ГЕРОЯМ СЛАВА!

Присяга вояка УПА

А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали...

********************

Мій друг Петро Потічний – 17-літній вояк УПА.

Служив в УПА три роки.

По війні – професор університету McMaster (Канада).

Одна з книжок професора Петра Потічного
(у співавторстві з професором Говардом Астером):
«Єврейсько-українські взаємини. Дві самотності»

1947 рік. УПА. Сотня Громенка.
 Один із них – 17-літній вояк УПА Петро Потічний.

 

Слава Україні!

Героям слава!

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. ЗРІЗ (2)

Мойсей Фішбейн

ЗРІЗ (2)

(Із циклу "Аб-сурдокамера")

Ото вже братія строката —

Від ката і до адвоката,

Ото вже братія громохка,

Ще й чохка, тьохка, цвьохка, рохка.

А скільки їх? Та до холери,

І всі прикуті до галери —

Кавалеристи й кавалери,

Ветеринари й ветерани,

А ще юристи й танцюристи,

А ще расисти і русисти

(диви, тирани!),

А ще злодюги й комуністи

(кому здихати, кому їсти),

Чи пак, бандюги й комунари

(кому свобода, кому нари),

А ще плейбої,

А ще плебеї,

Протоєреї,

Просто євреї,

І творить власний прецедент

Новопосталий президент,

І пнуться до нової юшки

Творці, творюги і творюжки,

Арештократ і торбохват,

І президентський апарат

(а цей — стократ),

І гегемон, і графоман,

І людожер (який гурман!), —

Усі — в гаман

(шарман!),

Ідуть людопаси,

Ідуть людолови,

Пророки нічого,

Богове полови,

Нікому братове,

Ніщо посадове,

Ідуть навманцí

Людці.

Грудень 1994 р., München

ПАМ’ЯТІ КОМПОЗИТОРА ІСААКА ШВАРЦА. ПАМЯТИ КОМПОЗИТОРА ИСААКА ШВАРЦА.

ПАМ’ЯТІ КОМПОЗИТОРА

ІСААКА ШВАРЦА

(13.05.1923 – 27.12.2009)

ПАМЯТИ КОМПОЗИТОРА

ИСААКА ШВАРЦА

(13.05.1923 – 27.12.2009)

«Дощик осінній...»

Музика: Ісаак Шварц

Поезія: Булат Окуджава

Виконання: Єлєна Кáмбурова

«Дождик осенний...»

Музыка: Исаак Шварц

Стихи: Булат Окуджава

Исполнение: Елена Камбурова

Ісаак Йосипович Шварц (13 травня 1923 року, місто Ромни Сумської області – 27 грудня 2009 року, селище Сіверський Ґатчинського району Ленінградської області) – радянський і російський композитор, автор симфонічних творів, а також музики до численних вистав і кінофільмів. Його батько 1938 року був заарештований органами НКВС і розстріляний. Родину вислали до Киргизії. Премії «Оскар» за найкращий іноземний фільм (1976) була вдостоєна радянсько-японська картина «Дерсу Узала» (режисер Акіра Куросава), музику до якої написав Ісаак Шварц. Останній великий твір композитора – Концерт для оркестру пам'яті Рауля Валленберґа «Жовті зірки» («Пурім-шпіль у ґетто»), записаний 2002 року у Великому тон-ательє Мосфільму Національним філармонічним оркестром Росії під керуванням Владіміра Співакова. Ісаак Шварц помер уві сні 27 грудня 2009 року. Його поховали 30 грудня 2009 року в Санкт-Петербурзі. Згідно з волею композитора, його поховання відбулося відповідно до єврейського похоронного ритуалу. Поминальну молитву «Кадіш» над труною Ісаака Шварца виголосив один із рабинів Санкт-Петербурзької єврейської релігійної громади.

