пʼятниця, 26 лютого 2010 р.

КАРЛО КАЛАДЗЕ в перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. «ЗИМА».


КАРЛО КАЛАДЗЕ
კარლო კალაძე
(1904 – 1988)

Карло Ражденович Каладзе (1904 – 1988) – відомий грузинський поет, драматург, перекладач. Народився в Кутаїсі, помер у Тбілісі.  Присвятив Україні поетичний цикл «Пісні з-над Дніпра», вірші «Звук пандурі», «Дві радості», «Леся Українка в Сурамі». Українською мовою поезії Карло Каладзе перекладав Микола Платонович Бажан.

Карло Каладзе

ЗИМА

З грузинської переклав Мойсей Фішбейн

Збулась погроза вітру: засніжило –
І вже зима коло моїх воріт,
І вороння в саду, де білим-біло,
І це вікно, немов дереворит.

Тут квіти чули голос Інашвілі.
Сандро співав... Про віщо і кому?
Та от – зима. І в ці морози білі
Оселі не покинути йому.

Про що це я?.. Гойдання безупинне –
То лиш дерев рукасті кістяки.
Тремкий листок на голій гілці гине,
І вітер стугонить віддалеки.

Зима!.. І порятунку вже немає,
І лине лист у сиву далину,
І перехожий раптом відчуває
В холодній млі тривогу неясну.

І я, коли в години світанкові
На гілку сяде чорнокрилий крук,
Дивлюся вслід останньому листкові
В передчутті печалі і розлук.

Той чорний крук мою тривожить думу –
Вікуючи свій довгий кручий вік,
Не знаючи ні радості, ні суму,
Він у моїм саду сидіти звик.

Злоокий крук чорніє в заметілі,
Він добре пам’ятає і тепер,
Як над сумним співцем Бараташвілі,
Як над Мерані крила розпростер.

Подібний до жахної поторочі,
Це він летить, неначе тінь бридка,
Він кружеляє, він спиває очі
Зарубаного в битві вояка...

В моєму серці він угледів жертву,
Вже дивиться, вимірюючи путь!..
Убить його? Побачать птицю мертву –
Мене ж самого вороном назвуть.

Ну як тут бути? Все воно дрібниці –
Я знаю від порадників незгірш.
То крук мені накликав сніговиці,
Накаркав лихо, що ввійшло у вірш.

© З грузинської переклав Мойсей Фішбейн.

____________________
Сандро Інашвілі (1887 – 1958) – відомий грузинський співак.

Ніколоз Бараташвілі (1817 – 1845) – визначний грузинський поет-романтик. Йому належать поема «Доля Грузії», поезії «Дума на березі Кури», «Присмерк на Мтацмінді», «Ніч у Кабахі», «Блакитний колір», «Таємничий голос», «Злий дух». З-поміж усього найулюбленішим є вірш «Мерані», перекладений багатьма мовами.

четвер, 25 лютого 2010 р.

ГРИГОРІЙ КОСИНКА. «АНКЕТА». Читає МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН.


ГРИГОРІЙ КОСИНКА
(1899 – 1934)

 ГРИГОРІЙ КОСИНКА
 «АНКЕТА»
Читає Мойсей Фішбейн

ПРИМІТКА:  
В оповіданні фігурує абревіатура «бе-бе».
За тих часів це означало «боротьба з бандитизмом».
«Комнезам» – комітет незаможних селян.

АУДІОЗАПИС:

