«Хто такий Ісус Христос?» БОРИСА АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА.

БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ

(1899 — 1984)

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (1899 – 1984) – український письменник (прозаїк, драматург, публіцист, поет, критик, перекладач, мовознавець), один із духовних лідерів української інтеліґенції. Народився на передмісті Засулля – біля міста Ромни (нині – Сумщина, тоді – Полтавщина). 1917 року вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету (відділ природничих наук). У квітні 1918 записався добровольцем до полку армії Української Народної Республіки (УНР). Брав участь у бойових діях. Борис Антоненко-Давидович – автор понад двох десятків ориґінальних книг – оповідань, повістей, романів. 2 січня 1935 року був заарештований органами НКВС. Відтак засуджений до 10 років таборів і етапований до Сибіру. Звільнений 1947 року. 1951 року, коли Борис Антоненко-Давидович працював фельдшером у Вінницькій області, його знов заарештовано й засуджено на довічне заслання до Сибіру (село Малоросєйка Больше-Муртинського району Красноярського краю). Реабілітований 1956 року. 1957 року повернувся до Києва. 1963 року вийшов роман Бориса Антоненка-Давидовича “За ширмою”. Офіційна критика побачила в цьому романі “зраду життєвої правди” і “похмурість”. 1970 року вийшла книжка “Як ми говоримо”, що стала подією в культурному житті України. Борис Антоненко-Давидович брав активну участь у культурологічній діяльності шістдесятників. Він помер 9 травня 1984 року. 11 травня його поховали в Києві на Лісовому кладовищі. Кадебістів на похованні було чи не більше, ніж друзів.

Борис Антоненко-Давидович

Хто такий Ісус Христос?

У другій половині квітня теплішає і в Забайкаллі, і сонце лагідно світить навіть у Букачачі, цій обділеній Богом і проклятій людьми місцині, де коло двох неглибоких вугільних шахт розкинувся широким квадратом табір примусових робіт. Сонячна днина вигнала всіх, хто прийшов із денної зміни в шахті й устиг пообідати, з бараків надвір, щоб хоч трохи подивитись бодай на призахідне сонце, якого вони через роботу у вічній темряві так мало бачать. Тільки з крайнього відділку першого барака, де міститься бригада "указників", ніхто не вийшов. Та й чого їм іти, коли вони й без того надихались свіжого повітря, працюючи цілий день на підсобних роботах не в глибині земних надр, а на поверхні. Вони щойно повернулись із таборової їдальні, і хоч баланда з турнепсу й якоїсь гички та ріденька кашка зовсім не вдовольнила їхнього апетиту, проте після їди краще полежати, ніж хтозна-чого тинятися без діла між сірими, неприглядними бараками. Люди в цій бригаді — здебільшого літні, поважні, що знають ціну праці й відпочинку. Щоправда, вони ще не звикли до таборових умов, а тому й думки їхні весь час линуть до далекої Рязанської області, до своїх домівок і кревних, від яких одірвало їх суворе життя. Усі вони за своєю вдачею домувальники, і їм ніколи б не бачити Сибіру й Букачачі, якби кожний із них десь у себе вдома не спізнився на роботу в теперішній воєнний час більше як на п'ятнадцять хвилин. За це їх покарано трьома роками позбавлення волі згідно з указом про спізнення. Саме через це вони й звуться указниками, становлячи собою якусь нову таборову породу людей, не схожу ні на побутовців — усяких злодюг, грабіжників і вбивць, ні на "ворогів народу" або контриків, засуджених за політичною 58-ю статтею Кримінального кодексу.

В'язні, або зеки, жартома звуть цих бородатих указників проказники, дарма що ці поважні рязанці аж ніяк не скидаються на пустунів і збитошників, що криються під російським словом "проказники". Це скорше якісь сусальні мужички з дореволюційних російських шкільних хрестоматій, що з примхи долі перенеслись у наш Букачачинський табір — місце цілком сучасне й реалістичне.

Серед цих загалом подібних один на одного членів бригади виняток становить, як сторонній предмет, чи, як кажуть у Росії, "инородное тело", уркач Петров, особа вельми непевна й темна. До того темна, що й не віриться, чи він справді Петров, а не якийсь Іванов або Сидоров. На прозвисько він Обезяна, і це так прилипло до нього, що навіть поважні указники інакше його й не зовуть. Хто зна, чого таборове начальство впихнуло Обезяну в цю роботящу бригаду. Може, тому, що Обезяна ніби "зав'язав" своє минуле й надумав виходити на роботу, чим зрадив "закон" блатних, і тепер йому небезпечно перебувати серед своїх недавніх побратимів; а може, йому доручено нишком наглядати за новими таборовцями, "щоб ті не перейнялись духом контриків, які на цьому таборовому пункті їх звідусіль оточують. Так воно чи ні, а Обезяні в цій бригаді, де не можна ні вкрасти, ні нашкодити, бо одразу ж упіймають і тяжко битимуть, — пісно й нудно. Знічев'я він то блукає нервово по приміщенню, як замкнутий у клітку вовк, то кидається раптом на нари, задираючи при цьому високо ноги.

