АПОКРИФІЧНИЙ ДОДАТОК до теми «יציאת מצרים» (Ісход)

АПОКРИФІЧНИЙ ДОДАТОК

до теми «יציאת מצרים» (Ісход)

Той, що у нім побачили Мойсея,

наслав на нас нового фараона.

Чи хочеш повернутись до Єгипту

рабом раба рабів? Чи бути вільним,

аби здобути край обітований?

Погляньмо: засвітився виднокіл!

То поза ним божиста Україна.

ЄВРЕЙСЬКА СКРИПКА, ГОЛОСИ Й КЛАРНЕТ. JEWISH VIOLIN, VOICES AND CLARINET.

ЄВРЕЙСЬКА СКРИПКА,

ГОЛОСИ Й КЛАРНЕТ

JEWISH VIOLIN,

VOICES AND CLARINET 

Іцхак Перлман (скрипка).

Джон Вільямс. Музична тема

фільму «Список Шиндлера».

Violin solos by Itzhak Perlman.

John Williams – Schindler's List Theme.

Барбара Страйзанд.

«Авіну Малкейну» (Наш Отче, наш Царю).

Мовою іврит.

Barbra Streisand.

«Avinu Malkeinu» (Our Father, our King).

In Hebrew.

Кантор Іцхак Меїр Гелфґот.

Cantor Yitzchak Meir Helfgot.

Ґіора Фейдман (кларнет)

із Ґершвін-квартетом.

«Єврейське весілля».

Giora Feidman (clarinet)

& Gershwin-Quartet.
«Jewish Wedding».

ЛЕСЯ УКРАЇНКА: «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя!»

І ти колись боролась, мов Ізраїль,

Україно моя! 

!ואת פעם נאבקת כמו ישראל, אוקראינה שלי

לסיה אוקראינקה

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(1871 – 1913)

 Леся Українка. Фото 1901 року.

* * * 

І ти колись боролась, мов Ізраїль,

Укрáїно моя! Сам Бог поставив

супроти тебе силу невблаганну

сліпої долі. Оточив тебе

народами, що, мов леви в пустині,

рикали, прагнучи твоєї крови,

послав на тебе тьму таку, що в ній

брати братів не пізнавали рідних,

і в тьмі з’явився хтось непоборимий,

якийсь дух часу, що волав ворожо:

Смерть Україні! Та знялась високо

Богданова правиця, і народи

розбіглися, немов шакали ниці;

брати братів пізнали і з’єднались.

І Дух сказав: «Ти переміг, Богдане,

тепер твоя земля обітована».

І вже Богдан пройшов по тій землі

від краю і до краю; свято згоди

між ним і духом гучно відбулося

в золотоверхім місті. Але раптом

Дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.

І знов настав єгипетський полон,

та не в чужій землі, а в нашій власній.

А далі розлилось Червоне море

і розділилося по половині,

і знов злилось докупи й затопило

кого? Ой, леле! Нóвий фараон

пройшов живий поміж Червоне море,

але козак з конем пропав навіки.

Співай, радій, ненависна чужинко,

бий в бубон і лети в танок з нестяму,

кінь і їздець в Червонім морі згинув,

тобі зостався спадок на покраси,

бо зносиш ти Укрáїни клейноди,

святкуючи над нею перемогу.

Такий для нас був вихід із Єгипту...

немов потоп. Заграло та й ущухло

Червоне море, висохло, й осталась

безрадісна пустиня після нього.

І став по ній блукать новий Ізраїль,

по тій своїй землі обітованій,

немов якась отара безпричальна,

з отарою блукали й пастухи,

вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.

Коли ж у їх з’являвся дух великий,

що вогняним стовпом палав у тьмі,

а вдень ішов, мов туча грізно-біла,

вони не вірили своїм очам

і в розтіч розбігались манівцями,

і попадали ворогам в полон.

Чи довго ще, о, Господи, чи довго

ми будемо блукати і шукати

рідного краю на своїй землі?