Григорій Михайлович Стрілець (прибране прізвище Косинка) (1899 – 1934) – український письменник Розстріляного Відродження – знищеного сталінськими катами цвіту української нації. Народився в бідній селянській родині в селі Щербанівка Обухівського повіту на Київщині. У 1919-22 роках навчався в Київському інституті народної освіти (КІНО) – так за наказом із Москви було перейменовано Київський університет (як і всі університети України; в Росії таких перейменувань не було). 1920 року Григорій Косинка став членом літературно-мистецької групи «Гроно», до якої входили Микола Терещенко, Дмитро Загул, Гео Шкурупій, Павло Филипович, художники Анатоль Петрицький, Микола Бурачек, Григорій Нарбут та інші. Вже після розпаду групи 1922 року з’явилася перша збірка  оповідань Григорія Косинки «На Золотих Богів», яка відразу ж принесла визнання. У цей час він друкувався й працював у редакції газети «Вісті Київського губревкому», журналах «Нова Громада» та «Всесвіт», диктором Харківського та Київського радіокомітетів. Належав до літературних обєднань АСПИС (1923-24), «Ланка» й «МАРС». Листувався з Василем Стефаником. 1923 року в журналі «Нова Україна» (Берлін Прага) поряд із творами Тодося Осьмачки та Валер’яна Підмогильного з’явилося оповідання Григорія Косинки «Анархісти», що в ньому відтворено пореволюційну ситуацію на селі протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв Володимир Винниченко, який тоді перебував за кордоном. Ця подія набула гучного розголосу в тогочасних мистецьких колах. Авторів звинувачували в небезпечних зв’язках із ворожою до радянської влади еміграцією. Через матеріальну скруту Григорій Косинка залишив навчання в інституті, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням своїх творів. 1924 року він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, студенткою операторського факультету Київського кінотехнікуму Тамарою Мороз. Вона залишалася вірною йому до смерті, зберегла пам’ять про нього, впорядковувала посмертні видання його творів та спогади про нього.  Подружжя мешкало в Києві на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софійського собору. В їхньому помешканні часто збиралися найталановитіші київські літератори, що об’єдналися в «Ланці»: Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Марія Галич, Тодось Осьмачка. Особливо Григорій Косинка товаришував із Осьмачкою, також сином бідного селянина. Жартома їх називали Косьмачкою. 1929 року в публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Григорія Косинку буржуазним націоналістом. На початку 1930-х років видання творів Григорія Косинки було заборонено. 4 листопада 1934 року він був заарештований. Звинувачений у належності до «терористичної організації, що готувала замахи на керівників партії». Проходив у судовій справі разом із письменниками Антоном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. 15 грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. Ульріха засудила його до розстрілу. Того ж дня Григорія Косинку розстріляли в підвалах НКВС (вулиця Рози Люксембург у Києві – нині вулиця Липська, приміщення Українського фонду культури).  Посмертно реабілітований 19 жовтня 1957 року. Місце поховання Григорія Косинки вказала його вдова Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець: Київ, Лук’янівське кладовище, братська могила на межі дільниці № 7. 1994 року там поставили дерев’яного хреста.

Фото і зворотній бік документа,
що засвідчує особу
Григорія Косинки (Стрільця). 1919 рік.

Літературне об’єднання ”Ланка”
(згодом — МАРС — Майстерня революційного слова).
Зліва направо:
Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка,
Марія Галич, Євген Плужник,
Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка.
Київ, вулиця Володимирська 49. 1925 рік.

Григорій Косинка (Стрілець)

Дружина письменника
Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець
(1905 — 1994)
 
Зі спогадів Тамари Михайлівни Мороз-Стрілець про чоловіка: «дуже любив квіти..., а серед них... червоні косинці». Квітка ця по-науковому названа «плакун верболистий», має чимало народних назв: «залізняк червоний», «болотний бурячок» та інші. Від неї й походить літературний псевдонім Григорія Михайловича Стрільця – «Косинка».  Тамара Михайлівна розповіла це, щоб знали: письменник узяв його від квітки. Щоб не думали, що то хустинка.

середа, 24 лютого 2010 р.

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. Вірші для дітей. «ТРИ МИСЛИВЦІ».


ДИВНИЙ САД
ВІРШІ ДЛЯ ДІТЕЙ

Мойсей Фішбейн

ТРИ МИСЛИВЦІ
(за мотивами французьких казок)

Зійшлись мисливці, де ріка

Ховається у полі, –

Один хверцює голяка,

А двоє – зовсім голі.

І три рушниці – три стволи –

Несли вони з собою, –

Дві – не заряджені були,

А третя – без набою.

Десь бух-бух-бух неподалік –

Вони в зайців стріляли, –

Один од них одразу втік,

А двох – не наздогнали.

Вони спокійні, далебі, –

Луна пливе з долини,

В кишеню зайця пхнув собі
Той, хто без одежини.
І раптом – глип! – серед ялин

Стежини незнайомі

І дивний дім – немає стін,

Дверей і вікон в домі.

Вони у двері – тук-тук-тук,

Уже в ногах утома, –

Хазяїн вискочив на стук,

Хоча й не був удома.

– Пожити хочемо у вас, –

Один з них промовляє, –

Зварити зайця саме час,

А посуду – немає.

– До ваших послуг баняки
На кухні пречудові,

В трьох баняках – вода з ріки,

Та вибачте на слові,

Сказати хочу, хоч воно

Дрібниця, кожен знає, –

В двох баняках – розбите дно,

А в третім – дна немає.

вівторок, 23 лютого 2010 р.

З ІВРИТУ ПЕРЕКЛАВ ВАСИЛЬ СТУС: РАХЕЛЬ, «МОЇ МЕРЦІ».