Відрізняється від своїх неворушких, приголомшених крутим поворотом долі земляків і їхній бригадир, котрого всі звуть скорочено по батькові — Митрич. Це літній, але досить ще енергійний чоловік, що, видати, бував у бувальцях. На противагу своїм землякам він поголений, проте, як і бородані, релігійний. Він навіть демонстративно показує свою вірність богові й, якщо інші тільки потай шепочуть молитви у свої густі бороди, то Митрич, не звертаючи уваги ні на кпини начальства, ні на глузування в'язнів, ревно хреститься в їдальні перед тим, як сісти хлебтати баланду й щиро дякує богові за малопоживний таборовий обід. Він самовіддано обстоює свою бригаду й через те має постійний клопіт з нарядчиком, якому — аби вигнати людей на роботу, а до того, що в когось порвались чуні або комусь і досі не видано бушлата, байдуже. Щодня Митрич щось доводить нарядчикові, в чомусь переконує, щось канючить у нього і так тому набрид, що нарядчик не може спокійно говорити з Митричем і раз у раз кричить йому: "Ні, я таки виб'ю з тебе цю рязанщину!"

Що саме має на увазі нарядчик під словом "рязанщина" — важко сказати. Може, наполегливе обстоювання інтересів своєї рязанської бригади, а може, й ті характерні слова, всякі "давеча", "намедни", "посулить", які зникли в сучасній російській мові, але якими, наче навмисне, послуговується Митрич під час своїх невеселих розмов з нарядчиком. Та хай собі нарядчик кричить, що хоче: Митрич знає — нарядчики, як і все на землі, не вічні, вони часто міняються, а бог на небі незмінний, завжди один. Тому Митрич і далі хреститься, молиться й усяко захищає свою бригаду. Ось і зараз він затримався в нормувальника й щойно тільки прийшов до барака, бо нормувальник ніяк не хотів зараховувати перенесення козел з місця на місце, а Митрич записує кожен порух своєї бригади на роботі, бо від цього залежить вага хлібних пайок на завтрашній день.

— Ех, братці мої, товаришочки! — каже він, сідаючи на ослона біля столу, щоб трохи перепочити. — А сьогодні ж — страсний четвер. Люди підуть на страсті, слухатимуть у церквах дванадцять євангелій, повернуться додому із засвіченими страсними свічками... — Митрич сумно прицмоктує, мовляв, а нам тут усе це заказано, й пускається далі в елегійні спогади: — А завтра підуть до плащаниці, знаменуватимуться... А там — великодня ніч, співатимуть "Христос воскресе", святитимуть паски...

Обезяна, що нудиться й не знає, чим би заповнити час до вечірньої перевірки й роздачі горбушок, каже:

— А ти б, Митричу, розказав би нам що-небудь про Христа; якийсь би романисько про нього тиснув.

Митрича зовсім не бентежать такі зовсім не підходящі до божественного імені вислови, бо він знає, що блатар Обезяна інакше й не може вимовити своє бажання, а тому не звертає на них особливої уваги, задоволений уже з того, що Обезяна обійшовся якось цього разу без матюків, якими пересипає звичайно свою мову, мов усними розділовими знаками.

Що ж, думає Митрич, чом би й не розповісти Обезяні про Ісуса Христа, не спробувати навернути цю погрязлу в гріховну твань душу на праведну путь? Чи ж не повірила в слово боже розпутниця Магдалина й чи не звернувся до Спасителя з каяттям розіп'ятий разом із ним розбійник? Просвітити невіру — це теж добре діло, що зарахується тобі на останньому Страшному суді, котрого нікому не обминути — ні слідчим і суддям, ні попкам на таборових вишках, ні всяким нарядчикам. Митрич підсуває ослін ближче до Обезяни, відкашлюється для поваги й почина оповідати про останній вступ Христа до Єрусалима. Хоч оповідає він за Євангелієм, але, щоб Обезяні було зрозуміліше, Митрич дуже осучаснює свою розповідь. Інколи він помиляється, неправильно вимовлюючи юдейські слова, але то нічого: Обезяні, котрий, мабуть, уперше чує серйозне слово про Бога, байдуже, чи сказано "синедріон" чи "сердон", — його цікавить зміст, а не форма.

— ...І ось Ісус Христос зі своїми апостолами в'їхав на осляті в Єрусалим.

— На ішаку? — здивовано перепитує Обезяна, що хоче виразно уявити собі картину. Цих низеньких довговухих тварин Обезяні доводилось бачити під час наїздів до Ташкента, але цей вид транспорту не викликав у нього приємних спогадів, бо на ташкентському базарі Обезяна піймався на крадіжці й старі узбеки, позлазивши з своїх ішаків, добре натовкли йому боки.