Який ми гріх вчинили проти Духа,

що він зламав свій заповіт великий,

той, взятий з бою волі заповіт?

Так доверши ж до краю тую зраду,

розбий, розсій нас геть по цілім світі,

ачей, тоді журба по ріднім краю

навчить нас, де і як його шукать.

Тоді покаже батько свому сину

на срібне мариво у далині

і скаже: «Он земля твого народу!

борись і добувайся батьківщини,

бо прийдеться загинуть у вигнанні

чужою-чуженицею в неславі».

І може, дасться заповіт новий,

і дух нові напише нам скрижалі.

Але тепер? Як маємо шукати

свому народу землю? Хто розбив нам

скрижалі серця, Духа заповіт?

Коли скінчиться той полон великий,

що нас зайняв в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли загине нóвий Вавилон?

1904 р. Зелений Гай

(Друкується за публікацією: «Журнал "Наші дні", Львів, 1943 рік, ч. 8, с. 2. Подала О. Косач-Кривинюк з чернетки, що міститься в архіві Лесі Українки»).

Леся Українка. Київ. Фото 1913 року.

МИКОЛА ЛУКÁШ. ДВІ СТОРІНКИ РУКОПИСУ: ПЕРЕКЛАД «ДОН КІХОТА».

МИКОЛА ЛУКÁШ

ДВІ СТОРІНКИ РУКОПИСУ

(1939, 1966)

ПЕРЕКЛАД З ІСПАНСЬКОЇ

Мігель де Сервантес Сааведра 

«Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»

(Для збільшення треба натиснути на зображення).

Присвята Графові Лемоському

       Посилаючи недавнім часом Вашій вельможності мої комедії, оголошені друком до вистави на кону, я писав, здається, що Дон Кіхот припинає собі остроги, аби їхати Вашій вельможності руки поцілувати; нині ж повідомляю, що він їх уже прип'яв і рушив у дорогу – якщо доїде щасливо, то, гадаю, зроблю цим якусь послугу Вашій вельможності, бо вже звідусіль кваплять мене і наглять, аби я пустив його чим скорше між люди і прогнав оскому та нудоту, викликану іншим Дон Кіхотом, що гуляє по світу, взявши на себе машкару другої частини; з найбільшим, мабуть, нетерпінням виглядає мого Дон Кіхота сам великий богдихан китайський, що прислав до мене гінця з листом, по-китайському писаним, а в тім листі просить – де просить, благає! – щоб я свою книгу до нього переслав, бо хочу, каже, завести в себе колегіум для вивчення кастільської мови і щоб вивчали її по Дон Кіхотовій історії, а вкінці каже, що думає настановити мене в той колегіум за ректора. Я спитав у посланця, чи його величність богдихан дає мені якусь грошову запомогу; той відповів, що ні, і на думці того не малося. «Коли так, брате, – одказав я йому, – то вертайся в свою Китайщину, їдь собі по десять чи по двадцять миль денно, чи по скільки там сюди їхав, бо я не змагаю на здоровлі в таку далеку мандрівку пускатися. Тут же недуга мені долягає, а тут і безгрішшя... Та богдихан богдиханом, король королем, а є в мене в Неаполі великий граф Лемоський – він і без того колегіуму, і без того ректорства нещасного спомагає мене і підтримує, такими ласками осипає, що годі бажати кращого». Тими словами попрощався я з гінцем, прощаюсь і з Вашою вельможністю, заповідаючи на ралець книгу мою «Злигодні Персілеса і Сіхізмунди», що маю скінчити, як Бог дасть, за чотири місяці. Буде то найгірша або, може, найкраща книга, створена нашою мовою (певно, що з-поміж тих, які пишуться для розваги); я вже й каюся трохи, що сказав «найгірша», бо, на думку деяких моїх приятелів, вона досягла найвищого ступеня досконалості. Зичу Вашій вельможності якнайліпшого здоровля; незабаром мій Персілес поцілує Вам руки, а я ноги, яко слуга Вашої вельможності.

