вівторок, 2 березня 2010 р.

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. «INVECTIVA ORATIO»


Мойсей Фішбейн

INVECTIVA ORATIO

Не від москалів, не від арабів,
не від казна-кóго чи жидів –
наш народ від тебе зголодрабів,
поки ти народом володів.

Ти захланне, ти одноклітинне.
Наша кров тобі шлунковий сік –
Nota Bene: аж допоки ти не
зникеш геть. Чи не подохнеш (sic!).

1.05.2000, Erding


понеділок, 1 березня 2010 р.

ШАРЛЬ БОДЛЕР у перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. «МАНДРИ».


ШАРЛЬ БОДЛЕР
Charles Baudelaire
(1821 — 1867)
 
Шарль Бодлер (1821 — 1867) — французький поет, перекладач, літературний критик, теоретик мистецтва. Класик французької та світової літератури. Народився й помер у Парижі. Уславився збірками віршів «Квіти зла» та «Малі поезії в прозі».

Шарль Бодлер
МАНДРИ
З французької переклав Мойсей Фішбейн.

                                                             Максімові дю Кану

І

Для хлоп’яти, що дивиться карти й естампи,
Всі простори земні – це безмежжя надій.
О, цей світ неосяжний у променях лампи!
Ув очах спогадання – який він малий!

Ми рушаємо в путь, – душі сповнені люті,
Груди повні вогню і гіркої жаги,
Пливемо, до скінченності моря прикуті,
Власний безмір убгавши в його береги.

Хто тіка від підлот батьківщини своєї,
Хто від нуду оселі страшної, а ці –
Звіздарі, потонулі в зіницях Цірцеї,
Жíнки з усміхом владним на гожім лиці, –

Щоб не стати худобою, вийти на хвилі,
Щоб од простору, неба і світла п’яніть;
І сліди поцілунків зникають на тілі,
Що від сонць і льодів – наче тиснена мідь.

Але справжні мандрíвці не знають осмути
І пливуть задля того, щоб тільки пливти,
І, хоч долі фатальної їм не минути,
Правлять «повний вперед!» – хай не видно мети.

І химерною хмарою, наче у сниві –
Так про подвиги снять молоді вояки, –
Лине мрія про втіхи незнані, мінливі,
Що їм назви і досі не знайдуть віки.

II

Ми – о жах! – наче дзиґа чи куля, що скаче,
Що вальсує; отож і у снах без кінця
Нас Цікавість катує і котить, неначе
Злющий Янгол, що люто шмагає сонця.

Дивна доля: існуючи скрізь, безупинна
І невловна мета не існує ніде!
І несе заповітну надію Людина,
І, про спокій забувши, по спокій іде.

Наші душі – вітрильники ті, що по світі
Все шукають Ікарії пишні сади, –
Чути з палуби вигуки несамовиті:
«Щастя... слава... любов!» Пекло! Риф з-під води!

Що малий острівець – то країна жадана,
«Ельдорадо!» – дозорець вістує з містка,
І вирує фантазії оргія п’яна,
Щоб упертися вранці у твердь стрімчака.

О безумець, що кличе в химерні країни!
У кайдани його чи на дно – брехуна,
Що Америки нам відкриває щоднини?
Нам безодню гіркішою робить мана.

Так бродяга старий у кущах, у баюрі
Марить Раєм, намацує кýщі святі,
Бачить Капуї розкіш де хижі похмурі,
Ледь недогарок блимне йому в темноті.

III

Мандрівці дивовижні! В безмірній глибіні
Ваших зорів – шляхетні пригоди плавби.
Тож нехай перед нами постануть однині
Ваші спогади – зірні й етерні скарби.

Нам без пари й вітрил по світах мандрувати!
По напнутих полотнищах наших думок
Хай долинуть до наших в’язниць, поза ґрати,
Хай несуть виднокола, здолавши замок.

Що ви бачили?

IV

                         «Небо й небесні світила,
Що задивлені в хвилі й пустелі згори;
Та нудьга, як і тут, нас повсюди гнітила,
Мов жорстокі удари й жорстокі вітри.

Сяйво сонць на воді океанів лілових,
Сяйво міст у паланні вечірніх заграв
Нас огненно манили до обріїв нóвих,
У небесні простори, де блискіт заграв.

Найпишнішого міста зірчаста оково,
Не зрівнятися з чарами видив, які
В нагромадженні хмар постають випадково.
Нас бентежили завше жадання п’янкі!