— На осляті, — повторює Митрич, бо слово "ішак" йому видається блюзнірським, і пояснює: — Як тоді не було ще автомашин, то їздили на ослах. Зрозумів?.. Ось народ, побачивши Ісуса Христа, певна річ, радіє і кричить йому: "Осанна в вишніх!.."

— Яка Оксана? Чому у вишнях? — не розуміє Обезяна.

— Дурню! Які там вишні! Це, як сказати по-нашому, то значить: "Здрастуй, Всевишній". Треба розуміти божественні слова! — повчально зауважує Митрич і оповідає далі: — Народ, значить, радіє, розмахує вербами — сказати б, вітає Ісуса Христа, бо діло було у вербну суботу, а жиди — проти. Не вітають, не кричать, а тільки мовчки, сердито дивляться на нього. Їм, бачиш, не до шмиги; що Ісус Христос приїхав у Єрусалим. Та й нема нічого дивного в тому: вони ж бо навіть у єрусалимському храмі розвели спекуляцію — торгують там голубами, що їх люди в жертву приносять. Ну, Ісус Христос як побачив таке неподобство, то взяв нагая та й повиганяв тих спекулянтів-торгашів геть із храму.

Обезяна напружено морщить чоло, бо багато чого йому невтямки.

— Стривай, Митричу, виходить, Ісус Христос теж був проти приватної торгівлі? Як комуністи, чи що?

Митричеві аж заціпило від такого несумісного порівняння, й він докірливо хитає головою:

— І скаже ж таке! Та хто ж розумний буде проти приватної торгівлі? Торгуй скільки хочеш, тільки ж не в храмі божому!.. А тут ще й з первосвящениками Анною та Каїяфою Ісус Христос засперечався, що, мовляв, службу божу вони правлять не так, як треба.

— Анна — це жінка? — знову не розуміє Обезяна.

— Ну хіба ж баба може бути первосвящеником! — дивується з Обезянової некмітливості Митрич.

— А чого ж зветься як жінка?

— Бо й первосвященики були жиди. А в жидів усе навпаки. Вони навіть пишуть не по-людському, а з правого боку наліво.

Митричеві здається, що він уже пояснив усе цілком достатньо й можна переходити до головних сюжетних вузлів.

— Усе це жидам, звісно, не сподобалось, і вони підманули одного з учнів Ісуса Христа, Юду, на прізвище Іскаріотський, щоб той у них стукачем став і про все, що робить і каже Ісус Христос, доповідав їм.

— Юда — теж жид? — поцікавився Обезяна.

— А хто ж би він ще був, як не жид! Він і продав свого вчителя за тридцять срібників, по-нашому б сказати — за тридцять карбованців.

Ситуація тепер стає цілком зрозуміла, й Митрич розповідає про арешт Ісуса Христа в Гефсиманському саду й суд над ним у синедріоні.

— А в тому сердоні сама жидова засідала. Тільки один і був між ними чесний чоловік — Никодим, але що він міг вдіяти один проти всіх? Тільки співчував, а так нічим і не допоміг... І присудили ті жиди з сердону Ісусові Христу вишку, цебто — по-тодішньому — розіп'ясти на хресті, бо тоді вони ще не навчились розстрілювати. Присудити-то вони присудили, але такий порядок був, щоб їхній вирок затвердив ще Пілат Понтійський...

— А хто такий Пілат? — питає Обезяна.

— Пілат Понтійський — це, як, сказати б, у нас тепер, — Калінін у Кремлі. Отож привели вони Ісуса Христа до нього, а Пілат Понтійський вислухав, що ті жиди ґерґочуть, та й каже: "Не бачу складу злочину. Ні під яку статтю він не підходить". І вже хотів пустити Ісуса Христа...

Обезяна так захопився розповіддю Митрича, що й ноги спустив з нар, але йому ще не все ясно:

— Ісус — це значить ім'я, а Христос — як розуміти? Митрич на хвилину завагався від такого несподіваного запитання, але прикинув думкою і спокійно каже:

— А Христос — це отечество.

Митрич, як і багато простих людей у Росії, на означення когось по батькові каже не "отчество", а "отечество", але Обезяна цього не помічає, він хоче знати про героя розповіді все:

— Добре, а фаміліє ж його як?

— Дурню! Хіба ж у Бога може бути фаміліє? — скрушно хитає головою Митрич і переходить до найтрагічнішої частини оповідання, де, сподівається, вже не буде безглуздих запитань.

— І Пілат Понтійський пустив би був Ісуса Христа, хоч сам був не християнської віри, так жиди зняли такий ґвалт, що Пілат Понтійський аж вуха затулив. "Як то не підходить під статтю? — кричать жиди. — Так він підбурював людей проти самого імператора римського!"

Тут Пілат Понтійський бачить, що жиди Ісусові Христу контру шиють, а це вже діло серйозне, бо коли вони настукають на нього імператорові (а це все'дно, що в нас — Сталіну) — то буде й йому непереливки...