Исаак Иосифович Шварц (13 мая 1923 года, город Ромны Сумской области — 27 декабря 2009 года, посёлок Сиверский Гатчинского района Ленинградской области) — советский и российский композитор, автор симфонических произведений, а также музыки к многочисленным спектаклям и кинофильмам. Его отец в 1938 году был арестован органами НКВД и расстрелян. Семью выслали в Киргизию. Премии «Оскар» за лучший иностранный фильм (1976) была удостоена советско-японская картина «Дерсу Узала» (режиссёр Акира Куросава), музыку к которой написал Исаак Шварц. Последнее большое произведение композитора — Концерт для оркестра памяти Рауля Валленберга «Жёлтые звезды» («Пурим-шпиль в гетто»), записанный в 2002 году в Большом тон-ателье Мосфильма Национальным филармоническим оркестром России под управлением Владимира Спивакова. Исаак Шварц скончался во сне 27 декабря 2009 года. Его похоронили 30 декабря 2009 года в Санкт-Петербурге. Согласно воле композитора, его похороны прошли в соответствии с еврейским погребальным ритуалом. Поминальную молитву «Кадиш» над гробом Исаака Шварца произнес один из раввинов Санкт-Петербургской еврейской религиозной общины.

ОЛЕНА ДОБРОВОЛЬСЬКА. Художнє оформлення книги «РАННІЙ РАЙ». ІВАН ДЗЮБА. Вступна стаття до книги.

Олена Добровольська

ХУДОЖНЄ ОФОРМЛЕННЯ

КНИГИ «РАННІЙ РАЙ»

ФРАҐМЕНТ СУПЕРОБКЛАДИНКИ

СУПЕРОБКЛАДИНКА

ПАЛІТУРКА

ШМУЦТИТУЛИ

РОЗДІЛ «ПОЕЗІЇ»

РОЗДІЛ «ПЕРЕКЛАДИ»

РОЗДІЛ «ДИВНИЙ САД»

Поезії для дітей

РОЗДІЛ «ПРОЗА»

РОЗДІЛ «ЕСЕЇ»

РОЗДІЛ «АБ-СУРДОКАМЕРА»

РОЗДІЛ «АФЕРИЗМИ»

********************

Іван Дзюба

ВІРА В ПОКЛИКАНІСТЬ

(вступна стаття до книги «Ранній рай» – Київ, 2006)

Ця книга Мойсея Фішбейна – дивовижна, унікальна, вона, безумовно, ввійде в золотий фонд української літератури.

Про нього як про Поета з Божої ласки я писав ще десять літ тому.

Мойсей Фішбейн прискіпливо-вимогливий до себе, його продуктивність має не кількісні, а якісні виміри. Його вірші (серед них немає жодного пересічного чи випадкового!) відтворюють драматичну духовну напругу поета, який поєднав у собі безмежну поглинутість буттям України з генетичним кодом, пам’яттю єврейської долі. Його поезія – немовби зустріч українського та єврейського світів, з їхнім трагізмом і пафосом. Україна і Ізраїль, ці дві батьківщини, до яких Мойсей Фішбейн звернений усім єством і яким не може не належати, постійно взаємодіють у його поезії, але не так своїми поверхневими реаліями, як своїми символами й міфами, тобто на найвищому рівні поетичної узагальненості, ущільненості поетичної мови. Недарма крізь його поезію лейтмотивом проходять сакральні образи Ріки (Дніпра) і Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), Києва і Єрусалиму, а біблійна високість мови просякнута українською сердечністю й широтою емоційних вібрацій. У поезії Мойсея Фішбейна – Україна, але не так у її конкретно-побутовій окресленості, як Україна духовна; Україна людини кінця ХХ – початку ХХІ століть з її екзистенціальною мукою; людини, в якій озиваються глибини прачасу і дух якої спрямований у надземні сфери. Мойсей Фішбейн належить Україні, але має й інший вимір – біблійний, єврейський, і це робить його ще чутливішим до України, до української духовності, до української мови.