– Владна втіха жаданню побільшує сили.
Давнє древо, жадання, ти радощі п’єш,
Стовбур товщав, конари твої загрубіли,
Дужим віттям ти сонця самого сягнеш!

Чи ростимеш ти довго, немов кипариси,
Чи з літами губитимеш сили навік?
Вам, братове, ці шкіци – від риски до риси,
Хто шукати прекрасне в далекому звик!

Грізних ідолів ми шанобливо вітали,
Де коштовності тронів – як розсипи зір,
Де так пишно палаци оздоблено й зали,
Що від мрії про них зубожів би й банкір;

І п’янливі для зору, небачені строї,
І жінок, що фарбують і зуби, й вуста,
І жонґлера в обіймах зміюки в’юнкої».

V

Ну, а далі, а ще?

VI

                          «О, простóто свята!

Не забудь головного – щодня, щогодини
Всюди бачили ми – від найнижчих щаблів
До фатальних висот життьової драбини –
Всім обридлу і вічну виставу гріхів:

Жінку, підлу рабиню, дурну й гордовиту,
Що готова довіку себе божествить;
Чоловіка, тирана, володаря світу
І рабині раба, що в багнюці лежить;

І катованих муки, і радощі ката,
І пропахчені кров’ю бенкети, і тих,
Кого влада п’янить, коли зла, біснувата
Й вічно бита юрба прославляє батіг;

Кілька схожих на нашу релігій, що всує
Пнуться в небо; і святість, що тіло своє
На гвіздках, батогами нещадно катує,
Та, немов на перинах, утіх зазнає;

Людський рід балакучий, що, вчувши свій геній,
Знавісніло верстає одміряну путь
І Творцеві погрожує в тузі шаленій;
«О, мій рівний, мій Господе, проклятий будь!»

І мудріших, закоханих у Божевілля,
Що з неволі тікають в оманливий світ,
У безмежний туман наркотичного зілля!
– Ось про кулю земну вікопамятний звіт».

VII

Так ми плинемо, в мандрах єдине пізнавши, –
Ми незмінно знаходимо власні сліди.
Світ подібний до нас: вчора, завтра і завше
Це – оаза жахів у пустелі нуди!

Залишитись? Лишайсь. Коли кличе дорога,
Покидай свою пристань, шукай далини.
Так сховатися прагнуть од ворога злого.
Час – імення йому. Є, проте, бігуни

Безупинні, до Вічного Жида подібні,
До апостолів; флоту всієї землі
Їм замало для втечі; а інші, несхибні,
Вміють ворога вбити у власнім кублі.

Та як він вже на карк нам наступить тікаєм,
Повні віри, і знову – «вперед!» – як у дні,
Коли ми вирушали, і снили Китаєм,
І волосся – на вітрі, і зір – в далині;

В море Пíтьми йдемо, у простори бездонні,
Радо й вільно, торкаючись легко води.
Чуєш – хори бринять, чарівні й похоронні:
«О, як пахне тут лотос! Пливіть-но сюди!

Тут плоди достигають такі соковиті, –
Їх жадали давно ваші спраглі серця;
Спийте дивну солодкість безмірної миті
Цього півдня, якому не буде кінця!»

Голос привида в інших такого немає;
Свої руки Пілад простягає нам. «Час
Освіжити серця то Електра чекає!» –
Чути поклик тієї, що надила нас.

VIII

Капітане старий, Смерть! Напнімо вітрило!
Нам докучив цей край! Смерте, час вирушать!
Коли небо і море – мов чорне чорнило, –
Серед мороку наші серця променять!

Дай нам сили – налий нам своєї отрути!
Ми жадаєм – це полум’я в мозку живе –
Рай чи Пекло – байдýже – в безодню пірнути,
У Незнаного хлань, щоб зустріти нове.

© З французької переклав Мойсей Фішбейн.

____________________
Максім дю Кан (1822 – 1894) – французький прозаїк.

Цірцея (Кіркея) – у грецькій міфології чарівниця, що привабила Одіссея під час його мандрівки, а супутників Одіссеєвих обернула на свиней. У переносному значенні: приворожлива жінка.

Вічний Жид (Агасфер) – леґендарний єврей, засуджений Богом на довічне блукання світом.

пʼятниця, 26 лютого 2010 р.