— Стривай, Митричу, от ти кажеш усе — жиди, жиди, — не втерпів, щоб не спитати Обезяна, який цілком пройнявся незвичайним сюжетом. — А сам Ісус Христос — якої ж нації був?

— Як це якої? — дивувався Митрич з безмежної дурості Обезяни. — Звісно, російської! І спитає ж таке!..

У цей час знадвору чути, як біля вахти б'ють у прив'язану До стовпа рейку — сигнал виходити в'язням на перевірку, і бригада рязанських бороданів, кректячи й огинаючись, поволі йде надвір. Обезяна неохоче встає з нар і, міцно вилаявшись, каже до Митрича, котрий, як бригадир, виходить останній з барака:

— Не дали дослухати гади! А такий же цікавий роман!..

Серпень 1972 року

ПРИМІТКИ

1. Чуні — таборове взуття з відходів автомобільних шин.

2. Горбушка (кримін. жарґон) — хлібна пайка.

3. Тиснути (кримін. жарґон) — оповідати роман чи якусь історію.

4. Попка (кримін. жарґон) — вартовий на "вишці".

5. Вишка (кримін. жаргон) — вища міра кари, розстріл.

Борис Антоненко-Давидович замолоду.

Літературне угруповання ”Ланка”
(згодом — МАРС — Майстерня революційного слова).

Зліва направо:
Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка,
Марія Галич, Євген Плужник,
Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка.
Київ, вулиця Володимирська 49. 1925 рік.

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. Вірші для дітей. «БДЖІЛКА»

ДИВНИЙ САД

ВІРШІ ДЛЯ ДІТЕЙ

АРСЕНІЙ ТАРКОВСЬКИЙ ЧИТАЄ СВОЇ ПОЕЗІЇ. Арсений Тарковский читает свои стихи.

Арсеній Тарковський

(1907 – 1989)

Арсений Тарковский

(1907 – 1989)

Арсеній Олександрович Тарковський (1907 – 1989) – великий російський поет і перекладач. Батько геніального кінорежисера Андрія Тарковського. Народився в Україні: в Єлисаветграді (нині – Кіровоград) – тодішньому повітовому місті Херсонської губернії. Батько Арсенія Тарковського – Олександр Карлович – був вихованцем одного з корифеїв українського національного театру – Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) та його дружини Надії, що була старшою сестрою Олександра Карловича Тарковського. Арсеній Тарковський до кінця життя тужив за рідним краєм. У його віршах зустрічаємо не лише цей край, а й українські слова. В одному з листів 1972 року Арсеній Тарковський писав: «... Як мені хочеться на Україну, до Києва та до мого Кіровограда, – я поїхав би на батьківщину по сльози, більше мені в моє місто їхати нема по що. Та хіба ще по дитинство, що таке потрібне на старість. Мабуть, у моєму віці впадають у дитинство за покликом серця. Якщо і я впаду в нього, не дивуйтеся, є не лише простір – батьківщина, є й час – батьківщина». 1955 року Арсеній Тарковський востаннє приїхав до рідного міста, на хутір «Надія», з яким пов'язане життя його родини. По дорозі попросив зупинитися. Став на коліна і поцілував рідну землю. Востаннє.

Арсений Александрович Тарковский (1907 – 1989) – великий русский поэт и переводчик. Отец гениального кинорежиссёра Андрея Тарковского. Родился в Украине: в Елисаветграде (ныне – Кировоград) – тогдашнем уездном городе Херсонской губернии. Отец Арсения Тарковского – Александр Карлович – был воспитанником одного из корифеев украинского национального театра – Ивана Карповича Тобилевича (Карпенко-Карого) и его жены Надежды, которая была старшей сестрой Александра Карловича Тарковского. Арсений Тарковский до конца жизни тосковал по родному краю. В его стихах встречаем не только этот край, но и украинские слова. В одном из писем 1972 года Арсений Тарковский писал: «... Как мне хочется на Украину, в Киев и в мой Кировоград, – я поехал бы на родину за слезами, больше мне в мой город ехать не за чем. Да разве ещё за детством, которое так нужно в старости. Верно, в моём возрасте впадают в детство по влечению сердца. Если и я впаду в него, не удивляйтесь, есть не только пространство – родина, есть и время – родина». В 1955 году он в последний раз приехал в родной город, на хутор «Надія» (Надежда), с которым связана жизнь его семьи. По дороге попросил остановиться. Стал на колени и поцеловал родную землю. В последний раз.

Арсеній Тарковський

читає вірш «ЖИЗНЬ, ЖИЗНЬ».

Арсений Тарковский

читает стихотворение «ЖИЗНЬ, ЖИЗНЬ».

ЖИЗНЬ, ЖИЗНЬ

I

Предчувствиям не верю, и примет
Я не боюсь. Ни клеветы, ни яда
Я не бегу. На свете смерти нет:
Бессмертны все. Бессмертно всё. Не надо
Бояться смерти ни в семнадцать лет,
Ни в семьдесят. Есть только явь и свет,
Ни тьмы, ни смерти нет на этом свете.
Мы все уже на берегу морском,
И я из тех, кто выбирает сети,
Когда идёт бессмертье косяком.