       Писано в Мадріді року Божого тисяча шістсот п'ятнадцятого, місяця октомврія останнього дня.

                              Вашої вельможності покірник

                               Мігель де Сервантес Сааведра

(Для збільшення треба натиснути на зображення).

Про розмову, що провадили
парох та цилюрник із Дон Кіхотом
за його хворобу

       Повідáє Сід Ахмет Бен-Енхелі в другій частині сієї історії, де описується третій Дон Кіхотів виїзд, що парох і цилюрник майже цілий місяць із нашим гідальгом не бачились, аби не нагадувати йому й не ворушити пам'яті про недавні події, а до небоги його та клюшниці навідувались час од часу, наказуючи пильно, аби добре за ним ходили та їсти все таке давали, щоб на серце й на мозок було йому помічне та покріпне, бо як подумати гаразд, то не звідки, як із серця й мозку все його лихо взялося. Ті відповідали, що так же вони й роблять і надалі старатимуться, бо помітили, що пан їхній, бувають хвилини, справляє враження чоловіка при добрім розумі. Приятелі непомалу тим вістям зраділи – недарма, виходить, привезли вони його додому на воловій підводі, мовби зачарованого, як про те оповідається в останнім розділі першої частини сієї не менш великої, як правдомовної історії. От і вирішили вони перевідати недужого і на власні очі допевнитись, чи справді йому на краще йдеться, хоч воно здавалось їм майже неможливим, – тим і поклали не чіпати в розмові того рицарства мандрованого, не троюдити болючої, незагоєної рани.

       Прийшли, аж він сидить на постелі в зеленій камізельці баєвій, на голові йому толедська ярмулка червона, а сам худий, аж тлінний, чисто на мумію зсохся. Привітав їх чемно й гостинно, коли спитали його за здоров'я, розказав цілком розсудливо і в добірних висловах, як йому здужається. Далі завелася в них мова про так звані громадські справи та державні порядки: одні зловжитки вони викорінювали, другі засуджували, одні звичаї реформували, а другі зовсім касували, і кожен мав себе за новітнього законодавця, сьогоденного Лікурга чи свіжоспеченого Солона, словом, перекували отак весь лад суспільний – у горно одне вкинули, а з горна вийшло щось зовсім інше. Дон Кіхот про всі ті речі розправляв аж надто розважливо, і обидва екзаменатори увірили поза всяким сумнівом, що він цілком здоровий і сповна розуму.

       При тій розмові й небога з клюшницею були і так уже Богові дякували, що пан їхній знову б то при доброму розумі. Але тут парох одмінив свій попередній намір, щоб то нічого за рицарство не згадувати (хотів, бачите, до краю пересвідчитись, чи уздоровлення Дон Кіхотове справжнє було, чи тільки позірне), слово по слову, та й заговорив про останні столичні новини. Сказав, між іншим, що турок суне нібито великими морськими потугами на захід-сонця, та ніхто його замірів не знає допевне і годі вгадати, куди вдарить грім із тої грізної тучі; мало не щороку тривожить він нас, аж по всій християнщині пополох іде – вже й його величність король велів укріпити узбережжя Неаполю, Сіцілії та острова Мальти.

**********

Місце зберігання:

ЦДАМЛМ – Ф. 888, оп. 1, спр. 2, арк. 2 зв., 4

ПОЕЗІЯ — ГОЛОС — ГРАФІКА. «Коли ми невмирущими були...»

ТЕКСТ, ГОЛОС: Мойсей Фішбейн.

(Для збільшення треба натиснути на зображення).

ІЗ ЛУКАШЕВИХ «ШПИГАЧОК». «Краще чужість, байдужість, ненáвисть...»

МИКОЛА ЛУКÁШ

«ШПИГАЧКИ»

 

ІЗ ЛУКАШЕВИХ «ШПИГАЧОК». «Прогрес»

МИКОЛА ЛУКÁШ
«ШПИГАЧКИ»