«Мої мерці»
Рахель у перекладі Василя Стуса
«מתי» 
רחל בתירגומו של וואסיל סטוס

РАХЕЛЬ
רחל
(1890 – 1931)
Рахель (Блувштейн) – визначна єврейська поетка. Писала мовою іврит. Її дитинство та юність минули в Полтаві. По закінченні школи навчалася живопису в Києві. 1909 року з Одеси морем вирушила до Землі Ізраїлю. Працювала на оливкових плантаціях. Навчалася на агронома в Тулузі (Франція), звідти їздила до Італії, де брала уроки живопису. Закінчила університет. Повернулася до Землі Ізраїлю. Працювала агрономом, учителькою. Чимало її поезій покладено на музику – вони стали національними піснями Ізраїлю. Похована на березі оспіваного нею Тиверіадського озера (івритом – Кінерет; воно ж Генісаретське озеро, Галілейське море). Імям Рахелі названо вулиці ізраїльських міст.  

ВАСИЛЬ СТУС
וואסיל סטוס
(1938 – 1985)
Василь Семенович Стус – великий український поет, а також перекладач, прозаїк, літературознавець. Правозахисник. Народився в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. Навчався в Донецьку (тоді – Сталіно) та в Києві (аспірантура). Був членом Української Гельсінкської групи. За правозахисну та літературну діяльність двічі засуджений радянським судом: уперше – до 5 років ув’язнення та 3 років заслання, вдруге – до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. 4 вересня 1985 року загинув на Уралі – в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36. Вірш Рахелі «Мої мерці» Василь Стус переклав у таборі в Мордовії – під час першого ув’язнення.
 

РАХЕЛЬ

МОЇ МЕРЦІ

З івриту переклав Василь Стус

Тільки в них – остання
втрат моїх межа,
де вже й смерть не встромить
гострого ножа.
Краєм повечір’я
заламалась путь…
Стрінуть мене мовчки,
нишком проведуть.
В них – одна спонука
і принука є:
що навік пропало –
тільки те й моє.
  
Оригінал вірша Рахелі «Мої мерці»
мовою іврит:
רחל
מתי

הם בלבד נותרו לי
רק בהם בלבד
לא ינעץ המות
סכינו החד
במפנה הדרך
בערב היום
יקיפוני חרש
ילווני דם
ברית אמת היא לנו
קשר לא נפרד
רק אשר אבד לי
קניני לעד

Могила Рахелі
на березі Тиверіадського озера. Ізраїль.
כיברה של רחל על שפת כינרת 

Могила Василя Стуса
на Байковому кладовищі. Київ.
כיברו של וואסיל סטוס
בבית כברות "באייקובה". קייב. אוקראינה
 

понеділок, 22 лютого 2010 р.

«Раби часý». ЄГУДА ГА-ЛЕВІ в перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА.


Єгуда га-Леві
(не пізніше 1075 — близько 1141)
Єгуда га-Леві — найвидатніший єврейський поет Середньовіччя, філософ, учений, теолог, лікар. Народився в Іспанії. Загинув по дорозі до Землі Ізраїлю. Згідно з загальнопоширеним переказом, він дістався Єрусалиму й тієї миті, коли цілував камені Святого Міста, виспівуючи свою елегію «Сіоне, невже ти не спитаєш ...» («Ціон гало тіш'алі ...»), його розтоптав кінь сарацина.

                         Пам’яті Григорія Порфировича Кочура 
                         присвячую цей переклад.
                                                                   МФ

Єгуда га-Леві

РАБИ ЧАСУ

РАБИ ЧАСУ – ВОНИ РАБИ РАБІВ,
СВОБОДА – У ГОСПОДНЬОГО РАБА:
ВОНИ СОБІ ВИПРОШУЮТЬ СУДЬБУ,
Я НЕ ПРОШУ – ГОСПОДЬ МОЯ СУДЬБА.

© Із староєврейської переклав Мойсей Фішбейн.

Оригінал вірша Єгуди га-Леві «Раби часу»
староєврейською мовою:

неділя, 21 лютого 2010 р.

ПАУЛЬ ЦЕЛАН у перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. «Пригорщ повна годин...». Paul Celan. «DIE HAND VOLLER STUNDEN...», übersetzt ins Ukrainische von Moses Fishbein.

Paul Celan
(1920 – 1970)

Пауль Целан (1920 – 1970) – австрійський поет єврейського походження. Його творчість уважається одним із найвищих досягнень модерної європейської поезії. Народився в Чернівцях. Похований у Парижі, де покінчив із собою – кинувся в Сену з мосту Мірабо.

