вівторок, 20 жовтня 2009 р.

Мойсей Фішбейн. Виступ на міжнародному Форумі «LET MY PEOPLE LIVE!»


 Мойсей Фішбейн
член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу
та Національної спілки письменників України,
лауреат премії імені Василя Стуса

Виступ на міжнародному Форумі «LET MY PEOPLE LIVE!», 
присвяченому 65-й річниці трагедії Бабиного Яру

Київ, Національна Опера, 27 вересня 2006 року


Високошановний пане Президенте України!

Квод га-Насі шель медінат Ісраель!

Високошановний пане Президенте Хорватії!

Високошановний пане Президенте Чорногорії!

Пані й панове! Друзі!

Стоячи в цій пишній, цій урочистій залі, я бачу повні жаху очі дитинки, яку женуть до ями. Я бачу повні жаху очі мами, яка притискає до себе немовля, несучи його на смерть, під кулеметні черги. Я бачу їхню смертну муку.

Моїх братів і сестер убивали в Бабиному Яру 
тільки за те, що вони народилися євреями. 
Я схиляю голову перед їхньою пам’яттю.

Так, у Бабиному Яру, у величезній єврейській могилі лежать не лише євреї. Ми брати по крові. По крові, пролитій у Бабиному Яру. Там лежать роми. Їх убивали тільки за те, що вони народилися ромами. Я схиляю голову перед їхньою пам’яттю. В Бабиному Яру, у величезній єврейській могилі, лежить убита нацистськими нелюдами велика українська поетка, велика українська патріотка Олена Теліга. Я схиляю голову перед її пам’яттю.

Я схиляю голову перед тими праведниками, перед тими українцями, які, ризикуючи власним життям, рятували євреїв. Я схиляю голову перед пам’яттю великого українця – митрополита Андрея Шептицького, який переховував у себе євреїв, серед них був рабин Давид Кахане. 
Я схиляю голову перед пам’яттю українських греко-католицьких черниць, які переховували єврейських дітей. Я схиляю голову перед сотнями українських родин, які рятували єврейські душі. Серед них селянська родина з Сумщини, яка в своїй хаті переховувала трьох єврейських дівчат із міста Ромни, – я схиляю голову перед родиною Варвари Тимофіївни Ющенко, 
мами Президента України.

Мертвим не болить. Болить живим. У двадцятому столітті, впродовж дев’яти років Україна зазнала двох геноцидальних гіперкатастроф: Голокост і Голодомор. Про одну з них світ знає. Про другу знати не хоче. Так само, як світ знає про Шиндлера й не хоче знати про українця Шептицького. Ці дві гіперкатастрофи болітимуть нам до скону. Бабин Яр болітиме нам до скону. Бабин Яр болітиме нашим дітям, нашим онукам, нашим правнукам. Бабин Яр – це наш вічний біль. Бабин Яр – це наша незагойна рана.

... Ось вони б’ють їх дрючками... Ось вони женуть їх до ями... Ось очі дитинки, яку женуть до ями... Ось очі матері, в якої видирають її немовля...

Господи! Вічна пам’ять убієнним.