II

Живите в доме – и не рухнет дом.
Я вызову любое из столетий,
Войду в него и дом построю в нём.
Вот почему со мною ваши дети
И жёны ваши за одним столом,
А стол один и прадеду и внуку:
Грядущее свершается сейчас,
И если я приподымаю руку,
Все пять лучей останутся у вас.
Я каждый день минувшего, как крепью,
Ключицами своими подпирал,
Измерил время землемерной цепью
И сквозь него прошел, как сквозь Урал.

III

Я век себе по росту подбирал.
Мы шли на юг, держали пыль над степью;
Бурьян чадил; кузнечик баловал,
Подковы трогал усом, и пророчил,
И гибелью грозил мне, как монах.
Судьбу свою к седлу я приторочил;
Я и сейчас в грядущих временах,
Как мальчик, привстаю на стременах.

Мне моего бессмертия довольно,
Чтоб кровь моя из века в век текла.
За верный угол ровного тепла
Я жизнью заплатил бы своевольно,
Когда б её летучая игла
Меня, как нить, по свету не вела.

Фільм Андрія Тарковського «ДЗЕРКАЛО».
Голос: Арсеній Тарковський
читає вірш «ПЕРВЫЕ СВИДАНИЯ».

Фильм Андрея Тарковского «ЗЕРКАЛО».

Голос: Арсений Тарковский

читает стихотворение «ПЕРВЫЕ СВИДАНИЯ».

ПЕРВЫЕ СВИДАНИЯ

Свиданий наших каждое мгновенье
Мы праздновали, как богоявленье,
Одни на целом свете. Ты была
Смелей и легче птичьего крыла,
По лестнице, как головокруженье,
Через ступень сбегала и вела
Сквозь влажную сирень в свои владенья
С той стороны зеркального стекла.

Когда настала ночь, была мне милость
Дарована, алтарные врата
Отворены, и в темноте светилась
И медленно клонилась нагота,
И, просыпаясь: "Будь благословенна!" –
Я говорил и знал, что дерзновенно
Моё благословенье: ты спала,
И тронуть веки синевой вселенной
К тебе сирень тянулась со стола,
И синевою тронутые веки
Спокойны были, и рука тепла.

А в хрустале пульсировали реки,
Дымились горы, брезжили моря,
И ты держала сферу на ладони
Хрустальную, и ты спала на троне,
И – Боже правый! – ты была моя.
Ты пробудилась и преобразила
Вседневный человеческий словарь,
И речь по горло полнозвучной силой
Наполнилась, и слово ты раскрыло
Свой новый смысл и означало царь.

На свете всё преобразилось, даже
Простые вещи – таз, кувшин, – когда
Стояла между нами, как на страже,
Слоистая и твёрдая вода.

Нас повело неведомо куда.
Пред нами расступались, как миражи,
Построенные чудом города,
Сама ложилась мята нам под ноги,
И птицам с нами было по дороге,
И рыбы подымались по реке,
И небо развернулось пред глазами...
Когда судьба по следу шла за нами,
Как сумасшедший с бритвою в руке.

Арсеній Тарковський
читає вірш «Меркнет зрение – сила моя...»

Арсений Тарковский

читает стихотворение «Меркнет зрение – сила моя...»

* * *

Меркнет зрение – сила моя,

Два незримых алмазных копья;

Глохнет слух, полный давнего грома

И дыхания отчего дома;

Жёстких мышц ослабели узлы,

Как на пашне седые волы;

И не светятся больше ночами

Два крыла у меня за плечами.

Я свеча, я сгорел на пиру.

Соберите мой воск поутру,

И подскажет вам эта страница,

Как вам плакать и чем вам гордиться,

Как веселья последнюю треть

Раздарить и легко умереть,

И под сенью случайного крова

Загореться посмертно, как слово.

Арсеній Тарковський
читає вірш «Я учился траве...»

Арсений Тарковский

читает стихотворение «Я учился траве...»

* * *

Я учился траве, раскрывая тетрадь,

И трава начинала, как флейта, звучать.

Я ловил соответствие звука и цвета,

И когда запевала свой гимн стрекоза,

Меж зеленых ладов проходя, как комета,

Я-то знал, что любая росинка – слеза.

Знал, что в каждой фасетке огромного ока,

В каждой радуге яркострекочущих крыл

Обитает горящее слово пророка,

И Адамову тайну я чудом открыл.

Я любил свой мучительный труд, эту кладку

Слов, скреплённых их собственным светом, загадку

Смутных чувств и простую разгадку ума,

В слове п р а в д а мне виделась правда сама,

Был язык мой правдив, как спектральный анализ,

А слова у меня под ногами валялись.

И еще я скажу: собеседник мой прав,

В четверть шума я слышал, в полсвета я видел,

Но зато не унизив ни близких, ни трав,

Равнодушием отчей земли не обидел,

И пока на земле я работал, приняв

Дар студёной воды и пахучего хлеба,

Надо мною стояло бездонное небо,

Звёзды падали мне на рукав.