Пауль Целан

* * *

Пригорщ повна годин, так до мене приходила ти – я казав:
Коси твої не брунатні.
Ти їх так легко здійняла на терези страждань,
                    там були вони важчі, ніж я...

Вони кораблями до тебе пливуть і вантажать коси твої,
                    вони їх пропонують на торжищах хоті –
Ти всміхаєшся до мене з глибіні,
                    я плáчу до тебе із шалі, що досі легка.
Я плáчу: коси твої не брунатні, вони пропонують
                    воду морську, і ти віддаєш їм локони...
Ти шепочеш: вони світ заповнюють мною –
                    я досі тобі улоговина в серці.
Ти кажеш: візьми собі листя літ –
                    час, коли ти приходиш і цілуєш мене.

Листя літ – брунатне, твої коси – ні.

© З німецької переклав Мойсей Фішбейн.

Die Hand voller Stunden...
Gedicht von Paul Celan aus dem Gedichtband 'Mohn und Gedächtnis'
gesprochen von Michael Zugowski.
Пригорщ повна годин...
Вірш Пауля Целана із збірки "Мак і пам’ять"
читає Міхаель Цуґовскі.

Paul Celan

Die Hand voller Stunden, so kamst du zu mir — ich sprach:
Dein Haar ist nicht braun.
So hobst du es leicht auf die Waage des Leids, da war es schwerer als ich…

Sie kommen auf Schiffen zu dir und laden es auf, sie bieten es feil auf den Märkten der Lust —
Du lächelst zu mir aus der Tiefe, ich weine zu dir aus der Schale, die leicht bleibt.
Ich weine: Dein Haar ist nicht braun, sie bieten das Wasser der See, und du gibst ihnen Locken…
Du flüsterst: Sie füllen die Welt schon mit mir, und ich bleib dir ein Hohlweg im Herzen!
Du sagst: Leg das Blattwerk der Jahre zu dir – es ist Zeit, daß du kommst und mich küssest!

Das Blattwerk der Jahre ist braun, dein Haar ist es nicht.

субота, 20 лютого 2010 р.

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. «– ... які то руїни? – ... напевно, не дальні»


Мойсей Фішбейн

* * * 

– ... які то руїни? – ... напевно, не дальні.
– ... яка то пустеля? – ... либонь, Аравійська.
– ... це друзи? – ... отам, у куточку їдальні?
Це друзі, це друзки забутого війська.
– ... отам, у куточку – принада руїнна?
– ... руйнований рай. – ... нездобута нірвана?
– ... отам, у куточку, моя Україна –
Обличчя Лариси... Олéся... Івана...

10 травня 2003 р., Erding

Читає автор: http://maysterni.com/mp3/mojsej/79.wma

пʼятниця, 19 лютого 2010 р.

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. «EXIL»


Мойсей Фішбейн

EXIL

… а ще плакат:
вусатий кат
обняв маленьку Мамлакáт…

Середня, середульша школо
(Не ті китайці на Тайвані),
Вороже кодло, дружнє коло
(А стукачів – неначе твані),
Шкільне тавро, чорнильна плямо
(Сусідка вмерла на дивані),
Шляхи в майбутнє – тільки прямо
(Нова прем’єра «Дяді Вані»),
Знайома шкапо, бідна гриво
(Підсудні в самовикриванні),
Усі провулки – тільки криво
(На всіх екранах – Ґеловані),
Усе, що складно, – дуже просто
(Йде Схід на захід у нірвані),
Це ти, провінції коросто
(Попід базаром повно рвані),
Лежалий крам, подерта брама
(Все місто в перепохованні),
Немає місця для Абрама
(У мріях тепло, як у ванні),
Усе, кранти. Закриєш кран ти
(Всі дні обчухрані та рвані),
Тепер ми, друже, еміґранти
(Життя – неначе в каравані),
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, ханá. Прощай, Тарасе.
Прощайте всі.

Гермашка.
…strasse.

2 травня 1999 р., Altenerding

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. «1949»


Мойсей Фішбейн

1949

Ще не джерсí, ще часи фільдеперсу,
Вибрані глави «Короткого курсу»,
Риб’ячий жир вітамінного морсу,
Лектор ЦК пережовує тирсу,
Пильна увага народів до Марсу,
Мирна флотилія суне до пірса,
В кожнім селі повідомлення ТАРСу,
Довге «ура» фізкультурному торсу,
Довге «ура» трудовому ресурсу,
Довге «ура» прогресивному персу!

24 травня 1999 р., Altenerding


вівторок, 16 лютого 2010 р.