У Мойсея Фішбейна не тільки бездоганний мовний слух, конгеніальне відчуття українського слова, а й часом зухвала віртуозність, щедра й запальна гра зі словом, зі звуком… Специфічно виявилося це в циклі сатиричних та іронічних віршів-бурлесків "Аб-сурдокамера". Тут Мойсей Фішбейн сяйнув іншою гранню свого таланту – як доскіпливий спостережник нашого суспільного життя і в’їдливий, дошкульний сатирик.

Його вірші для дітей зачаровують своєю вигадливістю (адекватною спонтанній дитячій), своєю добротою й гумором, – а справжнім героєм їх (як, зрештою, і "головним героєм" усієї його поезії) є українське слово, українська мова, невичерпна у своїх смисловиражальних і звукоігрових можливостях. (А водночас вона в нього прозора, і весь Фішбейн у поезії тяжіє до неокласичної строгості).

Отой геній української мови благословив Мойсея Фішбейна, як колись Миколу Лукаша і Григорія Кочура, на натхненні переклади поетів інших літератур. У нього органічно зазвучали українською і Бодлер, і Целан, і Бялік, і Рільке…

Книга увінчується кількома прозовими етюдами, серед яких блискучий, з розкішною іронією і щирим смутком та любов’ю, спогад про Чернівці, про Київ, про близьких людей…

Мойсей Фішбейн почав друкуватися наприкінці 60-х років минулого століття. Його талант прозірливо поцінував і підтримав Микола Бажан; з увагою поставився до молодого поета Леонід Первомайський; багато важили для Мойсея Фішбейна прихильність і довіра Миколи Лукаша та Григорія Кочура, які гідно оцінили магію його слова (і в яких він плідно навчався). Про цих корифеїв української культури Мойсей Фішбейн зберіг вдячну пам’ять, засвідчену і в цій книзі.

Попри підтримку багатьох діячів української культури, за умов ідеологічного терору 70-х років Мойсей Фішбейн змушений був еміґрувати з СРСР. Цей час був сповнений для нього надій і безнадії, творчої праці й мук поетичного слова, а над усім цим виростала крижаною горою ностальгія. Мойсей Фішбейн зрозумів, що не може жити без України. Не один рік пішов на те, щоб вирішити питання про спосіб повернення в Україну: адже треба було десь і за щось жити. І ось його мрія здійснилася: він повернувся в Україну.

Книга, яку тепер одержує читач, – найоб’ємніша з усіх Фішбейнових книжок і найповніше репрезентує його творчість. Повернення в Україну немовби утвердило його ще більше в суверенності його поетичного голосу. Той діапазон роздумів, що окреслився в 90-і роки, на зламі століть (тисячоліть!), і набрав есхатологічного характеру ("на порозі Катастрофи"), в поезіях останніх років, створених уже в Україні, в атмосфері її здійснюваного, але не здійсненого катарсису, – перейнято наростанням потреби говорити до "позанебесного Отця". Таке звертання припустиме й не сприймається як суєтне й блюзнірське лише тоді, коли поет чує його, "позанебесного Отця", присутність у світі своїх тривог. Фішбейн цю присутність чує. Причетність до подій в Україні останніх років дала йому таке переживання української долі, в якому відлунюють "горні вісті" всій "недонаверненій землі". І два кличі надії: "Судú" і "Спасú". Біблійне.

Але есхатологічні тривоги – це лише один полюс бачення й переживання світу в Мойсея Фішбейна. На другому ці тривоги постають перед судом "практичного розуму" (кантівського?) чи, радше, здорового глузду, вища концентрація якого – в іронії та сарказмі: це єдино можлива реакція на апофеоз абсурдів життя. Особливо плодоносне на ці абсурди наше, українське, політичне та навколополітичне життя з його невтомними героями. Їх ми й побачимо у Фішбейновій "Аб-сурдокамері", що збагачується з кожним роком і переростає у свого роду енциклопедію наших ні з чим не зрівнянних дивовиж. (А втім, вони – своєю чергою, всього лише історичне відлуння тих чудасій радянщини, про які Фішбейн щедро нагадує в убивчих і захоплюючих гротесках своєї автобіографічної, і не зовсім, прози.) А його блискучі "аферизми" – це ніби самозахист "урукопаш" від розмаїтих рутинних аномалій сучасності: Мойсей Фішбейн рятується, насолоджуючись опірністю й мудрістю мови, яка може все поставити на своє місце – легко й весело, з невимушеною зверхністю.