Арсеній Тарковський

читає вірш «Я в детстве заболел...»

Арсений Тарковский

читает стихотворение «Я в детстве заболел...»

* * *

Я в детстве заболел
От голода и страха. Корку с губ
Сдеру – и губы облизну; запомнил
Прохладный и солоноватый вкус.
А всё иду, а всё иду, иду,
Сижу на лестнице в парадном, греюсь,
Иду себе в бреду, как под дуду
За крысоловом в реку, сяду – греюсь
На лестнице; и так знобит и эдак.
А мать стоит, рукою манит, будто
Невдалеке, а подойти нельзя:
Чуть подойду – стоит в семи шагах,
Рукою манит; подойду – стоит
В семи шагах, рукою манит.
Жарко
Мне стало, расстегнул я ворот, лёг, –
Тут затрубили трубы, свет по векам
Ударил, кони поскакали, мать
Над мостовой летит, рукою манит –
И улетела...
И теперь мне снится
Под яблонями белая больница,
И белая под горлом простыня,
И белый доктор смотрит на меня,
И белая в ногах стоит сестрица
И крыльями поводит. И остались.
А мать пришла, рукою поманила –

И улетела...

ГЕРОЯМ СЛАВА!

Присяга вояка УПА

А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали...

********************

Мій друг Петро Потічний – 17-літній вояк УПА.

Служив в УПА три роки.

По війні – професор університету McMaster (Канада).

Одна з книжок професора Петра Потічного
(у співавторстві з професором Говардом Астером):
«Єврейсько-українські взаємини. Дві самотності»

1947 рік. УПА. Сотня Громенка.
 Один із них – 17-літній вояк УПА Петро Потічний.

 

Слава Україні!

Героям слава!

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН. ЗРІЗ (2)

Мойсей Фішбейн

ЗРІЗ (2)

(Із циклу "Аб-сурдокамера")

Ото вже братія строката —

Від ката і до адвоката,

Ото вже братія громохка,

Ще й чохка, тьохка, цвьохка, рохка.

А скільки їх? Та до холери,

І всі прикуті до галери —

Кавалеристи й кавалери,

Ветеринари й ветерани,

А ще юристи й танцюристи,

А ще расисти і русисти

(диви, тирани!),

А ще злодюги й комуністи

(кому здихати, кому їсти),

Чи пак, бандюги й комунари

(кому свобода, кому нари),

А ще плейбої,

А ще плебеї,

Протоєреї,

Просто євреї,

І творить власний прецедент

Новопосталий президент,

І пнуться до нової юшки

Творці, творюги і творюжки,

Арештократ і торбохват,

І президентський апарат

(а цей — стократ),

І гегемон, і графоман,

І людожер (який гурман!), —

Усі — в гаман

(шарман!),

Ідуть людопаси,

Ідуть людолови,

Пророки нічого,

Богове полови,

Нікому братове,

Ніщо посадове,

Ідуть навманцí

Людці.

Грудень 1994 р., München

ПАМ’ЯТІ КОМПОЗИТОРА ІСААКА ШВАРЦА. ПАМЯТИ КОМПОЗИТОРА ИСААКА ШВАРЦА.

ПАМ’ЯТІ КОМПОЗИТОРА

ІСААКА ШВАРЦА

(13.05.1923 – 27.12.2009)

ПАМЯТИ КОМПОЗИТОРА

ИСААКА ШВАРЦА

(13.05.1923 – 27.12.2009)

«Дощик осінній...»

Музика: Ісаак Шварц

Поезія: Булат Окуджава

Виконання: Єлєна Кáмбурова

«Дождик осенний...»

Музыка: Исаак Шварц

Стихи: Булат Окуджава

Исполнение: Елена Камбурова

Ісаак Йосипович Шварц (13 травня 1923 року, місто Ромни Сумської області – 27 грудня 2009 року, селище Сіверський Ґатчинського району Ленінградської області) – радянський і російський композитор, автор симфонічних творів, а також музики до численних вистав і кінофільмів. Його батько 1938 року був заарештований органами НКВС і розстріляний. Родину вислали до Киргизії. Премії «Оскар» за найкращий іноземний фільм (1976) була вдостоєна радянсько-японська картина «Дерсу Узала» (режисер Акіра Куросава), музику до якої написав Ісаак Шварц. Останній великий твір композитора – Концерт для оркестру пам'яті Рауля Валленберґа «Жовті зірки» («Пурім-шпіль у ґетто»), записаний 2002 року у Великому тон-ательє Мосфільму Національним філармонічним оркестром Росії під керуванням Владіміра Співакова. Ісаак Шварц помер уві сні 27 грудня 2009 року. Його поховали 30 грудня 2009 року в Санкт-Петербурзі. Згідно з волею композитора, його поховання відбулося відповідно до єврейського похоронного ритуалу. Поминальну молитву «Кадіш» над труною Ісаака Шварца виголосив один із рабинів Санкт-Петербурзької єврейської релігійної громади.