ЮРІЙ МИЛОСЛАВСЬКИЙ у перекладі МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА. «ДОМІНО».


Юрій Милославський
Юрій Георгійович Милославський — прозаїк, поет, історик літератури, журналіст. Народився в Харкові 1948 року. В Харкові відвідував літературну студію Бориса Чичибабіна. З 1973 року в еміґрації. Живе в Нью-Йорку. Навчався в Харківському та Мічиґанському (Енн-Арбор, США) університетах. 1994 року захистив докторську дисертацію. Член Американського PEN-Центру. Перша книга вийшла 1980 року. Опублікував також дві книги з історії релігії. Книги оповідань Юрія Милославського видано у французькому (1990) та англійському (1994, 1997, з передмовою Нобелівського лауреата Йосифа Бродського) перекладах. 1998 року провідний американський критик-літературознавець Джон Бейлі писав у New York Review of Books: «Якщо російська проза XIX ст. вийшла з гоголівської "Шинелі", то вся новітня російська проза вийшла з Милославського».

Юрій Милославський

ДОМІНО
  
З російської переклав Мойсей Фішбейн


— Це тобі не в бубушки грати, — казав дядько Сеня-охоронець.

— Бий своїх, аби чужі боялися, — відповідав дід Швидун.

— Та й згуляю ж я в бубушки, — страшно посміхався дядько Захар.

— Грати треба чесно.

Не мав дядько Гриша — рудий і сивий, з твердим коротким носом — сил на чесність у праці слюсарній, купівлі базаровій та крамничній: скрізь теревенила, стріляла слиною з губів — чи світло мовчала — брехня собача. І переніс дядько Гриша свою чесність до помешкання однокімнатного — на гладку жінку Валю й доньку Валерію, на гру дворову в доміно — на Сеню, Захара, Івана Петровича, відставного мічмана російського імператорського військово-морського флоту, і на представника кавказької народності алкаша Мишка Фасар'яна.

Грати з ним — мука, жити з ним — щовечора Валя плаче: «Ідіот клятий, — кричить,— дурень пришелепкуватий!»

Уповноважений по будинку товариш Климовський кілька разів балакав із дядьком Гришею цілком одверто: «Я, Григорію Івановичу, як вам відомо, сам постраждав від порушень соціалістичної законності». Тоді покинув. Не обходила дядька Гришу соціалістична законність, не про це йому йшлося, а мав він на увазі чесність, якої, до речі, взагалі жодна законність на увазі не має. Тож годі було товаришеві Климовському організовувати собі відсутній чинник для відновлення в КПРС за допомогою дядька Гриші.

З донькою дядько Гриша вигадав собі таку штуку.

Купив на виплат магнітофона (довго давати не хотіли: платня в дядька Гриші вісімдесят рублів на місяць, приблизно, а магнітофон «Вега» — сто сімдесят, точно). І щораз, коли чинила його Лерка зле, записував дядько Гриша на магнітофон її присягання й благання пробачити. Наприклад, дістала Лерка трійку з ботаніки й зауваження в щоденнику: «Сміялася й смітила на уроці. Кл. кер. Меєрзон Ф. І.».

— Папо, — витріщає Лерка очі, — даю чесне слово, що я більше не буду. Присягаюся мамою.

За три дні знов запис у щоденнику і трійка за тичинки й маточки. Тоді приладнав дядько Гриша до магнітофона довгий дріт аж до домашньої розетки, витягнув цю бандуру в двір, поставив на столик для доміно, покликав ближче сусідів — був там товариш Климовський, телевізійний майстер Марко Ройхман та Фасар'ян гнив на сонечку, п'яничка, соки пускав, — притяг Лерку зарюмсану. І увімкнув відтворення. «Папо, — хрипить магнітофон, — я більше не буду. Присягаюся мамою».

— Так, — несамовитим голосом проказує дядько Гриша, і видно, що не знічев'я, не виступає, а справді розривається йому серце, — так. Родіною ти присягалася. Леніним присягалася. Матір'ю... — переймає йому подих, — присягалася. Чим же ж ти обратно присягаться будеш? Отою собачкою Жучкою?

Жучка сидить коло Фасар'яна і, почувши своє прізвисько, стукає хвостом, вибиваючи порохи з Фасар'янової паскудної штанини.

— Папо, татоньку, папусеньку, я не хотіла, я присягаюся, — потерпає Лерка, захлинається й гикає.

— Треба чесно чинити,— тремтить рот у дядька Гриші. — Ти сказала чесне слово, то треба робити, якщо сказала. Чесно чинити, а не обманювать.

— Піонери повинні отлічно вчитися і отлічно поводитися на уроках, на вулиці і вдома, — каже товариш Климовський.