КАРЛО КАЛАДЗЕ в перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. «ЗИМА».


КАРЛО КАЛАДЗЕ
კარლო კალაძე
(1904 – 1988)

Карло Ражденович Каладзе (1904 – 1988) – відомий грузинський поет, драматург, перекладач. Народився в Кутаїсі, помер у Тбілісі.  Присвятив Україні поетичний цикл «Пісні з-над Дніпра», вірші «Звук пандурі», «Дві радості», «Леся Українка в Сурамі». Українською мовою поезії Карло Каладзе перекладав Микола Платонович Бажан.

Карло Каладзе

ЗИМА

З грузинської переклав Мойсей Фішбейн

Збулась погроза вітру: засніжило –
І вже зима коло моїх воріт,
І вороння в саду, де білим-біло,
І це вікно, немов дереворит.

Тут квіти чули голос Інашвілі.
Сандро співав... Про віщо і кому?
Та от – зима. І в ці морози білі
Оселі не покинути йому.

Про що це я?.. Гойдання безупинне –
То лиш дерев рукасті кістяки.
Тремкий листок на голій гілці гине,
І вітер стугонить віддалеки.

Зима!.. І порятунку вже немає,
І лине лист у сиву далину,
І перехожий раптом відчуває
В холодній млі тривогу неясну.

І я, коли в години світанкові
На гілку сяде чорнокрилий крук,
Дивлюся вслід останньому листкові
В передчутті печалі і розлук.

Той чорний крук мою тривожить думу –
Вікуючи свій довгий кручий вік,
Не знаючи ні радості, ні суму,
Він у моїм саду сидіти звик.

Злоокий крук чорніє в заметілі,
Він добре пам’ятає і тепер,
Як над сумним співцем Бараташвілі,
Як над Мерані крила розпростер.

Подібний до жахної поторочі,
Це він летить, неначе тінь бридка,
Він кружеляє, він спиває очі
Зарубаного в битві вояка...

В моєму серці він угледів жертву,
Вже дивиться, вимірюючи путь!..
Убить його? Побачать птицю мертву –
Мене ж самого вороном назвуть.

Ну як тут бути? Все воно дрібниці –
Я знаю від порадників незгірш.
То крук мені накликав сніговиці,
Накаркав лихо, що ввійшло у вірш.

© З грузинської переклав Мойсей Фішбейн.

____________________
Сандро Інашвілі (1887 – 1958) – відомий грузинський співак.

Ніколоз Бараташвілі (1817 – 1845) – визначний грузинський поет-романтик. Йому належать поема «Доля Грузії», поезії «Дума на березі Кури», «Присмерк на Мтацмінді», «Ніч у Кабахі», «Блакитний колір», «Таємничий голос», «Злий дух». З-поміж усього найулюбленішим є вірш «Мерані», перекладений багатьма мовами.

четвер, 25 лютого 2010 р.

ГРИГОРІЙ КОСИНКА. «АНКЕТА». Читає МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН.


ГРИГОРІЙ КОСИНКА
(1899 – 1934)

 ГРИГОРІЙ КОСИНКА
 «АНКЕТА»
Читає Мойсей Фішбейн

ПРИМІТКА:  
В оповіданні фігурує абревіатура «бе-бе».
За тих часів це означало «боротьба з бандитизмом».
«Комнезам» – комітет незаможних селян.

АУДІОЗАПИС:

Григорій Михайлович Стрілець (прибране прізвище Косинка) (1899 – 1934) – український письменник Розстріляного Відродження – знищеного сталінськими катами цвіту української нації. Народився в бідній селянській родині в селі Щербанівка Обухівського повіту на Київщині. У 1919-22 роках навчався в Київському інституті народної освіти (КІНО) – так за наказом із Москви було перейменовано Київський університет (як і всі університети України; в Росії таких перейменувань не було). 1920 року Григорій Косинка став членом літературно-мистецької групи «Гроно», до якої входили Микола Терещенко, Дмитро Загул, Гео Шкурупій, Павло Филипович, художники Анатоль Петрицький, Микола Бурачек, Григорій Нарбут та інші. Вже після розпаду групи 1922 року з’явилася перша збірка  оповідань Григорія Косинки «На Золотих Богів», яка відразу ж принесла визнання. У цей час він друкувався й працював у редакції газети «Вісті Київського губревкому», журналах «Нова Громада» та «Всесвіт», диктором Харківського та Київського радіокомітетів. Належав до літературних обєднань АСПИС (1923-24), «Ланка» й «МАРС». Листувався з Василем Стефаником. 1923 року в журналі «Нова Україна» (Берлін Прага) поряд із творами Тодося Осьмачки та Валер’яна Підмогильного з’явилося оповідання Григорія Косинки «Анархісти», що в ньому відтворено пореволюційну ситуацію на селі протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв Володимир Винниченко, який тоді перебував за кордоном. Ця подія набула гучного розголосу в тогочасних мистецьких колах. Авторів звинувачували в небезпечних зв’язках із ворожою до радянської влади еміграцією. Через матеріальну скруту Григорій Косинка залишив навчання в інституті, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням своїх творів. 1924 року він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, студенткою операторського факультету Київського кінотехнікуму Тамарою Мороз. Вона залишалася вірною йому до смерті, зберегла пам’ять про нього, впорядковувала посмертні видання його творів та спогади про нього.  Подружжя мешкало в Києві на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софійського собору. В їхньому помешканні часто збиралися найталановитіші київські літератори, що об’єдналися в «Ланці»: Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Марія Галич, Тодось Осьмачка. Особливо Григорій Косинка товаришував із Осьмачкою, також сином бідного селянина. Жартома їх називали Косьмачкою. 1929 року в публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Григорія Косинку буржуазним націоналістом. На початку 1930-х років видання творів Григорія Косинки було заборонено. 4 листопада 1934 року він був заарештований. Звинувачений у належності до «терористичної організації, що готувала замахи на керівників партії». Проходив у судовій справі разом із письменниками Антоном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. 15 грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. Ульріха засудила його до розстрілу. Того ж дня Григорія Косинку розстріляли в підвалах НКВС (вулиця Рози Люксембург у Києві – нині вулиця Липська, приміщення Українського фонду культури).  Посмертно реабілітований 19 жовтня 1957 року. Місце поховання Григорія Косинки вказала його вдова Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець: Київ, Лук’янівське кладовище, братська могила на межі дільниці № 7. 1994 року там поставили дерев’яного хреста.

Фото і зворотній бік документа,
що засвідчує особу
Григорія Косинки (Стрільця). 1919 рік.

Літературне об’єднання ”Ланка”
(згодом — МАРС — Майстерня революційного слова).
Зліва направо:
Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка,
Марія Галич, Євген Плужник,
Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка.
Київ, вулиця Володимирська 49. 1925 рік.

Григорій Косинка (Стрілець)

Дружина письменника
Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець
(1905 — 1994)
 
Зі спогадів Тамари Михайлівни Мороз-Стрілець про чоловіка: «дуже любив квіти..., а серед них... червоні косинці». Квітка ця по-науковому названа «плакун верболистий», має чимало народних назв: «залізняк червоний», «болотний бурячок» та інші. Від неї й походить літературний псевдонім Григорія Михайловича Стрільця – «Косинка».  Тамара Михайлівна розповіла це, щоб знали: письменник узяв його від квітки. Щоб не думали, що то хустинка.

середа, 24 лютого 2010 р.

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. Вірші для дітей. «ТРИ МИСЛИВЦІ».


ДИВНИЙ САД
ВІРШІ ДЛЯ ДІТЕЙ

Мойсей Фішбейн

ТРИ МИСЛИВЦІ
(за мотивами французьких казок)

Зійшлись мисливці, де ріка

Ховається у полі, –

Один хверцює голяка,

А двоє – зовсім голі.

І три рушниці – три стволи –

Несли вони з собою, –

Дві – не заряджені були,

А третя – без набою.

Десь бух-бух-бух неподалік –

Вони в зайців стріляли, –

Один од них одразу втік,

А двох – не наздогнали.

Вони спокійні, далебі, –

Луна пливе з долини,

В кишеню зайця пхнув собі
Той, хто без одежини.
І раптом – глип! – серед ялин

Стежини незнайомі

І дивний дім – немає стін,

Дверей і вікон в домі.

Вони у двері – тук-тук-тук,

Уже в ногах утома, –

Хазяїн вискочив на стук,

Хоча й не був удома.

– Пожити хочемо у вас, –

Один з них промовляє, –

Зварити зайця саме час,

А посуду – немає.