Исаак Иосифович Шварц (13 мая 1923 года, город Ромны Сумской области — 27 декабря 2009 года, посёлок Сиверский Гатчинского района Ленинградской области) — советский и российский композитор, автор симфонических произведений, а также музыки к многочисленным спектаклям и кинофильмам. Его отец в 1938 году был арестован органами НКВД и расстрелян. Семью выслали в Киргизию. Премии «Оскар» за лучший иностранный фильм (1976) была удостоена советско-японская картина «Дерсу Узала» (режиссёр Акира Куросава), музыку к которой написал Исаак Шварц. Последнее большое произведение композитора — Концерт для оркестра памяти Рауля Валленберга «Жёлтые звезды» («Пурим-шпиль в гетто»), записанный в 2002 году в Большом тон-ателье Мосфильма Национальным филармоническим оркестром России под управлением Владимира Спивакова. Исаак Шварц скончался во сне 27 декабря 2009 года. Его похоронили 30 декабря 2009 года в Санкт-Петербурге. Согласно воле композитора, его похороны прошли в соответствии с еврейским погребальным ритуалом. Поминальную молитву «Кадиш» над гробом Исаака Шварца произнес один из раввинов Санкт-Петербургской еврейской религиозной общины.

ОЛЕНА ДОБРОВОЛЬСЬКА. Художнє оформлення книги «РАННІЙ РАЙ». ІВАН ДЗЮБА. Вступна стаття до книги.

Олена Добровольська

ХУДОЖНЄ ОФОРМЛЕННЯ

КНИГИ «РАННІЙ РАЙ»

ФРАҐМЕНТ СУПЕРОБКЛАДИНКИ

СУПЕРОБКЛАДИНКА

ПАЛІТУРКА

ШМУЦТИТУЛИ

РОЗДІЛ «ПОЕЗІЇ»

РОЗДІЛ «ПЕРЕКЛАДИ»

РОЗДІЛ «ДИВНИЙ САД»

Поезії для дітей

РОЗДІЛ «ПРОЗА»

РОЗДІЛ «ЕСЕЇ»

РОЗДІЛ «АБ-СУРДОКАМЕРА»

РОЗДІЛ «АФЕРИЗМИ»

********************

Іван Дзюба

ВІРА В ПОКЛИКАНІСТЬ

(вступна стаття до книги «Ранній рай» – Київ, 2006)

Ця книга Мойсея Фішбейна – дивовижна, унікальна, вона, безумовно, ввійде в золотий фонд української літератури.

Про нього як про Поета з Божої ласки я писав ще десять літ тому.

Мойсей Фішбейн прискіпливо-вимогливий до себе, його продуктивність має не кількісні, а якісні виміри. Його вірші (серед них немає жодного пересічного чи випадкового!) відтворюють драматичну духовну напругу поета, який поєднав у собі безмежну поглинутість буттям України з генетичним кодом, пам’яттю єврейської долі. Його поезія – немовби зустріч українського та єврейського світів, з їхнім трагізмом і пафосом. Україна і Ізраїль, ці дві батьківщини, до яких Мойсей Фішбейн звернений усім єством і яким не може не належати, постійно взаємодіють у його поезії, але не так своїми поверхневими реаліями, як своїми символами й міфами, тобто на найвищому рівні поетичної узагальненості, ущільненості поетичної мови. Недарма крізь його поезію лейтмотивом проходять сакральні образи Ріки (Дніпра) і Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), Києва і Єрусалиму, а біблійна високість мови просякнута українською сердечністю й широтою емоційних вібрацій. У поезії Мойсея Фішбейна – Україна, але не так у її конкретно-побутовій окресленості, як Україна духовна; Україна людини кінця ХХ – початку ХХІ століть з її екзистенціальною мукою; людини, в якій озиваються глибини прачасу і дух якої спрямований у надземні сфери. Мойсей Фішбейн належить Україні, але має й інший вимір – біблійний, єврейський, і це робить його ще чутливішим до України, до української духовності, до української мови.

У Мойсея Фішбейна не тільки бездоганний мовний слух, конгеніальне відчуття українського слова, а й часом зухвала віртуозність, щедра й запальна гра зі словом, зі звуком… Специфічно виявилося це в циклі сатиричних та іронічних віршів-бурлесків "Аб-сурдокамера". Тут Мойсей Фішбейн сяйнув іншою гранню свого таланту – як доскіпливий спостережник нашого суспільного життя і в’їдливий, дошкульний сатирик.

Його вірші для дітей зачаровують своєю вигадливістю (адекватною спонтанній дитячій), своєю добротою й гумором, – а справжнім героєм їх (як, зрештою, і "головним героєм" усієї його поезії) є українське слово, українська мова, невичерпна у своїх смисловиражальних і звукоігрових можливостях. (А водночас вона в нього прозора, і весь Фішбейн у поезії тяжіє до неокласичної строгості).