В доміно грали довго — з шостої вечора до одинадцятої ночі, навпомацки; грали на виліт: четверо грають, а решта, розділені попарно, ждуть, поки продує якась нещаслива двійка й під веселе «вилазь» поступиться місцем. Грали в «простого козла» — справа азартна, хитра, вимагає зухвальства, пам'ятливости, вміння зіграти «на партнера», дати йому розгорнутися, — бо найголовніше: не грати «на себе»... Спеціалісти знають.

Влітку добудували в нашому дворі додатковий будиночок на чотири поверхи — шістнадцять квартир. У п'ятнадцять в'їхали співробітники НДІ «Електропроект», а в одну, на другому поверсі, в шосту, прибув з родиною капітан КГБ Мірошниченко — теж Гриша, Григорій Сергійович.

Самозрозуміло, в нашому місті був спецбудинок. Але Мірошниченки прибули до нас місяць тому, в спецбудинку помешкань не було, а під другий спецбудинок нічого не виділили.

Не вірю я в жодні тонкі почуття, але цілком припускаю, що працівники КГБ і непрацівники КГБ усвідомлюють, яка є між ними відмінність: працівники за потреби саджають непрацівників. Себто, якщо, скажімо, Мишко Фасар'ян зажадає відокремлення Вірменії від СРСР, то Гриша Мірошниченко його за це посадить. Але якщо Гриша Мірошниченко захоче відокремити СРСР од Вірменії, а Мишко Фасар'ян із цим не погодиться, то нічогісінько він Гриші заподіяти не зможе. Не посадить. Ну, й навпаки: якщо Гриші Мірошниченкові не сподобається Мишкова незгода, він, Гриша, може Фасар'янів протест зліквідувати — посадити Мишка, щоб не протестував.

А оскільки не мають вони таких і подібних планів, то й ділити їм нема чого. Лишається позамежна, позасловесна незручність — ось чому й потрібні спецбудинки. Це й для працівників добре, і для непрацівників.

Перше, що зробив капітан Мірошниченко в нашому дворі на Червоноармійській, 17: перейменував він дядька Гришу на Гриню — для зручності розпізнавання. Дуже можливо, що промовляло в ньому це саме позамежне: адже якщо обидва будуть Гришами, розмови потребуватимуть уточнень. А які можуть бути уточнення? «Це ж який Гриша? Наш чи той, що з КГБ?»

Дядько Гриша перейменування не прийняв. Але нічого не сказав. Ясно йому було, що це — брехня собача: не Валина, не Лерчина, не Захарова, а та брехня, через яку він, сам того не бажаючи, сім'ю психами зробив, звалив на неї всю свою чесність...

— Драстуй, Гриню, — підсідає веселий Мірошниченко до доміношного столика.

— А, капітан прийшов, — значливо всміхається дядько Гриша. — Ну, як воно, нічого? Працюєш?

Анічогісінько не чує Мірошниченко. Ніде він не працює, жодних натяків не розуміє, очі в нього чорні, яскраві, засмаглий він і переконаний у всьому своєму. І не може йому Гриня завдати жодної видимої шкоди.

— Треба буде дерева обкопати коло під'їзду, — турбується Мірошниченко. — В суботу ранесенько вийдемо і обкопаємо, а то поки дочекаєшся...

— Я за тиждень натягався до всрачки! — мов склянкою об панцер розбивається дядько Гриша. — Треба відпочити! То ти там у себе командуй! Я з п'ятої ранку на ногах, як ті там — твої... Тобі треба — йди копай! Це тобі полєзно спробувать, як копають...

— Ні, Гриню, всім нам полєзно ранесенько вранці повітрям подихати, — струшує друзки капітан Мірошниченко. — А те, що наморився — так навпаки, добре для організму, для нєрвної системи. І дітям зелень у дворі потрібна, приємно.

Дід Швидун усе розуміє. Всі все розуміють.

— Ну, давай у «морського козла»! — пропонує капітан.

І знов дядько Гриша залупається:

— То там у вас так грають, мабуть, а ми тут-о завжди граємо в простого, бо треба, щоб усі хоч по разу зіграли. «Морський козел» довгий, мов якийсь преферанс.

— Та ти не вмієш грати, Гриню, звик у дитяче доміно з двома костями між ногами без базару! — регоче Мірошниченко.

Дядько Гриша ціпеніє до білого жару:

— Я вже забув те, що ти знаєш.

Не вміє дядько Гриша відбити жодної образи, нема в нього удару на відповідь, одразу обмирає в ньому сила. Ось і тепер відповів він дурними незрозумілими словами, підслуханими під час сварки інженера Канторовича з терапевтом Фейгіним.

