Хаїм Нахман Бялік
НА ПОРОЗІ БЕТ-МІДРАШУ
З івриту переклав Мойсей Фішбейн.
Я знову, рідний храме, став твоїм,
Торкнувшись порохнявого порога.
Ці стіни знов хисткі, неначе дим,
І стеля чорна, і брудна підлога.
Шляхи позаростали і стежки.
Руйновище. Ані плачу, ні свята.
Тремтять у павутинні павуки,
І крячуть у покрівлі воронята.
Здригаються колони на вітрах,
Відламки стін потрощено на прах.
І порохи, і Тори вже нема,
Гниють у бочці плісняві сувої.
У тишині торкається сліпма
Самотній промінь темряви сумної.
О стіни храму, стіни ці святі!
Народу й духу схов у часоплині, —
Чому ви стоїте у німоті,
Розкинувши ці довгі чорні тіні?
Чи Бог пішов навік од цих руїн
І вже до вас не верне більше Він?
Покинуті, похмурі, мовчазні,
Скорботою німою оповиті,
Згадали ви зі мною давні дні
А чи синів, розвіяних по світі?
Питайте, я чекаю запитань
Про всіх синів з далекої долини.
Здолала нас ворожа чорна хлань,
З Ахору я прийшов під рідні стіни, —
Вернувся я, знеславлене дитя,
Звитяжцям не судилось вороття.
Немов жебрак похилений, стою.
Мій храме, ми спустошені з тобою.
Зруйнованість оплакую свою
Чи плачу над руїною святою?
Твої сини, птахи твої сумні, —
Так тінь майне і у конарах щезне —
Розвіялись вони по чужині,
Покинувши кубло твоє старезне.
Вони помруть, забувши рідний храм,
Чи інша смерть судилася синам?
Мої шляхи — полин і ковила.
Божисту славу втрачено в розстанні.
Вода під саму душу підійшла —
Я відчував ті дотики останні.
Твій прихисток, твоя затишна тінь —
Рятунок мій, — душа моя нетлінна,
І серце досі сповнене стремлінь,
Дарма, що підгинаються коліна,
Що спорожнілий, став на твій поріг, —
Я Бога спас, і Бог мене зберіг.
Не хочу ні шаленства, ні ганьби,
Відтак любов’ю житиму палкою,
Таж ми неправди лютої раби, —
Вернися, мій жаданий супокою!
Мені не оскверняти Божих див
І права первака не продавати,—
Брехню зневажу, — Бог мені судив
Не левом бути — з вівцями вмирати.
Ні пазурів, ні ікол чотирьох, —
Вся сила — Богу, все життя — то Бог.
Мов ящірці зіщуленій луска —
Для мене духу вічного фортеця.
Далека та хвилина чи близька —
Коли до бою вийти доведеться,
Біля правиці завше буде Бог,
Я битимусь в шаленому пориві,
Нестримно йтиму з Ним до перемог.
Лежать убиті леви злотогриві.
Живло — травинка, висохла й німа, —
Лиш подув Божий — і його нема.
Та не навчився бити мій кулак,
Я сили не віддав питву і блуду —
Я для пісень родився, і відтак
Я, бранець правди, їх співати буду.
В усіх кінцях небес мої пісні,
У горнім горлі кожної істоти, —
І вже простує правда в тишині,
І голосів божистих не збороти.
Ні звуків, ані слів ізвіддалік —
Слова божисті лишаться навік.
Моє ім'я зневажив лиходій,
Воно ж без плям перелюбу і крові
На тій межі, останній і святій,
Постане знаком Божої любові.
І знатимуть: відлюдник-мандрівець
Білоголовий брів між лиходії
Бісівську силу звівши нанівець,
Очистив душі, юрбам дав надії, —
Він тільки й мав, що срібло голови,
Торбину, костур, тихі молитви.
Намете Шемів, не впадеш повік!
Я з купи праху відбудую стіни.
Мій храме, ти у темряві не зник!
Мій храме, ти відродишся з руїни!
Постане для прийдешніх поколінь
Храмина і просторіша, і вища,
Проллється світло, відтіснивши тінь, —
І Божий дух сяйне з-під хмаровища.
Уздрить усе живе: загинув лох,
Зів’яла квітка, та навіки — Бог.
© З івриту переклав Мойсей Фішбейн.
БЕТ МІДРАШ — місце вивчення єврейських святих книг.
Шем — дослівно: ім'я. Вживається замість слова Бог.
Лох — рослина (дика оливина, єрусалимська верба).
____________________
Хаїм Нахман Бялік (1873 — 1934) — видатний єврейський поет і прозаїк, один із основоположників сучасної поезії мовою іврит. Народився на Волині. Жив в Одесі. Помер у Відні. Похований в Ізраїлі.