У цій книзі щедріше, ніж раніше, представлена й проза Мойсея Фішбейна. Невимушеність оповіді, багатство асоціацій, алюзій, перегуків і відгомонів з арсеналу культури (те, що тепер зветься "інтертекстуальністю") роблять цю прозу вищою мірою читабельною. Може, трохи й несподіваним чином вона показує його, нібито поетичного дивака-відлюдника (так зазвичай уявляється чи не кожен безсумнівний поет), – і як чіпко закоріненого в суспільному й житейському побуті, наділеного здатністю бачити й живописати різні людські вдачі в динаміці історичного часу, в колориті національної характерності.

Картини з багаторічного перебування в Німеччині, сповнені великодушної в’їдливості щодо несхитної німецької бюрократії та бездоганного німецького бюрґерства, допомагають краще зрозуміти, чому Мойсей Фішбейн так поривався повернутися в Україну – де тільки й може він почуватися собою, попри будь-які нестерпні негаразди. Автобіографічні пасажі в його есеях та повістях дають відчути драматизм його самопочування й самостановлення.

Мойсея Фішбейна веде віра в свою покликаність, без якої немає потужного поета. Цю віру в свою покликаність він передає й нам.

Я цілковито впевнений: ця книга Мойсея Фішбейна ввійде до числа пам’ятних, непроминальних книг української літератури.

Іван Дзюба

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. «1953»

Мойсей Фішбейн

1953

Дивна Книга про смачну,

Перетравлювано-свіжу

І таку здорову їжу,

Я й собі смачного вріжу,

А потому розпочну:

Комбайнер біля керма:

Ця хода всепереможна,

Сумніватися не можна:

Ця республіка заможна,

Сливи, персики, хурма.

Соковита бастурма.

Сниться міліціонеру

Чи то Мао, чи то Неру:

За приховану фанеру

Десь роками чотирма

Їм обломиться тюрма

(То не сон, а просто деза),

Сняться, бля, босяцькі леза,

Сниться шмара нетвереза

(Чи твереза, то дарма),

Знає шмару Кострома,

Шмара має осетрину,

Має фізію вітринну:

«Ти бери мене, Марину,

Взагалі та зокрема»,

Ця шалава не дріма,

Сниться йо.ана облава,

Сниться суче слово «Слава!»,

Сниться корпус пароплава,

Біла палуба, корма,

Амністована юрма.

Ця тюрма всепереможна,

Шмарі снитися не можна,

В Костромі босяцький Неру

Пре украдену фанеру,

Ця облава нетвереза,

Слово «Слава!» – суча деза,

Осетриною шалава

Маже корпус пароплава

Там, де палуба, корма…

Комбайнер біля керма.

15 червня 1999 р., Altenerding

Читає автор: http://maysterni.com/mp3/mojsej/61.wma

МАКСИМІЛІАН ВОЛОШИН у перекладах МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. Максимилиан Волошин в переводах Моисея Фишбейна.

МАКСИМІЛІАН ВОЛОШИН
Максимилиан Волошин

(1877 – 1932)

Портрет Максиміліана Волошина

роботи Бориса Кустодієва. 
1924 рік. 

Максиміліан Олександрович Волошин (справжнє прізвище – Кирієнко-Волошин, 1877 – 1932) – визначний російський поет і художник українського роду. Представник символізму та акмеїзму. Батькові предки – запорозькі козаки. Народився в Києві. Київський будинок Волошиних зберігся донині: бульвар Т. Шевченка / вул. Пирогова 24/9. Помер у кримському Коктебелі. Згідно з його заповітом, похований на вершині приморського пагорба Кучук-Янишар.       