Дід Швидун починає гучно перекочувати кісточки доміно, примовляючи:

— Давай, давай, хлопці, згуляємо партію: Гриша з Гришею, я — з Іваном Петровичем.

До початку серпня син дядька Захара Павло провів до доміношного столика електрику, припасував пластмасову пластинку — грати стало лункіше, різкіше. Отож — Гриша Мірошниченко вирішив покинути інший двір, де ходив вечорами по «морського козла».

Сіли грати в такому складі: дядько Гриша з Мірошниченком (щоб створити нормальні взаємини, бо всім ніяково), дядько Захар із Швидуном. Ждали своєї черги: персональний пенсіонер республіканського значення дід Бєлов, Петько Кравчук з кривою пикою і в шкіряній шапці, дядько Сеня-охоронець, Іван Петрович з кров'яним оком (мікроінсульт) і Мишко Фасар'ян у допущенному стані.

Почав капітан Мірошниченко мішати-перемішувати кісточки: дві пропустить, а третю — підгляне; думав намішати собі «один-один» для першого ходу. А напарник його засік. І підскочив над столиком, нічого вже не тямлячи — навіть власного зиску:

— Ти що, гівно з кокардою, думаєш, нам очі позаливало?! Я на твої погони поклав, понятно?!

Не було на Мірошниченкові ніяких погонів, а поготів — кокарди: сидів він у шовковій білій майці. Тільки дядько Гриша — дурень старий — якісь погони вигадав.

— Гриню, — сказав капітан Мірошниченко й поклав кісточки, що був набрав, на столик, так поклав, що ніхто й звука не почув. — Гриню, запаяйся, піди додому до жінки, спочинь на цицьках, а потім приходь грати. Бо вмреш.

Часто недосвідчена людина каже про смерть і вмирання: їсти вмираю, наприклад, пити чи за малим. І, щоб відрізнити серйозний бік неприємної цієї справи, про небіжчика недосвідчена людина скаже «заснув вічним сном» тощо. Але Мірошниченко сказав своє «вмреш» — і побачили доміношники труп дядька Гриші. Лежить роздягнений, з плямами на сідниці, з нігтями синього кольору. Добалакався.

А дядько Гриша нічого не бачив. І вліпив кулаком капітанові просто в усмішку.

Кожне правопорушення — від розбивання шибок з рогачки до вбивства — має свою ціну. Навіть дві, як усе на світі. Одна ціна — це, так би мовити, собівартість. Наприклад, історія в нашому дворі: сутичка Гриш. Собівартість — 15 діб. Додатково випадок обговорювали на цехових зборах — і вирішили не платити дядькові Грищі тринадцятої зарплатні.

А друга ціна?

Її визначає держава. У звіті, поданому міським комітетом партії до ЦК КПРС, ані про дядька Гришу, ані про Гришу Мірошниченка нічого не говорилося. Лише в розділі «Охорона громадського порядку — РВВС (МіськУВС), Прокуратура» згадували порівняно часті випадки дрібного хуліганства.

А в звіті, поданому міським управлінням Комітету державної безпеки, про наш двір розповідалося так:

«Червонозаводський РВВС...

... 4. Терещенко Григорій Іванович. Б/п, українець, рік нар. 8.2.1930, м. нар.
село Золотухіне Бєлгородської обл., батько — Терещенко Іван Калиникович, пом. в 1940 р., прич. смерті невід., р. нар. невід, мати — уродж. Пузиня Тетяна Степанівна, рік нар. 1900, м. нар. селище Кривичі Бєлгородської обл., пом. 12.8.1964 р., прич. смерті злоякісна пухлина гол. мозку, атеросклероз, до смерті прожив. спільно з сім'єю Терещенка Г. І. (див.), утриманка, брати Терещенка Г. І. — Терещенко Василь Іванович, Терещенко Степан Іванович (загинули на фронті в 1942 — повідомлення 14/779/6 і 14/2164/р), дружина — уродж. Бойко Валентина Тихонівна, р. нар. 1934, м. нар. селище Рогань Бєлгородської обл., м. роботи — свердлувальниця заводу «Арматура», б/п, дочка — Терещенко Валентина Григорівна, р. нар. 1960, м. нар. м. Червоноград, уч. середньої школи (відомості: Червонозаводський РВВС).

ТЕРЕЩЕНКО ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ — ОПВ-67

Житловими умовами незадоволений, помірковано п'є, статева сфера без помічених відхилень, контакти в нормі, інформованість у нормі. Фактаж — узагальнений на двох бланках УР/Підприємства важкої промисл./Заводи/Завод «Гідроприлад». Інд.

