ПАБЛО НЕРУДА
Pablo Neruda
(1904 – 1973)
З іспанської переклав Мойсей Фішбейн
АЛЬБЕРТО РОХАС ХІМЕНЕС ПРИЛІТАЄ
Між пір’я, що серед ночі жахає,
між маґнолій, між телеграм,
між вітром південним і західним, з моря, –
ти прилітаєш.
Під похованнями, під попелом,
під замерзлими черепашками,
під останніми земними водами, –
ти прилітаєш.
Ще нижче, між дівчат-потопельниць
і сліпих рослин, і розірваних риб,
ще нижче, між хмар, ще раз
ти прилітаєш.
Поза кров’ю й кістьми,
поза хлібом і поза вином,
поза полум’ям, –
ти прилітаєш.
Поза оцтом і смертю,
між гниття і фіалок,
з голосом своїм небесним, зі своїм вологим взуттям, –
ти прилітаєш.
Понад депутаціями й аптеками,
і колесами, й адвокатами, й суднами,
й червоними щойно вирваними зубами, –
ти прилітаєш.
Над містами, де покрівлі запали,
де жінки огрядні розплітають коси
руками широкими, гребінцями загубленими, –
ти прилітаєш.
Поряд льохів, де в тиші зростає вино
з каламутними, теплими руками,
повільними руками з дерева, що червоне, –
ти прилітаєш.
Серед льотчиків зниклих,
поряд каналів і тіней,
поряд похованих лілій, –
ти прилітаєш.
Серед пляшок гіркого кольору,
серед кіл ганусових і лиха,
здіймаючи руки в плачі, –
ти прилітаєш.
Над дантистами й конґресами,
кінотеатрами, тополями й вухами,
в новому костюмі, з очима, що гаснуть, –
ти прилітаєш.
Над твоїм кладовищем без мурів,
де збиваються з курсу матроси,
де падає дощ твого скону, –
ти прилітаєш.
Коли падає дощ твоїх пальців,
коли падає дощ твоїх кісток,
коли падає твій мозок і сміх, –
ти прилітаєш.
Над камінням, що на ньому ти танеш,
збігаючи вниз, до зими, вниз, до часу,
коли твоє серце краплинами падає, –
ти прилітаєш.
Ти не там, у полоні цементу
і чорних сердець нотаріусів,
і розлючених вершників:
ти прилітаєш.
О мальво морська, о мій рідний,
о гітаристе, вдягнений бджолою,
це неправда – стільки тіні в твоїм волоссі:
ти прилітаєш.
Це неправда – стільки тіні тебе переслідує,
це неправда – стільки мертвих ластівок,
стільки темних жалобних просторів:
ти прилітаєш.
Чорний вітер Вальпараїсо
випростує свої крила піни й вугілля –
підмітає небо, де ти проходиш:
ти прилітаєш.
Є пароплави й холод мертвого моря,
і гудки, й місяці, й запах
завтрашнього дня, дощу та брудної риби:
ти прилітаєш.
Є ром, ти і я, і моя душа, де я плáчу,
і нікого, й нічого, – лише сходи
і поламані східці, й парасолька:
ти прилітаєш.
Онде море. Я спускаюся вночі й чую,
як ти прилітаєш під морем безлюдним,
під морем стемнілим, що сповнює мене, –
ти прилітаєш.
Я чую крила твої, твій повільний політ,
і вода мерців б’є по мені –
мов сліпі мокрі голуби, –
ти прилітаєш.
Ти прилітаєш, сам, самотній,
сам серед мерців, назавше сам,
ти прилітаєш без тіні, без імені,
без цукру, без рота, без трояндових кущів, –
ти прилітаєш.
© З іспанської переклав Мойсей Фішбейн.
____________________
Пабло Неруда (1904 – 1973) – всесвітньовідомий чілійський поет, лауреат Нобелівської премії (1971 рік). Автор численних книг надзвичайно широкого діапазону: інтимна лірика, «ґерметична» суб'єктивна поезія, громадянські та політичні вірші, аванґардистські й соціально спрямовані пошуки нового слова.