  

Максиміліан Волошин

ШЛЯХАМИ КАЇНА.

ТРАГЕДІЯ МАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

ДЕРЖАВА

З російської переклав Мойсей Фішбейн

1

З сукупності

Надмірностей, бистрот,

Машин, пожадності

З’явилася держава.

Було піддáнство тверджею, мечем,

Було законом, зладою. Держава

Постала осереддям

Кустарного, розсіяного зла:

Тим незміренним панцерним утрунком,

Що в ньому людям дáно грати роль

Лише травних бактерій. Тут усе

Ґрунтовано на користі, на зиску,

На виживанні пристосованих,

На силі.

Її мораль – здоровий егоїзм,

Мета буття – травний процес, мірило

Культури – то виходків чистота

І рівночасно випорожнень ємність.

2

Щонайдавніша

Регалія держави –

То виробництво крові.

Суддя як виконавець Каїнових функцій

Непогрішимий і недоторканний.

Убивця без патенту не злочинець,

А конкурент:

Йому нема пощади.

Кустарне ремество неприпустиме,

Коли є монопольне господарство.

3

З усіх насиль

Людини над людьми

Убивство – щонайменше,

Найтяжче – виховання.

Правителі не можуть

Убити спадкоємців, але кожен

Воліє знапастити їм життя:

В дитині змалку зріє узурпатор,

Якого треба

Вчасно загнуздать.

Сенс виховання –

То самооборона від дітей.

Тож назирці за ранґом людовбивць –

Учений Комітет

Компрачикосів,

Що вправні в виробництві

Геть знезаражених

Кастратів-громадян.

4

Фіск є грабіж, а власність є крадіжка,

Крадіжка-бо

То є єдина форма

Законного надбання.

Держава

Має монополію

На виробництво

Фальшивих грошей.

Профіль на монеті

І герб країни на кредитнім знаку –

То є те саме, що відбитки пальців

На антропометричному листку:

Розписка в злодіянні.

Але руки

Грабіжників є глибоко доволі,

Щоб награбоване утримати.

Злодюги,

Розбійники й бандити – лиш вони

Достойні буть

Родоначальниками

Правлячих династій,

Батьками титулованих домів.

5

А в наші дні, коли усім потрібно

Прямим, загальним, рівним і таємним

Обрать достойного –

Єдиний є критерій

Для виборів:

Мистецтво кандидата

Обмовить супротивника

І довести

Свій власний хист облудника й злочинця.

І через те парламентським вождем

Є завше найзухваліший, а тáкож

І щонайадвокатніший з усіх.

Політика – то бруд,

Їй завше треба

Людей практичних,

Що не бридять кров’ю,

Мерців перéторгом,

Скуплянням нечистот...

Та виборці ще до сьогодні вірять

У змогу із трьох сотень нечестивців

Створити для країни

Чесний уряд.

6

Багато істин, правда є одна:

Штампована і визнана є правда.

Готована

З бруднющої білизни

Під невсипущим наглядом держави

На всі потреби,

Мізки і смаки.

Її до кави сервірують завше –

На аркушах ранковий свіжодрук,

Її ковтають нашвидку в трамваях,

І кожен, хто уранці мав укол,

На цілий день переконання має

І політичний погляд:

Сперечатись,

Галасувати і голосувать.

З державних фабрик, із мануфактур,

Як алкоголь, як сифіліс, як опій,

Патріотизм, тютюн і сірники, –

Із патентованих наркотиків

Газета

З усіх отрут є найсильніша їдь,

Яка дає нечувані прибутки.

7

Два класи завше є поза законом

В абиякій державі:

Кримінальний

Та правлячий.