27 серп. 197... р. Терещенко Г. І. брав участь у грі «доміно» в дворі будинку по Червоноармійській, 17, де він мешкає з сім'єю (див.). У грі брали участь мешканці будинків 17 і 19 — вул. Червоноармійська. З ним грали: Швидун В. К., Курченок З. П., Мірошниченко Г. С. — співробітник міськвідділу КГБ, капітан, на роботі з 1968 р., сектор 2-ий. У процесі перемішування кісточок «доміно» Терещенко звинуватив Мірошниченка Г. С. у шахрайстві. Мірошниченко Г. С. обурився, на що Терещенко сказав таке: «Ти, б..., думаєш, що в тебе посвідчення з гербом, так тобі все можна». Потім, зробивши непристойний жест, Терещенко накинувся на Мірошниченка Г. С. і наніс удар в обличчя, супроводжуючи свої дії образами. Мірошниченко Г. С. змушений був чинити опір у межах необхідної самооборони. Те, що відбувалося, спостерігали учасники гри, мешканці, що перебували в дворі, а також мешканці, що визирали в вікна. Викликані працівники РВВС затримали Терещенка й доправили його до відділення ВС. Народний суд Червонозаводського району рішенням від 28 серп. 197... року засудив Терещенка до 15 діб арешту».

Це — ціна.

Сидять тямущі люди й обробляють ці звіти — знаходять домірне, спільномірне; щоб не переплатити, але й не вгатити на дорогий продукт ціну-дешевинку нуль рублів, хрін копійок.

Не знав дядько Гриша про жодні звіти — прибирав із алконавтами будсміття на станції Залютине. Валя перед працею діставалася двома трамваями до тамтешнього лінійного відділення міліції, де в підвалі сиділи п'ятнадцятидібники з буханцем білого хліба, молоком і карбованцем. Хліб і молоко — Гриші, карбованця — черговому контролерові. Двічі передала, а на третій раз замість карбованця зажадали п'ятьох. І довелося дядькові Гриші досиджувати своє без молочної кухні.

Товариш Климовський за три години по інциденті склав папірця — рішення загальних зборів мешканців з проханням виселити хулігана Терещенка, який брутально порушує правила соціалістичного співжиття, з'являється в нетверезому стані, лихословить і ображає своїм виглядом та поведінкою людську гідність. Папірця встигли підписати осіб вісім, але він потрапив на очі Мірошниченкові: той підписувати не став, відібрав у товариша Климовського і — як у фільмі про наших розвідників — спалив на гарній запальничці. «Не треба, — сказав, — створювати необґрунтовану достатньо напруженість. Він своє дістав і ще дістане».

Вийшов дядько Гриша на волю ввечері в неділю — ще світло було. Приїхав додому, а у дворі нікого немає: столик зник, а лави стоять під вікнами нового будинку, де живе сволота-Мірошниченко. Дядько Гриша покрутився, покурив — і тоді вийшов до нього дід Швидун, який давно вже спостерігав з вікна за Гришиними неприкаяними пересуваннями.

— Де ж у доміно грати?! — для годиться завівся дядько Гриша, хоч усе добре розумів.— Ніяк спочити після робочого дня.

— Ти, Гришо, я дивлюсь, мало спочив тамки,— завсміхався дід Швидун. — Тут-о тепер для діточок майданчик буде. Гойдалки привезуть і пісок. А в бубушки до іншого двору підеш — згуляєш.

— А той?.. — запитав дядько Гриша.

— Переїхали вони позавчора. Будинок дали на Павловім полі для працівників. Ну, він попрощався, випили десь літру-півтори. Донизу приніс, до Захара, в квартирі, каже, меблів уже нема. Три бляшанки шпротів приніс, помідорів, ковбаси півкопченої грамів триста. Шкода їхати тепер, познайомилися з усіма, каже.

— Стіл де поділи?

— Поламали, а дошки Сеня взяв. Прийшли з управління будинками, — Климовський, Абрам сучий, привів. Сказали, що тишу порушували, балакали громко, доміном стукали. От жильці попросили забрать, щоб відпочивати можна було.

І почав дядько Гриша до іншого двору ходити в «морського козла» грати. Тільки Валя його самого туди не пускає — йдуть, як у гості, вдвох.

© З російської переклав Мойсей Фішбейн. 1980.

Зліва направо:
Юрій Милославський, Едуард Савенко (Лимонов),
Ваґріч Бахчанян.
Харків, 1966 рік.