* * *
Там, де сумирні порухи старечі,
я споглядаю з келії світи,
нечутніший за всі нечутні речі,
готові тихо в засвіти піти.
Там, де Твоє призволення пойме,
де поза ним ні дещиці немає,
там я Тобі казатиму: бігме,
свого життя ніхто не обіймає.
Розради, немовля у сповиткові,
страхи, відтинки, люди – випадкові,
і безголосі маски, й голоси, –
все випадкове там, де Ти єси.
Напевно, пристановище скарбниць
там, де лягло востаннє все до риски,
мов панцирі, чи мари, чи колиски,
не знані там ні полиски, ні зблиски,
знеможені, нечутно впали ниць,
немов порожній одяг, наче бризки
дощу до незворушних кам’яниць.
Коли надвечір, завше далі й далі,
я йду з мойого саду в самоті,
вчуваю: надовкола саме ті
не пережиті речі позосталі.
Нема дерев, неначе сон землі,
темниця поза мурами в імлі,
де брами, де замки з міцної сталі.
Немає вікон, семикратне коло,
сторожа невсипуща і навколо
незрушні ґрати в людському теплі.
19.9.1901, Вестерведе
© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.
14 березня 2012 року, Київ