Вони за революцій

Міняються місцями,

В чім, по суті,

Відмінності немає,

Але кожен,

Допавшися до влади, визнає,

Що він осердя, стрижень, вісь держави,

І зловживає правом грабежу,

І розстрілу, й насильства, й пропаганди,

Щоб довести кривавий самогон

Страт, самосудів, громадянських воєн

До перегону рядових судів,

Революційний уряд має й мав

Активом терору

Покрить пасив убивць,

Так революція

Перетрясає класи

Й побільшує державність:

Так при кожній

Бунтарній спазмі подичілих мас

Оті залізні зашморги ґароти

Ще дужче тиснуть шийного хряща.

Благонадійність, шпіонаж, цензура,

Проскрипції, доноси і терор –

То є здобутки й геній революцій!

13 квітня 1922

Коктебель

© З російської переклав Мойсей Фішбейн.
____________________

Фіск – державна скарбниця.

Ґарота – знаряддя страти.

********************

Максиміліан Волошин

ПІВНІЧНИЙ СХІД

З російської переклав Мойсей Фішбейн

               „Хай буде благословен прихід твій – Бич Бога,

               якому я служу, і не мені зупиняти тебе”.

                              Слова св. Лу, архиєпископа Труаського,

                              звернені до Аттіли.

Чортівня завила, загуляла

По Росії – мерхне білий світ, –

Рве, шматує сніжні запинала

Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,

Тундри, гори, плоскогір’я голе,

Чорний вітер крижаних рівнин

Над помор’ям, над поліссям свище, –

Згарище, погроми, бойовище,

Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,

В лихолітті стугонів услід –

Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,

З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,

Хай гроби вкриває білина.

В цьому вітрі – вся судьба Росії,

Вся судьба, шалена і жахна.

В цьому вітрі – гніт ланців пудових,

Русь Малют, Іванів, Ґодунових –

Хижаків, опрічників, стрільців,

Лютих білувальників людини,

Чортогону, хвищі, хуртовини –

Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?

Всюди шаленіє гураґан.

У тиранах – вибухи свободи,

В комісарах – приспаний тиран.

Вбить на палю, всипати отрути,

Всупереч природі швиргонути

Крізь віки майбутніх божевіль –

Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,

Вовчі морди, машкари, мармизи,

П’яні крики вчаділих тварюк,

Дика праця нишпорки й жандарма,

Зашморги, катівні, ґрати, ярма,

Каторга, шпіцрутени, канчук,

Моторошне сниво муштрування,

Шерегів, парадів, шикування,

Пáвлів, Аракчеєвих, Петрів,

Ґатчін і жахливих Петербурґів,

Мрії ненажерливих хірургів

І шалені замахи катів,

І розгул звіроти навісної, –

Ще не всі розгорнуто сувої,

Є ще не спогадані кати:

Маячня й страхіття чрєзвичайок –

Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк

Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,

Розбратом, різнею нищівною, –

Сотні літ – назустріч всім вітрам,

Сотні літ – у крижаній пустелі, –

Не дійти і згинути в хурделі

Чи знайти сплюндрований наш храм. –

Над усе нам – задуми Господні, –

Підемо і приймемо – поклич!

Вихоре полярної Безодні –

Я тебе вітаю, Божий бич!

31 липня 1920

Коктебель

© З російської переклав Мойсей Фішбейн.

********************

Голос Максиміліана Волошина: 

«С каждым днём всё тише и  всё глуше...» 

МОЇ ЧЕРНІВЦІ. MEIN CZERNOWITZ. CERNĂUŢII MEI. מיין טשערנאוויץ. МОИ ЧЕРНОВЦЫ.

МОЇ ЧЕРНІВЦІ

MEIN CZERNOWITZ

CERNĂUŢII MEI

מיין טשערנאוויץ 
МОИ ЧЕРНОВЦЫ

ВІКНО В МИНУЛЕ

ЗАБУТІ ПРЕДКИ


АРХІТЕКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ


ЛАСКАВО ПРОСИМО!