Отой геній української мови благословив Мойсея Фішбейна, як колись Миколу Лукаша і Григорія Кочура, на натхненні переклади поетів інших літератур. У нього органічно зазвучали українською і Бодлер, і Целан, і Бялік, і Рільке…

Книга увінчується кількома прозовими етюдами, серед яких блискучий, з розкішною іронією і щирим смутком та любов’ю, спогад про Чернівці, про Київ, про близьких людей…

Мойсей Фішбейн почав друкуватися наприкінці 60-х років минулого століття. Його талант прозірливо поцінував і підтримав Микола Бажан; з увагою поставився до молодого поета Леонід Первомайський; багато важили для Мойсея Фішбейна прихильність і довіра Миколи Лукаша та Григорія Кочура, які гідно оцінили магію його слова (і в яких він плідно навчався). Про цих корифеїв української культури Мойсей Фішбейн зберіг вдячну пам’ять, засвідчену і в цій книзі.

Попри підтримку багатьох діячів української культури, за умов ідеологічного терору 70-х років Мойсей Фішбейн змушений був еміґрувати з СРСР. Цей час був сповнений для нього надій і безнадії, творчої праці й мук поетичного слова, а над усім цим виростала крижаною горою ностальгія. Мойсей Фішбейн зрозумів, що не може жити без України. Не один рік пішов на те, щоб вирішити питання про спосіб повернення в Україну: адже треба було десь і за щось жити. І ось його мрія здійснилася: він повернувся в Україну.

Книга, яку тепер одержує читач, – найоб’ємніша з усіх Фішбейнових книжок і найповніше репрезентує його творчість. Повернення в Україну немовби утвердило його ще більше в суверенності його поетичного голосу. Той діапазон роздумів, що окреслився в 90-і роки, на зламі століть (тисячоліть!), і набрав есхатологічного характеру ("на порозі Катастрофи"), в поезіях останніх років, створених уже в Україні, в атмосфері її здійснюваного, але не здійсненого катарсису, – перейнято наростанням потреби говорити до "позанебесного Отця". Таке звертання припустиме й не сприймається як суєтне й блюзнірське лише тоді, коли поет чує його, "позанебесного Отця", присутність у світі своїх тривог. Фішбейн цю присутність чує. Причетність до подій в Україні останніх років дала йому таке переживання української долі, в якому відлунюють "горні вісті" всій "недонаверненій землі". І два кличі надії: "Судú" і "Спасú". Біблійне.

Але есхатологічні тривоги – це лише один полюс бачення й переживання світу в Мойсея Фішбейна. На другому ці тривоги постають перед судом "практичного розуму" (кантівського?) чи, радше, здорового глузду, вища концентрація якого – в іронії та сарказмі: це єдино можлива реакція на апофеоз абсурдів життя. Особливо плодоносне на ці абсурди наше, українське, політичне та навколополітичне життя з його невтомними героями. Їх ми й побачимо у Фішбейновій "Аб-сурдокамері", що збагачується з кожним роком і переростає у свого роду енциклопедію наших ні з чим не зрівнянних дивовиж. (А втім, вони – своєю чергою, всього лише історичне відлуння тих чудасій радянщини, про які Фішбейн щедро нагадує в убивчих і захоплюючих гротесках своєї автобіографічної, і не зовсім, прози.) А його блискучі "аферизми" – це ніби самозахист "урукопаш" від розмаїтих рутинних аномалій сучасності: Мойсей Фішбейн рятується, насолоджуючись опірністю й мудрістю мови, яка може все поставити на своє місце – легко й весело, з невимушеною зверхністю.

У цій книзі щедріше, ніж раніше, представлена й проза Мойсея Фішбейна. Невимушеність оповіді, багатство асоціацій, алюзій, перегуків і відгомонів з арсеналу культури (те, що тепер зветься "інтертекстуальністю") роблять цю прозу вищою мірою читабельною. Може, трохи й несподіваним чином вона показує його, нібито поетичного дивака-відлюдника (так зазвичай уявляється чи не кожен безсумнівний поет), – і як чіпко закоріненого в суспільному й житейському побуті, наділеного здатністю бачити й живописати різні людські вдачі в динаміці історичного часу, в колориті національної характерності.

Картини з багаторічного перебування в Німеччині, сповнені великодушної в’їдливості щодо несхитної німецької бюрократії та бездоганного німецького бюрґерства, допомагають краще зрозуміти, чому Мойсей Фішбейн так поривався повернутися в Україну – де тільки й може він почуватися собою, попри будь-які нестерпні негаразди. Автобіографічні пасажі в його есеях та повістях дають відчути драматизм його самопочування й самостановлення.

Мойсея Фішбейна веде віра в свою покликаність, без якої немає потужного поета. Цю віру в свою покликаність він передає й нам.

Я цілковито впевнений: ця книга Мойсея Фішбейна ввійде до числа пам’ятних, непроминальних книг української літератури.

Іван Дзюба