
She introduces herself as “Katrin.”  At every opportunity the Kazakh woman repeats her favourite expression: “In our country,  Germany…”
Her husband is also half Kazakh and half “ethnic German.” By facial appearance their children are typical Kazakhs: Ziegfried, Friedrich, and Wolfgang.
“Strange names for Kazakhs,” my wife commented.
“Nothing strange about it,” I say. “I once knew a little boy named Yaropolk, after the Grand Prince of Kyivan-Rus’. A typical Jewish boy.”
In Kustanai, in northern Kazakhstan, Katrin was known as Katia the Kazakh woman. She taught “scientific communism.” Her husband Waldemar taught the same subject. Then he was called Vladimir.
In late 1991 “scientific communism” was dying in their arms.
They didn’t know how to teach anything else.
The Kazakh adepts of “scientific communism” became respectable, church-going Bavarians. They go to the kirche. They drink beer. On their doors they hang little Christmas wreaths with gilt angels.
“What was your occupation in Kazakhstan?” people ask them.
“We were palaeontologists,” they say.
“H-m-m,” the Germans nod respectfully upon hearing this almost mystical word.
Waldemar has finally mastered a normal human profession. He is a house painter.
Katrin is unemployed. She says that she worked in her occupation for a few months, in some mysterious museum of skins.
As what? I wonder. What do skins have to do with “scientific communism?”
“Are there lampshades in this museum?”
“There are,” she replies.
“Lampshades made of human skin?”
 “They were doing an inventory there,” Katrin replies without conviction; she has absolutely no sense of humor, especially the black kind.
…I reread the proclamational creation of our neighbours.
Our non-reincarnated cat Max was dozing gently on a chair.
There was an unbelievable racket outside our window.
At the top of her lungs the fat old German woman was lecturing the Turk with the pack of kids. Justifying himself, the Turk was gesticulating, from time to time placing his hand on his heart.
I leaned out of the window.
The German instantly pierced me with a look.
Beobachtest du mich?” Are you observing me? She yelled.
Jawohl,” I say. Ich bin völkishcher Beobachter.” I am the people’s observer. (The Germans used to have a newspaper called lkischer Beobachter, the Hitlerite version of Pravda).
Sensing that the direction of the main attack had shifted, the Turk smiled flatteringly at the German woman and, poking his finger in my direction, began showing the old woman how the “Russen” guzzle booze: a glass and then they nod off, a glass and they nod off. 
I shut the window and began working on my Rilke translations.
“Herr: es ist Zeit.” “Lord: it is time.”
The doorbell rang after 10:00 p.m.
“There’s loud singing coming from your place! And people are dancing noisily!” barked a generously breasted creature from the devil knows which floor. “There’s a whole crowd in here! Hoop-hoop-hoop!”
“Ah, no,” I say. “There’s no one here, except for Rainer Maria…
“That’s it! Rainer, Maria…”
“Rilke.”
“And Rilke. Are those the ones who were singing loudly?”
“Yes,” I say. “First, ‘Deutschland, Deutschland, über alles...’ and then ‘A Lament of Israel.’”
“And they were dancing too?”
“Exactly. First, a Yiddish freilachs and then a Ukrainian hopak.
“Hoop-hoop-hoop…”
“Hoop-hoop,” I say. “Good night.”
A few days later the doorbell rings again. After 10:00 p.m..
There were three of them standing there. The fat old bag, the busty creature, and Katrin: two German women and a Kazakh woman—the embodiment of the Eurasian space.
Was tu-tu-tu?” They asked, one after the other. “Was tu-tu-tu? Was tu-tu-tu? Was tu-tu-tu?”
“It’s the antennas! The antennas!” my wife says with conviction.
On the roof of a crappy discotheque near our building stand two metal  antennas. They send signals for mobile telephones. They emit a strong electromagnetic field, supposedly bad for the brain.
“We have to get away from here!” says my wife. “We’ve been living here only a few months, but they’ve been here for years. They’ve turned into antennoids!”
“Go where?” I ask. “They have stuffed antennas everywhere. Where can we escape?”
It’s true: where indeed can one escape in this world? Where?

April-May 2002, Erding, Germany.

© Translated from the Ukrainian by Marta D. Olynyk.