– До ваших послуг баняки
На кухні пречудові,

В трьох баняках – вода з ріки,

Та вибачте на слові,

Сказати хочу, хоч воно

Дрібниця, кожен знає, –

В двох баняках – розбите дно,

А в третім – дна немає.

вівторок, 23 лютого 2010 р.

З ІВРИТУ ПЕРЕКЛАВ ВАСИЛЬ СТУС: РАХЕЛЬ, «МОЇ МЕРЦІ».


«Мої мерці»
Рахель у перекладі Василя Стуса
«מתי» 
רחל בתירגומו של וואסיל סטוס

РАХЕЛЬ
רחל
(1890 – 1931)
Рахель (Блувштейн) – визначна єврейська поетка. Писала мовою іврит. Її дитинство та юність минули в Полтаві. По закінченні школи навчалася живопису в Києві. 1909 року з Одеси морем вирушила до Землі Ізраїлю. Працювала на оливкових плантаціях. Навчалася на агронома в Тулузі (Франція), звідти їздила до Італії, де брала уроки живопису. Закінчила університет. Повернулася до Землі Ізраїлю. Працювала агрономом, учителькою. Чимало її поезій покладено на музику – вони стали національними піснями Ізраїлю. Похована на березі оспіваного нею Тиверіадського озера (івритом – Кінерет; воно ж Генісаретське озеро, Галілейське море). Імям Рахелі названо вулиці ізраїльських міст.  

ВАСИЛЬ СТУС
וואסיל סטוס
(1938 – 1985)
Василь Семенович Стус – великий український поет, а також перекладач, прозаїк, літературознавець. Правозахисник. Народився в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. Навчався в Донецьку (тоді – Сталіно) та в Києві (аспірантура). Був членом Української Гельсінкської групи. За правозахисну та літературну діяльність двічі засуджений радянським судом: уперше – до 5 років ув’язнення та 3 років заслання, вдруге – до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. 4 вересня 1985 року загинув на Уралі – в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36. Вірш Рахелі «Мої мерці» Василь Стус переклав у таборі в Мордовії – під час першого ув’язнення.
 

РАХЕЛЬ

МОЇ МЕРЦІ

З івриту переклав Василь Стус

Тільки в них – остання
втрат моїх межа,
де вже й смерть не встромить
гострого ножа.
Краєм повечір’я
заламалась путь…
Стрінуть мене мовчки,
нишком проведуть.
В них – одна спонука
і принука є:
що навік пропало –
тільки те й моє.
  
Оригінал вірша Рахелі «Мої мерці»
мовою іврит:
רחל
מתי

הם בלבד נותרו לי
רק בהם בלבד
לא ינעץ המות
סכינו החד
במפנה הדרך
בערב היום
יקיפוני חרש
ילווני דם
ברית אמת היא לנו
קשר לא נפרד
רק אשר אבד לי
קניני לעד

Могила Рахелі
на березі Тиверіадського озера. Ізраїль.
כיברה של רחל על שפת כינרת 

Могила Василя Стуса
на Байковому кладовищі. Київ.
כיברו של וואסיל סטוס
בבית כברות "באייקובה". קייב. אוקראינה
 

понеділок, 22 лютого 2010 р.

«Раби часý». ЄГУДА ГА-ЛЕВІ в перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА.


Єгуда га-Леві
(не пізніше 1075 — близько 1141)
Єгуда га-Леві — найвидатніший єврейський поет Середньовіччя, філософ, учений, теолог, лікар. Народився в Іспанії. Загинув по дорозі до Землі Ізраїлю. Згідно з загальнопоширеним переказом, він дістався Єрусалиму й тієї миті, коли цілував камені Святого Міста, виспівуючи свою елегію «Сіоне, невже ти не спитаєш ...» («Ціон гало тіш'алі ...»), його розтоптав кінь сарацина.

                         Пам’яті Григорія Порфировича Кочура 
                         присвячую цей переклад.
                                                                   МФ

Єгуда га-Леві

РАБИ ЧАСУ

РАБИ ЧАСУ – ВОНИ РАБИ РАБІВ,
СВОБОДА – У ГОСПОДНЬОГО РАБА:
ВОНИ СОБІ ВИПРОШУЮТЬ СУДЬБУ,
Я НЕ ПРОШУ – ГОСПОДЬ МОЯ СУДЬБА.

© Із староєврейської переклав Мойсей Фішбейн.

Оригінал вірша Єгуди га-Леві «Раби часу»
староєврейською мовою: